Частина 1

Хто є нашим справжнім ворогом?

В один мирний день нам нагадали про це сповна

Ніколи б не подумала, що укладу угоду з древнім Духом і що від нього буде залежати хід гри та моя позиція в ній. Якби не нова кров на моїх руках, я б і не подумала про те, на що внутрішнє чуття так і кричить: “тікай”.

– Ти вже зробила вибір, – він знову прошепотів, гаряче дихання лоскотало потилицю, – то чому вагаєшся? Зроби цей крок.

Крок у магічне поле, з якого не буде вороття. Крок у майбутнє, де більше не буде звичного життя.

Та мені не звикати. Стабільність в нинішніх реаліях – це річ з ряду фантастики.

· · • • • ✤ • • • · ·

Тіло болить від довгого бігу, м’язи та легені горять з кожним подоланим метром. Але це не зрівняється з відчуттям свободи, яке посилає вітер просто в обличчя. На фоні приємного адреналіну затьмарюється навіть підсвідомий страх висоти. Але опинитися на глибокому дні або в оточенні землі я боюся сильніше, аніж шансу впасти.

– Приготуватися!

Кроки дівчат і хлопців позаду стали більш гучними, а коли плаский дах залишився позаду, наші тіла не впали з тридцятиметрової висоти. Відстань між будівлями велика, але для мене не було необхідності розраховувати можливість схопитися за край. Кому справді було потрібне страхування силами Крилатих або Панцироносців, так це цим перевертням.

Паркур дахами багатоповерхівок міста став звичною справою для Підпілля. Швидкість реакції, аналіз оточення та ірраціональні рішення вчили не тільки непомітно та швидко пересуватися під час полювань, а й вижити.

Вібрація від приземлення пройшла від ніг по всьому тілу, ремені на стегнах трохи стиснули шкіру під одягом. Позаду почулися чергові зойки та шарудіння взуття, так само як і відхилення у співвідношенні цих звуків від кількості підлітків.

– Не використовуйте силу, щоб пролетіти весь шлях, – хоч мої слова й пролунали грубо, але всі звикли до того, як маски змінюють наші голоси. – Лише як допоміжне. Чи забули, що скоро будемо стрибати взагалі без страхування?

– Вибач, тітонько Айро.

Я зітхнула, коли Лео – один з небагатьох виживших з Алькор – піддався звичці називати старших тіткою чи дядьком. Цим “дітям” вже щонайменше п’ятнадцять, щонайбільше двадцять, і надія, що вони перевчаться використовувати це звертання, вже давно зникла.

– Без імен, – нагадала я вкотре, поправивши його капюшон, сховавши світле волосся, а потім звернулася до всіх. – Вони вчать вас користуватися силами, але зі мною звикайте довіряти й своєму тілу.

Всі кивнули, як один. Хоч ми й не називали імен, вони зрозуміли, що я маю на увазі саме їх наставника Роя та Троя. Вони тренують Крилатих та Панцироносців відповідно. Але чого коштує лише використання сил, якщо тіло ослабне після кількох хвилин навантаження?

– Я вже не можу, – заскиглила дівчина позаду.

Лише одного погляду на Софі – ще одну дівчину з Алькор – було достатньо, щоб зрозуміти, що вона сумлінно виконувала мої настанови та не покладалася повністю на свої магічні здібності. Коли вона це сказала, підтягнулися й інші.

– Це ж остання будівля? Остання, правда?

Я закотила очі, чого, певно, не було видно в тіні мого капюшона. Ми подолали лише п’ять будівель, а вони вже на межі. Хоча я й не маю права одразу вимагати від них забагато, вони тренуються на поверхні всього місяць, і все ж посмак невдоволення залишився.

Тихий писк пролунав за вухом, і я одразу торкнулася навушника там. Голос Меліха чувся з помітним шипінням, втім це не заважало мені його розуміти.

– Ваші маячки показують, що ви близько до мисливських камер. Не захоплюйтеся.

– Прийнято. І досить пити чай, коли зі мною розмовляєш. І без цього паршиво чутно.

– Взято до уваги. Відмикаюся.

Взято до уваги, ще чого. Роки минають, а щось не зміниться ніколи. За всі п’ятнадцять років цей чаєлюб обирав вкотре не піддаватися моєму проханню. Можливо, коли Меліх припинить пити чай, це буде сигналом, що світу от-от настане кінець.

Варто було прибрати руку з-під капюшона, як юні перевертні разом загули, чим навіть трохи злякали мене.

– Мисливці?

– Пора бити пики?

– Можна я гепну їх о стіну?

– Гей, тихіше, – я підняла долоні, на що вони враз замовкли. – Ви в кого такі агресивні?

– В те…

– Від усіх потроху, – Софі штовхнула Лео біля себе, перервавши його відповідь.

Прикинуся, що повірила їй.

Вони ще такі діти, хоча мені складно сприймати їх не такими. Ще десять років тому вони були голосною малечею, яких не допускали до тренувань, а тим паче не розглядали для полювань. Дехто, особливо Лія, й досі не радіє тому, що вони поступово входять в активні ряди Підпілля.

Що казати, я й сама не хотіла пускати їх сюди, але ж вони й так фактично все життя були під землею, а їхній норов не підлягав тихому життю внизу. Вони не знали, як це – тримати свої сили та природу глибоко в собі, як це робили ми під час життя серед людей.

Я озирнулася на шлях, яким ми мали йти. Там починалася територія, де камери були під контролем мисливців. Ніщо не заважає мені їх знищити, втім наразі проявляти активність небажано. Останнім часом було доволі тихо, за цей тиждень навіть не сталося нових вбивств цивільних перевертнів.

Оскільки більшість вже втомилася, ми все ж спустилися до одного з таємних ходів у Підпілля. Цього разу без зайвого фарсу, хоча десять поверхів пожежними сходами й були не такими цікавими, як політ вниз. Якби серед нас був більш досвідчений Крилатий, я б пустила їх у вільний політ, щоб звикали.

– Не йдете? – Софі стурбовано озирнулася, коли я так і стояла в провулку, пропустивши всіх вперед.

– Я ще побуду нагорі, не хвилюйся.

Хоч і неохоче, але вона спустилася, замкнувши собою ряд та дозволивши мені знову закрити вхід. Я зітхнула, опираючись спиною на стіну та поволі сповзла донизу.

Як же складно. Хоч нічого поганого не стається, але що думка про спуск, що зустріч та час із малечею викликають хвилю сиротів. Чому в мені все ще живуть ці страхи? Чи може це відчуття компенсує відсутність їх ненависті до мене?

Минуло вже трохи більше ніж десять років з тієї страшної ночі в Алькор, після якої живими повернулася насилу половина з перевертнів. Здається, мій мозок майже забув про слово “відпочинок”, прокручуючи як не одне, так інше. Ніби плівка, що заїла на певному моменті, привертаючи до нього увагу. І хоч як би не було важко, але я змушувала себе пам’ятати, що інша половина померла саме через мене.

Про це більше ніхто не згадував, але було б наївно думати, що малеча цього не розуміє. Можливо, мені було б трохи легше, якби вони хоч раз подивилися на мене з ненавистю, аніж так просто пробачили мені цей гріх.

Поза провулком час від часу гуділи машини та лунали численні кроки у суміші з голосами. Але в цій смузі темряви на якийсь момент здавалося, що те буденне, втім вже чуже для мене життя, насправді десь далеко.

Притулившись потилицею до холодної стіни, дозволила шуму поглинути себе ненадовго, поки він не став майже непомітним. Замість нього тепер був ледь чутний, приємний гул відсутності думок.

Я натисла на замок маски, що тепер повністю кріпилася до голови, і вона розкрилася навпіл, більше не закриваючи обличчя. В руці клацнула запальничка, запах газу відчувся раніше, ніж спалахнуло полум’я, яке наступної секунди піднесла до цигарки. Шкідлива звичка, яку намагаюся уникати, але раз у раз провалююся. Саймон має скоро повернутися з зустрічі з Аміром, варто б закінчити швидше.

– На мене чекаєш?

Зробивши лише половину затяжки, я закашлялася, коли почула голос Саймона не в навушнику, а зовсім поруч. Він зайшов у провулок, поки тінь повністю не поглинула його в і так темному вбранні. Все ще сидячи на землі, я помітила, як янтарні очі світяться від концентрації магії в ньому, а на губах усмішка, попри більш жорсткий короткий погляд на цигарку.

– Тільки от тебе згадувала.

– Ото й думаю, чого гикавка напала.

Не пам’ятаю, щоб він взагалі колись страждав гикавкою.

Коли Саймон нахилився, одна його рука обхопила мою щелепу, а друга обережно забрала цигарку. Його губи торкнулися моїх, щетина лоскотала шкіру, змусивши усміхнутися у поцілунок. Дивно, що він не скористався цим, щоб поглибити його.

– З-поміж усіх варіантів зняття стресу, ця штучка, – він підкріпив свої слова гасінням косяка об землю, коли сів поруч, – це одне з останніх, що має бути у твоєму роті, люба.

– А що перше?

– Заплющ очі, тоді дізнаєшся.

Я зіщулилася на його хитрий вираз обличчя. Від Саймона можна очікувати будь-чого, але ж не буде він робити зараз чогось аж занадто безсоромного? Ні, точно ні. Коли я все ж зробила, як він казав, Саймон трохи натиснув пальцями мені на щоки й згодом я відчула, як щось солодке тане на язиці. Шоколадна цукерка.

– Краще?

– Так, – пробурмотіла я під час жування.

– Хочеш ще?

– Не питай, а вивертай кишені.

Саймон не пручався, коли я полізла шукати ще цукерки, які він завжди тримав у внутрішніх карманах, але бачила, як тремтіло його тіло від стриманого сміху. Разом із кількома смаколиками дістала ще й складений у кілька разів листочок. План патрулювання та полювань мисливців від Аміра.

Ми не поспішали спускатися вниз, і поки я сиділа в теплих обіймах та поклала одну цукерку Саймонові до рота, розгорнула план. Я спочатку навіть не помітила, що з нього щось випало. Ще одна записка. Дивно, Амір завжди записував всю інформацію лише в одну.

– Точно, забув, – порушив тишу Саймон, коли прибрав руку з мого стегна та підняв папір з землі, щоб передати мені. – Це від Маргарет.

Я вже побачила це, адже почерк дівчини відрізнявся від чіткого почерку Аміра своєю каліграфічністю. Літери простягалися на папері, і текст поволі формувався у запрошення. Навіть не знаю, що дивувало мене більше: що вона це запропонувала, чи що взагалі написала мені листа.

– Це щось нове, – пробурмотіла я, коли ще кілька разів прочитала зміст запрошення.

– Зазвичай ти перша виходиш на зв'язок, – зауважив Саймон, на що я кивнула. – Коли ви востаннє бачилися?

– Саме так, як вона пропонує… – я замовкла, мої очі знову пробіглися текстом, – п’ятнадцять років тому.