– Кажу ж, чорний колір тобі не пасує!

– У мене був вибір між цим та білявим. Вирішила тебе не затьмарювати.

Маргарет посміхнулася та відпустила пасмо моєї перуки. Я ж зітхнула, підсунувши сонцезахисні окуляри до очей, та потягнула свій коктейль через соломинку.

І все ж вона мала рацію, чорний мені не пасує так, як натуральний колір, але, порівнюючи з єдиною білявою перукою в моєму арсеналі, все ж куди краще.

Вже кілька років Карла – матір Саймона та за сумісництвом одна з засновниць місцевого Підпілля – дістає нам різноманітні засоби традиційного маскування: перуки, контактні лінзи, новий одяг та інше. Це полегшує життя не тільки мені, а й всім, хто виходить у місто.

Якими б вмілими не були мої навички Впливу, все ж постійно підтримувати повне маскування у натовпі доволі виснажливо. Особливо коли камер під контролем мисливців стало тільки більше, а в офіційних документах навпроти мого імені все ще красувалося жирне слово «мертва».

Я думала над тим, щоб відстригти та перефарбувати власне волосся, але отримала від Саймона довгу лекцію та подальші часті нагадування про свою красу, що тривали близько місяця чи двох. Що казати, це успішно переконало мене цього не робити. Натомість я й надалі користувалася перуками та ігнорувала світлішу з них.

Дивлячись на Маргарет, я взагалі сумнівалася, що білявий буде пасувати комусь більше, аніж їй. На відміну від мене, вона більш засмагла, ластовиння на обличчі в цей сонячний період пізньої осені стає помітнішим, а її світло-блакитні, майже сірі очі роблять суцільний образ наближеним до янгола. Без жартів.

Мати таку одночасно милу та зрілу зовнішність у тридцять років це щось. Особливо якщо порівняти з іншими нашими однолітками, яких ніби цілодобово має в усіх позах заповнене роботою життя.

– Чесно, я очікувала просидіти в цьому кафе на самоті наступні кілька годин, – пробурмотіла Маргарет, штрикаючи лід у своєму стакані соломинкою.

– Наперед змирилася з думкою, що я проігнорую запрошення?

– Так. Хоча й так був би свій плюс – я вийшла в люди, а в таких кафе доволі часто сидять всякі заможні офісні дядьки.

Я гмикнула, нахилившись до спинки свого стільця, та швидко обвела поглядом кафе. Мене навіть не здивувало те, що деякі чоловіки поглядали в наш бік. Звісно, Маргарет мала всі шанси отримати бажаного чоловіка, тільки якщо він не є мисливцем. Все ж серед них на ній все ще, хоч і набагато менше, але висить клеймо зрадниці за допомогу перевертню. Але було кілька «але»...

– Тобі свого «дядька» мало?

– Це не те, – вона обурено, втім тихо ляснула долонею по столу.

Звук привернув увагу хлопчика, який весь цей час сидів поруч з Маргарет біля вікна. Ще одне «але», яке не давало їй волю зачарувати якогось чоловіка за іншим столиком.

Попри притаманні дітям чотирьох років м’які риси обличчя, у Тео видно суміш рис його батьків. Більше Маргарет, як на мене, бо в очі одразу кидається контраст великих сірих очей на фоні чорного, слухняного на вигляд волосся.

Я ще трохи поспостерігала за хлопчиком, поки він повністю не втратив інтерес до нашої розмови, варто було Маргарет віддати йому своє морозиво. Солодощі та мультик на новомодному планшеті були йому цікавішими.

– Які б привілеї цей шлюб мені не давав, – вона перегнулася до мене через столик та заговорила тихіше, – але немає цієї… ну знаєш, іскри. Кохання, врешті-решт. О, чи не мені розуміти, що коханням в цьому шлюбі й близько не пахне. Ніл та Маргарет одружилися не по коханню, а лише щоб спекатися непотрібної уваги до себе від старшого покоління. З кожним роком це було все більш нав’язливим.

Батьки Маргарет планували видати її заміж, але проблема її репутації поміж мисливців дала свої плоди. Ніхто не хотів мати справу зі зрадницею, а обирати поміж простих, не пов’язаних з мисливцями людей вона також не могла.

Ніл, своєю чергою, потерпав від тиску інших Головнокомандувачів, які наголошували на необхідності нащадка на такий важливий пост. Ніл навіть не розглядав можливість передати місце Сарі, а в інших Головнокомандувачів не було незаміжніх доньок.

Так і дійшло до шляху меншого супротиву та взаємовигідного шлюбу. Клеймо Маргарет, якщо не зникло, то хоча б зменшилось, а Ніл здихався розмов щодо шлюбу та нащадків. Особливо коли народився Тео, мамина радість, татова гордість.

Хоча збрешу, що не здивувалася відсутності іскри між ними. Відсторонення Маргарет щодо Ніла стало помітно меншою, тоді як він, схоже, не змінив свого ставлення до неї за п’ять років шлюбу. Не те щоб мене це дуже хвилювало, але все одно дивно.

– Навіть не підтримаєш добрим словом? – зіщулилася Маргарет, коли я не відповіла. – Або поганим.

– Не знаю, що тут сказати. Але якби ви й досі були одинокими вовками, я б за це взялася, – помітивши, як щось проковзнуло в її очах, я все ж трохи пом’якшила тон. – Невже взагалі нічого?

Маргарет похитала головою, коротко поглянувши на хлопчика поруч. Підозрював він чи ні, але його батьки точно не були казковою комбінацією та прикладом люблячої пари. Враховуючи, що народитися в колі мисливців саме по собі це ще та «казка».

Ні, звісно, бути при грошах та жити не в зашарпаних умовах може й створює комфорт в його житті, але скоро напруга буде помітніша для цього дитячого розуму. Він же наче губка вбирає в себе все, що відбувається навколо.

Що ж, нічим не можу допомогти. Я не вмію примушувати людей переживати якісь почуття на довготривалій основі без моєї присутності. Вже те, що в Маргарет та Ніла є дитина, більш ніж вигідно для мене. Тео подеколи лине до мене, отже цілком можливо, що моє слово буде щось для нього важити в майбутньому.

– Тож, – почала я, коли закінчила пити свій коктейль, – ти мене не просто посидіти покликала.

– Одне іншому не заважає, – не стала сперечатися вона, – але це буде рівноцінно завершенню нашої зустрічі. А я поки що цього не хочу.

– А якщо пообіцяю не тікати опісля?

– Мало віриться.

Маргарет добре мене знала в певних аспектах. Якщо вона скаже щось настільки важливе, що доведеться завершувати зустріч, я так і зроблю. Мої пріоритети давно не на людях, і Амір з Маргарет не виключення. Як би я не любила їх, вони все ще працюють на мисливців, а варто чомусь піти не так, мости між нами згорять.

– Ми так давно не ходили магазинами, – раптом ностальгічно протягнула Маргарет, і в її очах був ясно помітний натяк.

– Пропонуєш мені роль консультанта-стиліста, – тут не потрібно було навіть питати. – Знову.

– І не тільки. Тобі не спекотно в цьому? Мов на похоронах. Давай я тобі якусь сукню підберу, будь ласочка.

– Які сукні напередодні зими, Мар? Тим паче якщо я відкрию більше шкіри, всі подумають, що я в багатостроковому аб’юзі.

– Настільки багато шрамів? – обережно спитала вона.

Моє життя точно не назвеш спокійним, тому деінде шрами на тілі дійсно є. Були то й ножові поранення, і кульові, і від падінь та переломів. Але ж не скажу я їй, що саме в цей момент вся зона від талії до стегон в мене вкрита не шрамами, а рідкими синцями від пальців та долонь, бо один клятий вовк свою силу не контролює… Тому я лише похитала головою у невизначеній манері.

– Хоча мене ніхто не аб’юзує, – додала я.

– Дай вгадаю. Аб’юзуєш ти?

– Тільки одну людину.

– Людину?

– Людину.

Ми одночасно поглянули на Тео, після чого Маргарет гмикнула, і навіть якщо хотіла стримати посмішку, у неї це не вийшло. Не потрібно уточнень, щоб зрозуміти, що саме її чоловіка я тиранізую вже десятиліття, а просити за це вибачення у неї я не збиралася. Останнім часом таких можливостей випадало все менше й менше.

Навіть якщо я й не збиралася нічого купувати – і навіть нахабно красти, – Маргарет все одно потягла мене з собою до торгівельного центру. Попри будній день тут все так і гуділо життям, і бути в натовпі в закритому просторі трохи тримало в напрузі. Мимоволі я вже розрахувала, наскільки боляче буде зістрибнути з другого поверху, якщо з’явиться потреба тікати.

Але на другу годину обходу магазинів нічого не сталося. Якщо не враховувати легкий головний біль від розмаїття кольорів та фасонів, що пройшли повз мене, а також необхідність слідкувати за Тео в дитячих зонах. Маргарет же, здавалося, зовсім не втомилася. Хоча саме вона постійно то зникала, то з’являлася з примірювальної та демонструвала обраний одяг.

Ми дійсно давно не ходили так. І попри легку втому та напругу через постійну настороженість, десь глибоко всередині мене зародилося знайоме відчуття вдоволення. Можливо, навіть ностальгія.

– Ну й що мені з цього обрати? – Маргарет почергово підіймала два вішаки з кофтинками, а в мене от-от відваляться руки від вже обраних. – Тут гарний фасон, а тут колір…

– Не вірю, що ти не обереш просто взяти обидві, – я припустила темні окуляри, щоб поглянути на несподівано важкий вибір подруги.

– Гей, я починаю більш раціонально поводитися з грошима.

– Ніби у тебе колись були з ними проблеми.

– Я б не рекомендувала ці дві моделі.

Третій голос обірвав нас, і нам обом він був знайомим. Ми одразу поглянули на дівчину, чиє волосся та колір очей можна зрівняти з глибокою ніччю. Ну дуже вона нагадує свого клятого брата. Але навіть у свої двадцять п’ять Сара та ще тендітна пташечка, яку без її відома тримають у пащі хижака, що може в будь-який момент замкнутися.

– Привіт, Саро.

Маргарет перша порушила коротке мовчання, на що Сара кивнула, а потім усміхнулася й мені. Я кивнула у відповідь.

Чим більше минало часу, тим частіше вона помічала мене поруч із Маргарет та Тео, або ж із Нілом. Ходити в формі, такій схожій на мисливську, ще й з закритим обличчям, знімало необхідність ховатися, коли до кабінету Ніла заходила Сара. Вона сприйняла мене як одну з мисливців, тож навіть легенди вигадувати не довелося.

В її розумінні я не знаю її більше, ніж як сестру Головнокомандувача, а також як тітку Тео. Навіть якщо насправді я знаю про неї достатньо, щоб поставити на мені клеймо психологічно хворого сталкера. Їй про це знати не варто, хай краще я продовжую просто існувати на краю її уваги.

– Від цієї на шкірі залишається колір, – Сара вказала на одну з кофтинок в руках Маргарет, – а на цій швидко з’являються ковтунці. Досі не розумію, як магазин все ще приймає цей бренд.

Поки вони обмінювалися непотрібною мені інформацією, я швидко окинула поглядом весь зал. Дякувати Предкам, в окулярах не було видно того, як бігали мої очі кожною чоловічою постаттю в магазині та поза ним. Хоч мені й відомо, що Сара вже давно не ходить кудись із Нілом, я б була давно мертва, якби покладалася лише на відому мені інформацію.

Судячи з того, як бесіда між Сарою та Маргарет невимушено продовжувалася, ніхто не помітив мого полегшеного зітхання, коли я не знайшла Ніла.

За цей час Тео вже припинив малювати за столиком в дитячій зоні та встиг вчепитися в мою ногу. Я майже не відчула його ваги, адже в Підпіллі до мене так чіпляються й кілька дітей за раз, а подеколи й старші за Тео. Він деякий час дивився на мене знизу вгору, а коли віддав мені складений в кілька разів папірець, одразу пішов до матері.

– Пішли, – я шепнула Маргарет, коли Сара ущипнула племінника за пухлі щічки, – інакше піду сама.

– Так, вибач.

Розійтися не було проблемою, до того ж Тео пішов додому з Сарою, тому поки Маргарет була на касі, я вийшла з магазину. Поза ним якось і дихалося легше.

Зайнявши місце біля поручнів, знову дістала папірець та обережно розгорнула його. Тео мало коли щось мені давав, але якщо й так, це міг бути тільки малюнок. Цього разу було так само. Я так звикла отримувати нагорі інформативні записки, що не одразу зрозуміла хаотичний різноколірний зміст з-під дитячої руки.

З одного боку малюнка був зображений чоловік в костюмі, він сидів за столом в оточенні паперу, а з іншого – три дівчини на фоні каруселі. Вони трималися за руки, а між двох з них була дитина. Білявка це безпомилково Маргарет, а з іншого боку від Тео, мабуть, Сара. Але придивившись, згадала, що вона має довге чорне волосся, а не каре. На малюнку дівчина з довгим волоссям трималася за руку Маргарет та була ближче до Ніла.

В якусь секунду з’явилося відчуття, ніби від малюнка по тілу пішов розряд, що я мало не викинула його. Невже в очах Тео ми з Маргарет куди рідніші та ближчі йому, аніж батько? Схоже, малий почав розуміти все куди раніше, ніж я думала. Або ж я присутня поруч занадто багато.

Варто було знову скласти малюнок в кілька разів та сховати в кишеню, як увагу привернуло інше різноколірне миготіння на нижньому поверсі. Це були телевізори в магазині техніки, на яких показували новини. Я думала, що ця практика вже давно вичерпалася.

Загалом на таких каналах запускали скандальні новини як країни, так і світу. Мені все одно на світ, я більше концентрувалася на рідному місті. Але коли на екрані показали карту всієї країни, поділеної на десять міст та позначеної кольорами від помаранчевого до зеленого, я напружилася. Наше місто ще було зеленим і далі від теплих кольорів.

– Мар, – покликала я, коли почула її наближення, – це якась пандемія чи що?

– Пандемія? – здивування промайнуло на її обличчі, але коли вона побачила екрани, прижмурившись, мені став цікавіший секундний вираз жаху. – Це… Офіційно, так.

– Що значить твоє «офіційно»? – відповіді я не отримала, на що нахмурилася сильніше. – Мар.

Маргарет подивилася на мене вже спокійніше, але тепер неспокійно було вже мені. Вона нахилилася ближче, так що мені довелося прислухатися до її голосу в оточуючому нас гомоні.

– В помаранчевих зонах ввели карантин, бо люди почали хворіти та загалом якісь… Ну, в’ялі, розумієш? Але поки що ніхто не розголошує того, що жодних факторів вірусних хвороб не знайшли під час обстежень. Ні вірусів, ні патологій, нічого. Просто хворіють і все.

– Але? – я не могла не відчути це поки що неозвучене продовження.

– Але про це повідомили місцевим мисливцям. Мої батьки працюють в одному з тих міст, тому одразу мені розповіли, що і як у них йде. А згодом про це почали говорити й у головному офісі.

До цього залучили мисливців? Це вже не добре. Мисливці та перевертні ведуть боротьбу один проти одного в тіні, не привертаючи уваги суспільства і більше нікуди не лізуть. Для проблем суто серед людей є поліція, лікарі, санітари й таке інше. А тут мисливці раптом стали частиною дослідження якоїсь там епідемії? Я б більше повірила, якби до цього залучили військових.

– Тільки не кажи…

– Так, – Маргарет кивнула. – Таке вже було. Довелося поритися в архівах після цієї теорії. Записів дуже мало, електронних носіїв тоді ще не було, і клаптики інформації люди збирали чи не з вогню. Поки що підтвердження немає, але…

«Але все це схоже на дії Духів» – ось що вона хотіла сказати. Мою шкіру вкрили сироти.

Перевертні Підпілля, які ще жили в ті далекі часи початку нашої ворожнечі з людьми, чудово пам’ятали розповіді своїх предків про Духів. Вже не вперше вони поводилися дивно, говорили про минуле, нагадували про це собі та нам. В них більше сил наших предків, і відчуття потойбічного в них сильніше, ніж у нас. Але, за словами Карли, ці їх спогади тривають вже більше останніх десяти років.

Якийсь час ми навідувалися в інші міста, де були такі ж угрупування перевертнів, як і ми, і вони казали те ж саме. Точніше, про це мені розповів Артур – батько Саймона, – адже мене на довгі пошуки цих угрупувань в той час не пустили. Це була його справа, як одного з засновників Підпілля в нашому місті.

Ми не сприймали це як щось, що ось-ось наступить нам на горло. Можливо, дарма.

– Ти тому мене покликала?

Маргарет кивнула, і я помітила, як вона стисла долоні в кулаки.

– Це почалося кілька місяців тому і просувається дуже повільно. Як тільки батьки припустили теорію про Духів, я подумала, що ти захочеш про це знати.

Кілька місяців. Десь стільки ж, скільки мисливці припинили бути активними щодо нас. Цивільні перевертні й поруч не стоять з тими, хто може вбити людей без видимих симптомів.

– Є ще дещо, – продовжила Маргарет, покрутивши свою обручку на пальці. – Ніла не видно вже дуже довго, а якщо й видно, то лише в його кабінеті. Навіть повз проходить, не поглянувши. Чула, що йде якась розробка в лабораторіях, але мені нічого не розповідають. Я хотіла розпитати його, але він лише відмахувався з цим своїм «потім». Думаю, ти зможеш розпитати про все напряму.

Цікаво… Якщо вже щось пов’язано з лабораторіями, то, можливо, йдеться про зброю проти Духів. І якщо вже сам Верховний Головнокомандувач весь у справах, все це стає куди серйознішим.