Ми знаємо історію про те, як наші предки почали жити серед людей. Але чи дійсно це так? Чи можна вважати початком саме той період, коли вони захищалися від Духів? Куди цікавіше, чому саме виникла потреба захищатися? Чому, опинившись між Духами та людьми, вони обрали саме людей?

Разом з цими думками в моїй голові лунав м’який розмірний тембр батька. Я все ще згадувала те, як він розмірковував про життя Предків, як у вечірній тиші міг пролунати його голос, привертаючи мою увагу, а також увагу сестер та матері.

Чи був він філософом? Озираючись у спогади, можна сказати й так. В цих думках він відшукував своєрідний відпочинок, навіть якщо в процесі могло виникнути гірке відчуття, варто було замислитися над ними глибше.

Тренуватися сьогодні не хотілося, тому я зайняла місце на сходинках, спостерігаючи за іншими. Тренувальна зала чимось нагадувала арену в стародавні часи, сидячі місця мали п’ятнадцять рядів зі сторони входу та охоплювали вільне місце внизу напівкругом. Зручно не тільки для занять, але й для загальних зборів.

Одне з таких зібрань і було нещодавно. Мій розвинений Вплив не раз допомагав доносити інформацію рівномірно навіть до тих, хто сидів далі, тому моя присутність була необхідною ще й через це. Безумовно, цей трюк для кількох десятків душ забирає багато енергії, але так простіше, і всі присутні точно могли почути всю потрібну інформацію.

Як я й думала, більшість перевертнів відмовилися брати участь у проблемах нагорі разом з людьми. Якщо це дійсно Духи, наразі це розмова без третьої сторони. Але навіть так я вже не раз випадково чула, як Артур та Карла розмовляли щодо цього наодинці. Вони занепокоєні, звісно, саме тому ми вже встигли зробити кілька додаткових походів за продуктами, якщо все не зупиниться на простому карантині.

– Не очікував, що будеш сидіти тут, а не тренуватися.

Чоловічий голос привернув мою увагу, і тільки тепер я помітила, що наді мною стоїть батько Саймона. Його темне волосся було в безладі, а зелені очі напіввідкриті, чи то тільки після сну, чи то довгої роботи – складно зрозуміти, що саме було цього разу.

Артур настільки ж зайнятий, як і його син та дружина, але він рідко працює поза кабінетом. Хіба що це загальні збори чи важливі обговорення. В інші моменти він міг надовго зникати у себе або ж нагорі, і часто Саймон складав йому компанію. Так, близько пів року тому вони вдвох майже місяць їздили іншими містами у пошуках інших перевертнів та подібних до Підпілля угрупувань, а ми з Карлою намагалися не здуріти від хвилювання.

– Не очікувала, що Ви будете тут, – відповіла йому тим же, одночасно з цим посуваючись трохи вбік.

– Один-один, – Артур кивнув та сів на місце поряд. – Я й не планував. Проходив повз, а тут бачу, ви двоє тут.

Вказавши кивком в бік арени, я також перевела погляд вниз. Саймон якраз вчив підлітків силовим прийомам, і не схоже, що він навіть віддалено думав про стримування сил. Чого й очікує від учнів у відповідь, не важливо, магічної чи силової групи. Якщо когось зіб’ють з ніг або відкинуть, це почують всі в залі та навіть трохи поза нею. Здавалося жорстоко, але ці діти також не вміли стримуватися.

– Навіть спостерігаючи, можна чомусь навчитися, – я стисла плечима.

Від Артура почувся короткий звук, схожий на схвалювання, а після знову тиша. Не знаю, про що він думав чи куди дивився, але дискомфорту цей чоловік у мені ніколи не викликав. Навіть якщо під час обговорення справ Підпілля та дій нагорі ми в чомусь не погоджувалися, до нього в мене було лише відчуття поваги. Все ж Артур та Карла створили Підпілля та змогли протриматися в ролі цивільних не один десяток років, щоб дати Саймонові можливість спокійно прожити добру частину життя нагорі, а жертвам мисливців – новий початок вже тут, внизу. Тільки це вже викликає бажання порівнятися з ними.

– Головне вміти не просто дивитися, а бачити. Що ти бачиш?

Я замислилася, знову подивившись вниз уважніше та паралельно шукаючи прихований сенс у цьому питанні.

Вовки відпрацьовували удари в парах один з одним, а десь були пари Вовків та Крилатих або Панцироносців. Жодної магії, лише фізична сила – цю умову Саймон поставив з самого початку, а також натякнув й мені, коли я взялася навчати інших.

Всі тренувалися до сьомого поту, але в їхніх очах помітний азарт та виклик. Дівчата та хлопці билися об заклад, хто ж вийде переможцем у черговому спарингу, і можна було почути, що хтось зробив ставку на свій обід.

– Сім’ю, – все ж відповіла, і лише після подивилася на Артура, чий вираз обличчя був не менш задумливим.

– Сім’ю?

– Я не поставлю «бійців» навіть на п’яте місце. Сім’я, друзі, товариші, здібні перевертні… Надія.

– Але все ж бійці.

– Бачать Предки, я б воліла, щоб цього поняття взагалі не було. Ніяких сутичок з мисливцями, думок про те, як їх уникнути, як дістати їжу. Але якщо Духи дійсно прийдуть… – від різкого нападу подібних думок я зітхнула, запустивши пальці у волосся та стиснувши їх, ніби це могло висмикнути мене з гнітючого виру. – Від цього не сховатися, але за можливості хочеться ховати їх якнайдовше та якнайдалі.

Артур мовчав, але кивнув, над чимось роздумуючи. Напевно, він хотів сказати щось подібне. Від нього та Карлі завжди відчувається так багато турботи, якою вони діляться з усіма, що можна захлинутися.

– Ти мені декого нагадуєш зараз.

Цього разу його усмішка здалася мені трішки сумною, тож я не поспішала питати одразу.

– Кого?

– Хаширо.

Повітря стало мені в горлі, коли він назвав ім’я мого батька. Схоже, зараз я дивилася на Артура так, ніби в нього відросла друга голова, бо як інакше описати причину його короткого сміху?

– Не знала, що ви…

– Дружили? Важко сказати саме так, але я його знав, – чоловік зітхнув, поклавши лікті собі на коліна. – Як зараз пам’ятаю. Я тоді стажувався на заводі залізобетонних виробів. Ну, плити, бордюр, каналізаційні люки, всяке таке. А яка робота для перевертня найкраща?

– Яка не привертає багато уваги.

– Так, тому я пішов вантажником. Багато хто там був тим ще силачем, а я тоді ще не дуже добре контролював свою силу. На щастя, там ніхто загалом не дивився, як чи яким чином ти щось підіймаєш. Головне – перенести. Ось там мені в керівництво й поставили твого батька.

Я кивнула, хоч в моєму свідомому житті батько вже не працював вантажником. Йому було близько сотні років, а через зовнішність, що так і застигла в пізній двадцятці, доводилося перебиратися з місця на місце та змінювати роботу. Настільки, що він перебрався з Далекого Сходу аж в Європу.

– Зізнаюся, інколи я дивувався тому, як все ж зовнішність може обманювати. Він наче й не силач за виглядом, але як легко носив усе з місця на місце. Мабуть, міг би й мене за шкірку потягти, але перевірити якось не довелося. Хоч я мав на увазі не це, зробивши порівняння, але й тут ви схожі.

– А чим ще? – я ловила кожне слово Артура, кожен новий факт про батька, якого бачила не так часто, як сестер та матір.

– Ви обидва занадто багато думаєте.

Добре, це було останнє, що я очікувала почути. Між нами повисла тиша, після чого я все ж розірвала зоровий контакт, не втримавши усмішки. Досі мені здавалося, що мій вир думок спричинений великою кількістю речей, які я взялася контролювати, і аж ніяк не спадковістю.

– Інколи дивишся на когось і чи то відчуваєш, чи то дійсно бачиш, що за цілком звичайною оболонкою є щось більше. Щось недосяжне, – Артур поглянув на стелю, ненадовго замислившись, ніби візуалізував перед очима картину з минулого. – Я відчував, що він один з нас. Не наважився запитати, а потім зміна роботи, одруження, сім’я… Раніше я б ризикував лише собою, але той час минув.

– Ніхто б не хотів ризикувати.

– А може й варто було, – в його голосі проскочили гіркі нотки. – Тоді ми б могли вам допомогти. Або хоча б тобі.

– Артуре…

– Я й досі винен тобі вибачення. Тобі та Саймонові.

Артур говорив тихо, але коли я поглянула на Саймона внизу, то помітила, як його вовчі вуха ледь помітно смикнулися в наш бік. Хоч він не припиняв тренування, все ж явно прислухався до слів свого батька. Не знаю, чи міг він почути все з такої відстані, і чи варто продовжувати це саме тут і зараз, але все ж схилила голову до Артура, показуючи, що готова слухати. Той важко ковтнув.

– Коли мисливці прийшли до вас, я зрозумів, що дарма боявся. Що міг би дати нашим сім’ям більше свободи, можливо, ваше з Саймоном спілкування тоді зайшло б далі, ніж поодинокі зустрічі після сварок чи бажання бути в тиші.

Що ж, це дійсно так. Я й сама не раз думала про те, як склалася б наша доля, якби ми ще тоді знали природу один одного, а не ховалися за стінами, які будували в собі роками. Але що було, те загуло.

Знову подивилася на чоловіка поруч, помітивши, що це ще не все, на що він знову прочистив горло перед тим, як продовжити.

– Підпілля ще тільки набирало силу, перевертнів не так багато, а тим паче тих, хто міг швидко й непомітно йти «полювати». Ми думали, що й ти загинула, поки не побачили коротку новину про розшук. Те, що ти Лисиця, робило тебе небезпечною в очах людей. Я мало що знав про Лисів, лише з оповідей тих, хто мав з ними справу. Саймон захотів би тебе знайти…

– Тому ви вирішили не казати, що я жива, – закінчила я за Артура, і він кивнув.

– Хлопець-підліток був у своєму пубертаті в парі з підвищеною силою та агресією наче ходяча бомба. Ми не хотіли ризикувати. Ні ним, ні початком того, що зараз перед тобою. Хоча, можливо, варто було б, бо ти була так близько…

Я стисла губи. Так багато «можливо», так багато варіантів, де ті чи інші перевертні вижили б. Що все могло бути інакше, не так боляче. Без втрат та фатальних рішень.

– Життя – це дорога з суцільними розгалуженнями, повними виборів, – я стисла пальці, роздивляючись фактуру своїх рукавичок, – десь дурних, десь розумних, простих чи складних. І на роздоріжжі вибору себе чи інших, частіше обираєш саме себе. Якщо думаєте, що я триматиму образу, бо від вашого вибору наше життя пішло б інакше, я не буду. Мої були набагато гіршими та бруднішими.

Артур мовчав, цього разу це було майже фізично відчутно, а контраст звуків на арені тільки підкреслював перервану розмову. Я поглянула на чоловіка, помітивши, що тепер він мене вивчав. Ніби перед ним на секунду з’явився хтось інший та одночасно знайомий йому.

– І все ж ти дійсно Ішиґамі.

– А ще вона Мартіс.

Ми обидва підвели голову в сторону Саймона, який тепер стояв з мого боку, склавши руки на грудях та похмуро дивлячись на Артура.

Не було сумнівів, що він чув зізнання батька, і на відміну від мене не дуже й збирався просто так пробачити приховування правди. Гірше, ніж бути між двох Вовків, може бути тільки коли вони при цьому збираються погризтися.

– Чим ти думаєш, розповідаючи їй щось таке, коли проблем й так вистачає? – тембр голосу Саймона майже вібрував у мене в грудях. – Це не сповідальня.

– А я не ніжна квіточка, яка від правди зігнеться, – буркнула я, чим успішно переманила його увагу з Артура на себе.

Саймон все ще хмурився, але його карі очі помітно потеплішали, варто їм було зустрітися з моїми.

– Мені цей факт відомий як нікому іншому, моя вогняна лілея. Але це не змінює того, що старий обрав трохи не той час, – він знову подивився на свого батька. – Пішли на розмову.

– З радістю, – Артура ніби зовсім не турбувало направлене на нього напруження.

Я спостерігала за тим, як обидва чоловіки підвелися, і могла лише здогадуватися, як вони будуть «розмовляти». Це може бути дійсно обмін люб’язностями, а може й справжній спаринг, в якому обидва радо візьмуть участь.

– Стоп, – схопивши Саймона за пояс, я вказала пальцем у бік арени. – А тренування ти закінчив, герою?

– Айро, – той застогнав, ніби проводити тренування було не його ідеєю, а каторгою. – Ні, але…

– Отже, план такий, – я перервала його протести, тепер поглянувши на Артура, – завершіть тренування, і тоді вважайте, що всі все пробачили.

– Але…

– Дітям буде корисно послухати самого Голову. А ось цього, – я знову смикнула Саймона за пояс, – я забираю на розмову.

– Я ж нічого не…

– Саймоне, – мої пальці торкнулися залізної пряжки його ременя, – на розмову.

Те, як він шепнув прокляття собі під ніс, майже викликало в мені посмішку, але мені вдалося втриматися. Разом з тим Артур, схоже, також зрозумів натяк, тому кивнув та спустився донизу. І хоч він також стримував посмішку, я це помітила.

– Наскільки серйозна розмова? – Саймон змусив подивитися на нього, схопивши пальцями моє підборіддя.

– Дуже серйозна, – я зіщулила очі.

– Надовго?

– А в тебе є якісь плани?

– Хіба що на мою дружину.

Я одночасно обожнюю та ненавиджу те, як він тягне мене до себе за підвіску з обручкою, аби поцілувати спочатку м’яко, наче я ніжна квітка, а наодинці повторити це так, ніби насититися мною – це мета всього його життя.

· · • • • ✤ • • • · ·

– Що ти з ним зробила?

Я припинила розглядати пристрій з гаком «абордажна кішка» на зап’ястку, коли Меліх тихо кинув мені це запитання. Він кивнув в бік Саймона, який був далі з іншими учасниками вилазок і також перевіряв свій механізм. Деякі в цей час ще відпрацьовували точність пострілу на полігоні.

Не зовсім розуміючи запитання, я швидко огледіла Саймона на можливі свіжі мітки на відкритих ділянках шиї. Нічого не помітивши, я також заговорила тихіше.

– А щось не так?

Меліх промовчав, його зелені очі оцінююче пройшли нами обома. Щось мені підказувало, що він мав на увазі різке пом’якшення поведінки Саймона, незначне, але відчутне. Навряд чи Меліх хотів знати подробиці, запитавши, що я зробила.

– Інколи корисно зняти накопичену напругу, – все ж розмито відповіла я.

– Дійсно, – хлопець закотив очі, а потім знову підняв мою руку, щоб краще закріпити новий пристрій. – Та й тобі також, трудоголічка.

– Хто б казав, – хотілося легенько дати йому по потилиці, але не стала відвертати його увагу від роботи, тому стояла тихо.

Меліх працював з механізмами скільки я його знала, і з часів приєднання до Підпілля він не змінив свого хобі. Навпаки, зробив його своєю повноцінною роботою, хоча спочатку й рвався нагору та на тренування. Доволі скоро стало зрозуміло, що його мозок може допомогти краще, ніж його м’язи.

Навушники для зв’язку та відслідковування один одного, вдосконалені маски, приховані в наруччі леза, а тепер і гаки – все це його вдосконалення в наші костюми.

Після небезпеки появи Духів, а також можливого падіння, думка про запобіжні заходи виникла сама по собі. Хоч якими б вправними ми не були, сподіватися лише на силу Крилатих і навіть лише на своє тіло в небезпечний момент все ж не варто.

– Перевіряй, – Меліх поплескав мене по зап’ястку, коли закінчив, та жестом запросив до полігону. – Точність залежить від твого чудового ока та розрахунків. Пам’ятай про зниження траєкторії.

– Ти кажеш про це вже десятий раз, – я поглянула в бік інших, з якими вже попрацювали, й деякі не стримали смішку.

– Можу й в одинадцятий, якщо це допоможе пригадати мої слова в критичній ситуації.

Я стримала в собі відповідь, адже він мав рацію. Довжина мотузки не давала розгулятися, тому потрібно реагувати швидко, а отже й вміти цілитися куди потрібно. Спочатку у звичайних умовах, аби перевірити справність механізму, а потім можна перенести тренування на арену, де є місце для високих конструкцій.

Зробивши глибокий вдих та видих, я поглянула в кінець полігону. Після спостереження за іншими стало зрозуміло деякі моменти використання гака, щоб потрапити в ціль.

По-перше, рука має бути направлена не на ціль, а в відповідний бік далі від її центру.

По-друге, робити постріл краще з положенням руки вгору чи вниз, а не боком.

Пам’ятаючи це, я смикнула зап’ястком вперед та активувала механізм пуску. Гак зі свистом вистрілив та потрапив у ціль за десять метрів від мене десь за секунду. Віддача в плече виявилася несподівано сильною для такого невеликого пристрою.

– А можна піти, якщо наше вже перевірили? – почулося позаду від Марії – Крилатої, яка була у Підпіллі ще до мого приходу.

– Не відпущу, поки не перевіримо всіх до кінця, – категорично відмовив Меліх. – Я не буду ловити вас по всьому Підпіллю, якщо зараз знайдеться якась значна недоробка. От коли всі наручні будуть у мене на столі, я буду працювати з ними, а не з вами.

– Який серйозний, – кинула я з посмішкою, поглянувши через плече, на що отримала похмурий погляд Меліха. – Тобі б зняти накопичену напругу, друже мій.

Той зіщулився, вперши руки в боки. По очах бачила, він би хотів у цей момент дати мені добрячого копняка, але ж я не залишу цього без відповіді.

Мені довелося відпрацювати постріли не менше п’ятдесяти разів, щоб звикнути до віддачі та зрозуміти найкраще положення руки. Гак відрізняється від кулі та ножа тим, що він куди швидше знижує траєкторію через власну вагу. Чим далі ціль, тим вище потрібно підняти руку. Для цього потрібно було відпрацювати не тільки запуск в центр, але й зверху, щоб зачепитися за край.

– Що скажеш? – Меліх підійшов ближче, коли я закінчила.

– Більше практики, і можна стріляти з заплющеними очима. Варто зробити тест під час падіння.

– Єдине, що приходить на думку про використання гака по прямій, – заговорила Марія, також припинивши своє тренування, – це зробити дірку в чиємусь тілі, а не врятуватися від падіння.

– Треба створити тут умови висоти та за що зачепитися, щоб не йти одразу нагору, – на ці слова Саймона всі кивнули. – Підйом забезпечить сила Крилатих, а от з другим пунктом є проблема.

– У нас немає нерухомої вертикальної опори з вільним краєм, – я зітхнула, також простягнувши свій наруч Меліху, коли він забирав їх у нас без втручання в обговорення. – Використовувати ящики чи каміння з левітацією буде не так стійко, але хоч щось. Може, навіть краще, якщо в реальності буде така ж умова нестабільного положення цілі.

– Так ви хоча б зможете перервати падіння, – пробурмотів Меліх, а коли поклав наручні на стіл, встав до нас. – Я перегляну спускові механізми, спробую збільшити їх швидкість. Як надумаєте тренуватися – можете забрати.