Шум міста внизу був звичним, майже медитативним. Особливо коли сидиш наодинці, далі від сторонніх очей. Сонце поволі ховалося за лісом багатоповерхівок, але з даху завжди вдається спостерігати за ним трохи довше. Можливо, це й добре, бо підсвідомо на сьогодні я поставила собі позначку – варто наступити ночі, я піду за потрібною всім нам інформацією.

– Чому ж ви знову вилізли… – я видихнула, спостерігаючи, як від ледь морозного повітря з рота вийшов пар та змішався з цигарковим димом.

Якщо Духи дійсно прийшли, то що вони роблять серед людей? Чому не влаштовують хаос, як раніше? Битва давно завершилася, коли вони повтікали кудись далеко й дали всім нам про себе забути. Майже тисяча років затишшя. Навіть ті перевертні, що знали про Духів з розповідей своїх батьків, вже не могли згадати точно, що тоді було.

Я ще раз озирнулася на вечірнє сонце, що вже наполовину сховалося за будівлями, а після пішла до краю даху, загасивши цигарку та знову заховавши обличчя під маскою. Деякий час чула власні розміряні кроки по цеглі, але після цей звук замінив гул крові, що розігнав по тілу адреналін з кожною секундою прискорення аж до бігу.

Навіть якщо я проробляла це незчисленну кількість разів, жар хвилювання та одночасно бажання цього відчуття зароджувався наче вперше. Момент між стрибком та приземленням завжди відчувався одночасно зашвидким та занадто повільним. Майже нереальним. Навіть тепер, коли вже торкнулася ногами поверхні іншого даху та побігла далі, ледве могла згадати, що було в ті кілька секунд польоту. Та й чи варто? Якщо щось займає лише кілька секунд часу, варто зосередитися на тому, де саме ти опинишся наприкінці, а не хвилюватися щодо проміжку.

Побачивши наступний край, знову набрала швидкість, ігноруючи гучний стукіт серця. Подумки рахувала кількість кроків, вже знала, на якому варто відштовхнутися та перенаправити вагу тіла.

І коли майже зробила це, розум на коротку секунду затуманився, у вухах запищало, а голова заболіла, мов від удару. Коротке відчуття, втім, вибило повітря з легень, що я ледь змогла змусити себе вдихнути.

Розуміння того, що секунда втрати контролю над тілом вже понесла мене вниз, з’явилося так само швидко, як і те відчуття. Звички кричати в мене вже не було. Першою реакцією стало «хапай».

Ці будівлі мають пожежні сходи, і за двадцять поверхів точно можна вхопитися хоч за один проліт. Чи можна так зламати руку? Цілком. Але краще так, ніж вбитися.

Різка зупинка та смик пройшли від руки всім тілом. Я за щось схопилася, але коли поглянула вниз, зрозуміла, що це не сходи. Вони були нижче збоку, і орієнтовно я б схопилася за них десь за п’ять поверхів. І це також не край.

Схопившись іншою рукою за проміжки між цеглами, нарешті поглянула вгору. І завмерла, коли зустрілася поглядом з сірими очима. Здається, я навіть не дихала.

– Фелет..? – навряд чи шепіт та маска зробили мої слова чутними для нього.

Чоловік спіймав мене та міцно тримав за руку, перегнувшись через край будівлі. Відчуття холоду та жару пройшло по тілу від місця, де він торкався мене, але я все ще не могла змусити себе підтягнутися та залізти назад. Як і відвести погляд.

– Гарна маска, – коли чоловічий голос досяг мого розуму, мене висмикнуло з цієї ілюзії.

Хоч тон і був схожим, плавний та майже безтурботний, але навіть у цих двох словах відчувалося більше глибини. Ні, це не Фелет. Це чоловік, якого я зовсім не знаю.

Коли він потягнув мене нагору, шурхіт мого взуття та одягу по поверхні розвіяв несподівану втрату контролю. Тільки коли опинилася на даху, я ще раз поглянула на не менш несподіваного рятівника.

Тепер він встав та струхнув з темної сорочки та штанів бруд, також роздивляючись мене вже не настільки зверху. Єдине, що в ньому нагадувало Фелета, це сірі очі, але, роздивившись їх краще, в них було більше холодного блакитного. Все інше, починаючи з темно-русого волосся до менш міцної статури, було зовсім відмінним. Він навіть зростом був ледь вищим за мене.

На секунду мене огорнув смуток та ненависть до себе за подібні порівняння. Як я могла переплутати їх?

– Ну й незграба.

Його коментар змусив мене здивовано підняти очі до його обличчя, тільки щоб побачити насмішку. Чоловік – або ж радше хлопець, бо на вигляд йому не більше двадцяти, – розслаблено стояв та вже сховав руки в кишені. В цей момент я забула про смуток та ненависть, а також бажання віддячити за порятунок. Тепер хотілося просто дати йому в пику.

– Ти б дивилася під ноги, коли вже такі трюки виробляти захотіла. Давно не бачив таких роззяв. Це тому, що капюшон аж на очі натягнула?

– Ти б витягнув руки з кишень, м?

– О, маска ще й голос змінює, чи в тебе загалом такий грубий тон? – він схилив голову вбік, ніби намагався роздивитися маску краще або ж зазирнути в очі. – А що, хочеш обійняти, як вдячність?

– Скоріше борюся з бажанням скинути тебе вниз за такі слова. Зі схованими руками хапатися буде складніше.

– О? Ну, все одно не люблю обійматися, – хлопець знизав плечима, а потім схилився ближче. Це примруження та руки в кишенях так і кричали провокацією. – Спробуй.

– Fili canis! (Сучий ти син!)

Викрик когось третього не дав мені все ж таки втілити словесні погрози. З іншого боку даху було ще четверо людей – двоє жінок та двоє чоловіків – яких я не помітила раніше. І один з них йшов до нас.

– Ітан до ваших послуг, – відгукнувся мій рятівник, відсалютувавши. – І не обов’язково сваритися.

Кремезний темноволосий чоловік доволі швидко опинився біля Ітана, і тепер стало чудово видно їхню різницю в зрості в пів голови. Втім навіть грубі, хоч і незрозумілі мені слова та вражаюча статура не стерли розслабленого виразу з обличчя Ітана.

– Куди ти зірвався? – чоловік знову заговорив до Ітана, досі ніби й не помічаючи мене. – Ми взагалі-то…

– Та от зрозумів, що вислів «жінки з неба не падають» можна вважати неправдивим, – Ітан обірвав товариша. – Диви, яку спіймав.

Коли він притягнув мене до себе за плече, я одразу шмигнула з обіймів, на що отримала стискання плечима. Якби не легка байдужість при цьому, можна було б припустити, що він образився.

– Не пам’ятаю таких висловів, – чоловік закотив світло-зелені очі та все ж звернув увагу на мене, швидко, але поверхнево оцінивши поглядом. Від цього погляду, яким він ніби дивився крізь мене, чомусь було пригнічувально ніяково.

– Тебе не вчили не витріщатися, Калеб? – пробурмотів Ітан, і мені здалося, що я почула в цьому попереджувальні нотки.

Калеб потер перенісся, явно через силу утримуючись від відповіді.

Не знаю, хто вони, та й знати не хотілося. Ще не вистачало себе розкрити незнайомим людям. Хоч у цивільних і дірява пам’ять на незнайомців, а тим паче на співвідношення їх із давніми розшукувачами, але хто гарантує, що вони цивільні?

– Ви лякаєте дівчинку, – донісся до нас жіночий голос, і я звернула увагу на руду дівчину, яка це сказала, а також на тиху білявку та брюнету поруч з нею.

– Приєднаєшся до нас? – запропонував Калеб, суворість майже зникла з його обличчя. – Вип’ємо трохи. Хоча випивки ще немає, але скоро принесуть.

– Не п’ю.

– Вона ледь з даху не впала, – зауважила дівчина, – який алкоголь?

– Хай заспокоїться так. Чого ти завелася?

– Це не я зірвалася з місця з лайками на язиці.

Калеб та руда дівчина почали перебалакуватися, інколи пропускаючи слова іноземною мовою. Ітан же залишився стояти поруч зі мною, тепер склавши руки на грудях, роздивляючись мене так, наче я статуя в музеї. І вистачає ж совісті витріщатися. Лише коли з дверей на дах вийшов ще один чоловік з ящиком якоїсь випивки, Ітан відвів погляд.

Думка про те, що краще мені піти звідси перевіреним шляхом по сходинках в будівлі, була доволі привабливою. І зробити це, поки вся ця компанія зосереджена один на одному.

Прослизнувши повз, я мимоволі кинула останній погляд на Ітана. Він мовчки спостерігав за обміном люб’язностями, а згодом і розділом пляшок з алкоголем. В цей момент я знову помітила якісь знайомі риси в цьому незнайомцеві. І тієї ж секунди відкинула ці думки.

Двері не видали й скрипу, а мою спробу піти помітили лише двоє, що досі стояли тихо, втім нічого не сказали. Вони наче спостерігачі, які тримають язика за зубами до потрібного моменту, а до цього не привертають до себе уваги жодним чином. Від цього порівняння по спині мимоволі пробігли мурашки.

Поки поруч все ще перегукувалися, я відчула чиєсь наближення, що також підтвердив рух очей тих двох мені за спину. Секунда, щоб зреагувати, але Ітан був швидше та вже підштовхнув мене всередину і зайшов слідом, зачинивши двері. Моє тіло діяло рефлекторно, коли я відштовхнула його у відповідь до стіни, а лезо одного з ножів торкнулося його горла.

– Що б ти там не хотів, краще дай мені спокій, – як попередження натисла лезом на шкіру.

Лише як попередження, а не дійсне бажання вбити. Напевно, Ітан це зрозумів, коли подивився вниз і знову на мене. В його очах не було й долі страху, але й опиратися не поспішав.

– Просто хочу запитати, – його голос тепер звучав тихіше, але й серйозніше. – Що думаєш щодо останніх новин?

Що за…

Ітан нахилився ближче, не настільки, щоб лезо змогло пустити йому кров, але достатньо, щоб поглянути мені в очі. Він терпляче чекав відповіді або ж реакції, знову сховавши руки в кишені. Ніби для нього вся ця ситуація не є дивною, і ми якісь давні друзі, а зброя біля горла не наштовхує на думку стати пошматованим місивом.

– Про карантин? – на моє зустрічне питання в його світлих очах проковзнуло німе «так». – Якась зараза, звичне діло в таку пору року.

– Зараза, – пробурмотів ледь чутно, а потім кивнув та знову став рівно. – Ти не схожа на ту, хто під цю заразу попаде.

– Чому?

– Сильна духом.

– А ти типу знавець? – відповіді не було. – Невже дух впливає на боротьбу тіла з хворобою?

– Цілком. Все ж, лише маючи тягу до життя… або ж причину жити, люди не віддаються в руки смерті до останнього.

Якби не маска на обличчі, він би точно побачив, як я стисла губи. До чого він все це говорить? Втім, схоже, що зрозуміти його вчинки не можуть навіть його товариші, то куди вже мені? Тому, нічого не прочитавши в очах Ітана, я відступила та опустила лезо.

– Зізнаюся, мало хто погрожував нашкодити мені чи вбити, – тон Ітана знову набув більш розслаблених ноток, коли він поправив комір своєї сорочки. – Втім, моя тобі порада… Не ризикуй розкидатися такими словами, якщо не знаєш свого опонента.

Навіть якби я хотіла щось відповісти, він не став чекати й просто пішов. Смуга вечірнього світла зникла, коли двері нагору зачинилися, залишивши мене в напівтемряві. Дивне відчуття все ще було присутнє десь у грудях, коли я деякий час дивилася в нікуди, а потім зітхнула.

– Якщо не знаєш опонента…

Проста істина, про яку я встигла забути. Минуло вже багато часу, коли мені востаннє траплявся сильний супротивник, який постійно тримав у напрузі.

Дивний цей Ітан. Такий же дивний, як і вся ця компанія.

· · • • • ✤ • • • · ·

Пізній вечір був часом, коли більшість мисливців або йшли додому, або ж на полювання. Але те, що навіть в такий час тут не було ні душі, нагадало, як давно я вже не спостерігала за ними. Декілька років тому я б сприйняла тиждень відсутності як найжахливішу помилку, але, згадуючи слова Карли, трохи заспокоїлася. Все під контролем, я не маю нагадувати про себе цілодобово. На це в мене був час ще на початку.

Я зупинилася біля знайомих дверей, з-під яких лилося слабке світло, мабуть, від монітора комп’ютера. Мимоволі мозок на секунду домалював на цьому ж місці кров, наче вино, що офіційно забрало життя минулого Верховного Головнокомандувача мисливської організації. Так само мимоволі подумала, що можна було б зробити це знову, але врешті-решт відмахнулася від цього. Ще не час.

Прослизнувши до кабінету з пропрацьованою майстерністю, без зайвого сантиметра у дверях та шуму кроків, навіть не пустила в хід Вплив. Навіщо, якщо Ніл, як завжди, надто зосереджений на роботі, щоб звернути увагу на вхід, поки не відчує небезпеку? Він вже кілька років не використовує на мене пастки, хоча час від часу все ж повертається до цієї практики… Так, стоп.

– Ти від мене взагалі небезпеки не відчуваєш? – зрозумівши це, я подала голос, вперши руки в боки, поглянувши на Ніла за його робочим столом.

– Тремчу, мов осичина.

Я насупилася на це ледь чутне бурмотіння, а коли нахилилася, щоб подивитися йому в обличчя, помітила, як тіні грають на чоловічому обличчі так, що додають йому віку. Через маски та те, що в Підпіллі ніхто вже майже не змінюється з віком, я постійно забуваю про те, що Ніл в це число не входить.

Він у двадцять та тридцять років – це зовсім різні люди. Навіть Маргарет та Амір так не змінилися за цей час через меншу кількість стресу. Або ж вдалі гени.

Хоч як би не хотілося зробити життя Ніла ще гірше, втім зараз на це не було бажання й настрою. Тому просто підійшла до столу, розвернула вільне крісло та сіла в нього, ноги ж закинула на стіл, дивом не зачепивши одну зі стопок паперів. Це й привернуло увагу Ніла.

– Ніяких манер, – гмикнув він.

– Ох, прошу вибачення. Зараз зроблю реверанс та складу ручки на колінках, як і належить леді.

– Леді? – почулося різке фиркання. – Ти?

– Ну не ти ж. І взагалі, я тут по справі, – я нетерпляче постукала пальцями по столу. – Дехто так мене сюди кликав, майже благав...

– Не благав.

– Айро, будь ласка, – передражнила я його благаючим тоном, – прийди до мене. Мені так сумно сидіти тут наодинці вже кілька місяців та не погрожувати тобі пістолетом в пику.

Ніл зітхнув, відкидаючись на спинку свого м’якого офісного крісла, так що воно заскрипіло, поки я посміхнулася під маскою. Звісно, важко уявити, щоб такий чоловік, як він, благав, але моя пам’ять ще свіжа тими спогадами, де він ще зелений синочок-нащадок мисливської організації. От з тим образом уявити подібне куди простіше.

– Яка ж ти дитина, – він схрестив руки на грудях.

– Бути дитиною в наш час це з розряду привілей.

Можливо, він того й не хотів, але ледь помітно кивнув, поки в темних очах промайнула невідома мені емоція.

Якщо не враховувати дітей в Підпіллі, на думку спадало лише двоє людей у цьому котлі потойбічного, хто зміг хоч якось зберегти своє дитинство. Ніл потурбувався про життя своєї сестрички та сина, принаймні з того, що я бачила. Навіть якщо це означало мати справу зі мною та приховувати моє існування від інших мисливців.

– Що ж, – я почала, розвернувши монітор на столі більше до себе, – показуй, розказуй.

Коли Ніл кивнув та почав шукати потрібні файли, я трішки зсунула з себе капюшон, щоб краще бачити екран. Поза Підпіллям було відчуття, ніби костюм та маска вже вросли в моє тіло та стали мені другою шкірою. Однак це куди простіше, ніж постійно тримати Вплив та остерігатися камер, або носитися з перукою.

– З самого початку це здавалося доволі підозрілим, – почав Ніл, то й справа відкриваючи ту чи іншу вкладку з інформацією, але поки що не звернув мою увагу на щось конкретне. – Відсутність фізичних впливів на організм, що призвело до хвороб, жодних первинних симптомів, як при сезонній застуді. Наче одночасний приступ вигорання.

– Суто ментальні проблеми, – підсумувала я, спіймавши поглядом одну з карток пацієнтів.

– Мгммм… Нам надали доступ до медичних карт в містах, де ввели карантин. Знімки, аналізи, історія за місяць та раніше.

Я відчула, як щось всередині смикнулося від хвилювання, коли списки з’явилися на екрані. В пам’яті все ще стояли слова Маргарет, а також розмова з Ноєм. Він один з тих, хто ближче всіх до наших предків, і навіть втративши очі після початку війни між людьми та перевертнями, досі відчуває більше, ніж будь-хто з нас. За його словами, принаймні.

Мої очі рухалися з рядка на рядок даних про симптоми пацієнтів. Слабкість, сонливість, зниження імунітету, а через це й вразливість до сезонних хвороб. Це доволі розповсюджені симптоми серед працюючих людей, ще й зима от-от замінить осінь. Але ж не в таких масштабах і так швидко, як якби це була якась зараза.

– Цікаво… – прошепотіла, тепер сама прогортаючи таблицю нижче та сівши в кріслі рівно.

– Нові випадки продовжують з’являтися, фактично виводячи цілі міста з ладу, – продовжував Ніл, також дивлячись на екран. – Підприємства та фірми зупиняють роботу, учбові заклади закриваються, бо ніхто не має сил вийти з домівок. Наші люди ще не потрапили під цю аномалію, але не факт, що цього скоро не станеться.

Мисливці стільки часу були у зоні подій і не потрапили в число постраждалих? Мій погляд зупинився на руці Ніла, а точніше на кільцях. Здогадка з’явилася несподівано, втім я не поспішала озвучувати її. Занадто ризиково, враховуючи, що це нічим не підкріплена думка.

– І скільки це триває?

– Десь місяці три, плюс-мінус. Принаймні до першого з офісів звернулися два місяці тому.

– Чотири міста на майже сотню тисяч осіб в кожному за три місяці…

– Останні два закрили на карантин швидше, ніж перші, щоб перевірити, чи це передається від людини до людини. Це публічна причина, а насправді ж… – на обличчя Ніла опустилася тінь. – Якщо це дійсно Духи й усе буде йти в тому ж темпі, до нас це добереться за лічені тижні. Якщо не дні.

Я кивнула, знову роздивляючись екран. Жодних зачіпок, жодних інших аномалій, люди в чотирьох містах хворіють ментально, хтось вже навіть помер, а мисливці за два місяці не потрапили в їх число. Небезпечна думка все більше з’їдала мене зсередини, а увагу знову й знову привертали кільця.

– Як довго це у вас? – я вказала підборіддям на долоню Ніла.

Він гмикнув, не зрозумівши, а після опустив погляд у напрямку мого.

– Тестувалося вже пів року, але перші зразки роздали передовим мисливцям десь… дай подумати. Місяці три тому.

Я видавила з себе коротке «ага», постукуючи пальцями по поверхні стола. Три місяці носіння цих Ядер. Два місяці співпраці мисливців з медиками в карантинних містах. Два місяці відсутності зараження мисливців аномалією.

Що ж…

– Ну, дуже дякую за інформацію, – знову відвернувши від себе монітор, я встала з-за столу. – Як то кажуть у бізнесі, було приємно мати з тобою справу.

– Ти йдеш? – здавалося, для Ніла це була несподівана новина, враховуючи, як він спохмурнів та майже одразу встав.

– Не повірю, що ти дійсно думав, що я буду допомагати.

– …Буду чесним, все ж сподівався.

– Сподівався, – посмішка на губах з’явилася сама по собі. – На що? Що після всього, що було та є, я чи хто-небудь з перевертнів буде допомагати? Твоя самовпевненість тебе підвела.

– Якщо не розібратися з цим якнайшвидше, нам всім кінець, – його слова луною залишилися в кімнаті, поки Ніл не зупинився за кілька кроків від мене. Напруга в повітрі зросла і могла б змусити стару мене затремтіти, але не зараз. – До цього часу найбільшу загрозу становило лише твоє існування. Мене б давно вбили за укривання Лисиці, але зараз ти можеш бути нашою єдиною можливістю все виправити.

– Я і проти цього? О ні, я не збираюся бути героїнею, яка рятує світ лише з надією на свої сили, – спостерігати за змінами його емоцій було цікаво. – Ба більше… Я б воліла влаштувати вам тотальний геноцид. Але, як бачу, це відбувається й без мене.

Від того, як сильно Ніл стис кулак, було чутно скрип його рукавичок. Я ж схилила голову вбік, аби краще роздивитися суміш емоцій на його обличчі. Злість з домішками відчаю. Він потрапив у глухий кут і чудово це розумів. Інша людина, скоріше за все, шкодувала б, що ми по різну сторону барикад, але навряд чи він шкодує навіть у такій ситуації.

Не дочекавшись того, щоб Ніл щось відповів чи спробував переконати мене – що навряд, – я вклонилася в напівреверансі та спостерігала за реакцією в його темних очах. Все та ж суміш емоцій, але в повітрі відчувалося ще щось важке. Ніл припинив мене бачити, бо його погляд розфокусувався на місці, де я була. Він опустив погляд на підлогу, втім й тіні моєї не бачив. Я вже собаку на цьому з’їла.

– Якщо все ж виживеш, – кинула я, перед тим як піти, – пам’ятай мої слова. Не дай їм себе зламати. Це моя робота.

– Пішла ти, – він видихнув, дивлячись на стелю, при цьому в голосі чулася небезпечна посмішка. – Ховайся й далі у своїй нірці, якщо так хочеш, лисичко.