– Тітонько Айро.

Вже декілька разів дитячий голос доносився до мене, мов з глибокої ями. Хтось кликав мене, але я не знаходила в собі сил розплющити очі.

– Вона спить, тітонько Ліє.

– Дай-но мені, – голос Лії став куди ближче та гучніше, що змусило моє лисяче вухо опуститися.

Варто було їй потуркати мене за плече, я все ж змусила себе розплющити очі. В моїх руках все так само була книжка з дитячими картинками, а в ліжках сиділи діти та з посмішкою перешіптувалися, окрім тих, хто вже заснув. Я ж навіть не помітила, як задрімала.

Лія ж присіла навпроти мене, її ніс трішки зморщився від посмішки, темне коротке волосся зібране в низький хвостик, але пасма все одно падали на світлі очі.

– А я казала, що краще залиш вечірню казку мені.

– Я не сплю, – втім мої очі не поспішали знову розплющуватися, коли я кліпнула. Напівтемрява кімнати так добре затягувала в сон…

– Поки що ні, тільки дрімаєш.

Я усміхнулася, бо це дійсно так. Останніми днями в мене було все менше часу на сон, бо потрібно було допомагати з провізією та іншими справами Підпілля. Паралельно з цим я намагалася не сприймати слова Карли про те, що це не загалом мало часу, а я сама в себе його забираю. Немає вільного часу – немає зайвих думок. Ще й ці переживання щодо Духів додали свою вагу в щоденні турботи.

– Не змушуй мене гнати тебе в постіль, як цих дітлахів, – Лія точно насупилася, коли не отримала від мене активних рухів. – Ага, не хочеш? Ну, оскільки витягнути тебе звідси я не можу, час перейти до плану С.

– Там хіба не план Б має бути? – я посміхнулася.

– Саймоне!

Вона навіть не підвищила голосу для справжнього викрику, але цього було достатньо, щоб я підскочила з місця, мов вжалена. Дітлахи намагалися заглушити сміх, тоді як Лія переможно задерла носа. Ось тепер вона була задоволена тим, що зрушила мене з місця. Знає ж, що найменше, чого б я хотіла – щоб Саймон через мене кидав свої справи, особливо з таких дрібниць.

– Дуже, – я вказала на дівчину пальцем у сварливій манері, – дуже брудна гра.

– Зате ефективна, – вона знизала плечима.

Я фиркнула, втім погодилася та обережно пройшла повз дітей, не втримавшись, щоб не погладити деяких з них по голові та вушкам. Я могла лише сподіватися, що ці розумники не будуть використовувати почуте проти мене пізніше.

Коли двері дитячої кімнати за мною зачинилися, я почула, як Лія вже взялася за читання казки на ніч. Своїм м’яким голосом вона мов гіпнозувала дітей скоріше заснути. Не варто сумніватися, що так воно і є.

В довгих, здавалося, нескінченних коридорах Підпілля була тиша, бо основний шум спричиняли саме діти. Але, проходячи повз особисті кімнати старших перевертнів, кабінетів та залу для тренувань, все ж можна було почути голоси або стукіт звідти. Кожен займався своїми справами там, де хотів, як завжди й відбувалося після спільної вечері.

Я навіть не думала, куди йду, просто довірилася своїм ногам, і неважливо, поведуть вони мене в якусь кімнату чи знову нагору. Врешті-решт зупинилася біля дверей до лазарету, де також було чутно, як хтось перебирає баночки та коробочки. В таку годину, особливо без пацієнтів, тут може бути лише одна особа.

Зробила кілька стуків самими кісточками пальців, хоч і знала, що можу увійти без цього. Коли голос Карли по той бік запросив увійти, це дало мені з полегшенням зітхнути. Щось мені підказувало, що якби то була не вона, я б пішла геть.

– Айро, – жінка усміхнулася, побачивши мене, та підізвала до себе порухом долоні, поки й далі розбиралася біля стінки з медикаментами. – Роботи я тобі не запропоную, навіть не мрій. Хіба що дам снодійного.

– Спробую сама заснути, дякую.

Карла недовірливо зіщулила свої карі очі, я ж зосередила увагу на ледь помітних зморшках на їх зовнішніх кутиках – явна ознака частих усмішок, попри те, що вона фактично керує цим місцем, а це робота доволі напружена.

Якщо замислитися, я мало коли бачила її втомленою, хоча що не день, а вона в якійсь роботі. Частіше це саме лазарет, адже постійно хтось може поранитися під час тренувань або ігор, і якщо дорослі мають трохи кращу регенерацію, то лишати дітей з травмами ніхто не збирався. Карла завжди сумлінно працювала, саме тому її вміння тримати усмішку викликали в мені не тільки повагу до неї, а й захват.

Але водночас було і якесь неприємне відчуття власної слабкості. Час від часу думки про те, що я щось роблю недостатньо або ж погано, вирішували сидіти в моїй голові нав’язливо довго. Особливо коли я дозволяла собі нічого не робити.

– Знаєте, – почала я, потерши долоні в рукавичках об свої штани, – часом це все так… складно.

Я замовкла, коли Карла підняла долоню, після чого вона сіла на одну з кушеток та поплескала по місцю поруч. Німе запрошення одночасно манило та відлякувало. Відчуття гіркоти в роті більше підштовхувало відмовитися, піти геть та знову зайнятися чимось, поки не засну сама того не помітивши. Але також розуміла, що тікати завжди не вийде, особливо коли з’явилося це рідкісне бажання виговоритися.

Все ж сіла на запропоноване місце поруч, втупивши очі у свої долоні на колінах, а Карла не підганяла. Вона завжди давала час подумати, відновити думки, якими я хотіла поділитися. Разом з цим раз у раз у мене з’являлася думка, що не варто навантажувати її. І неважливо, що за всі ці роки Карла ніколи не зупиняла мене чи будь-кого іншого від цього.

Коли минула хвилина тиші, може менше, може більше, вона почала сама:

– Знаю, що це буває складно. Навіть не просто «буває». Відповідальність за всіх тут, щоденна праця з дітьми та дорослими, підйоми та спуски заради того, щоб вони спокійно жили… Відчуття постійного тиску та страху, що в один момент все це зникне.

Я кивнула, хоч і не до кінця розуміла, чи озвучувала вона мої, чи свої думки. А може, й думки всіх тих, хто брав участь у вилазках нагору та полюваннях, а не тільки тих, хто жив тут, внизу. Хоч я і не бачила обличчя Карли, те, як вона наступної миті стисла мою долоню, підказало, що вона підтримуючи усміхнулася.

– Те, як ти тримаєш мисливців на повідку заради нас, – вона продовжила, – не менш важко, ще й дуже небезпечно. Збрешу, якщо скажу, що всі ці роки не боялася за тебе. І що не боюся досі.

– Я теж боюся, – все ж видавила з себе ледь чутно від напруження в горлі. – Боюся повторити те ж саме…

Відчуття долоні на маківці зупинило мене від подальших слів, чому я була вдячна. З кожним погладжуванням Карли я відчувала, як вона ледь помітно зупиняється на притиснутих до голови вух. Це заспокоювало, але й мимоволі повертало в минуле. В ті моменти, коли так само сиділа біля Фелета та розповідала про своїх батьків та сестер. Різниця лише в тому, що тоді я була слабша. А ще не могла плакати.

– Я не знаю, що робити, – чесно зізналася, коли прийняла запрошення в обійми, і тепер її тепло та запах медикаментів огорнули мене з усіх сторін. – Таке відчуття, ніби тримаю все у своїх руках, але воно от-от вислизне. І якщо відпущу, впаду сама.

– Падай, – Карла прошепотіла у відповідь, – тебе є кому спіймати.

– Мгм… І щось таке, ніби якщо продовжу тримати, не помічу, як оступлюся. Якщо втрачу контроль, все піде коту під хвіст.

– Хіба ти недостатньо сплела сітки навколо них? – я відчула на потилиці її погляд. – Коли ти в останнє дивилася за тим хлопчам? Десять років вплинули на нього достатньо, щоб навіть за твоєї відсутності та нагадувань про твою силу над ним було достатньо для зменшення активності мисливців.

Я різко зітхнула. Не тільки тому, що Карла мала рацію, але й з іншої причини. В цей момент думки, від яких я бігла, знову сплили у пам’яті. Серед них були новини в торговому центрі, розмова з Маргарет, а після й з Нілом. Його прохання прийти й поговорити про те, що відбувається серед людей та мисливців, вже кілька днів висіло наді мною, мов густий туман. І навіть якщо я бігла від цих думок, все одно розмірковувала, що ж робити.

– Айро?

Схоже, я мовчала занадто довго, тому на стурбований тон Карли похитала головою. Відчуття необхідності підтримки поволі відступило, тому згодом Карла опустила руки та поглянула на мене вже серйозніше.

– Пам’ятаєте слова Ноя пів року тому?

– Так, – вона кивнула та поглянула на двері. – «Щось наближається».

– Людей це «щось» вже торкнулося. В новинах подеколи кажуть про чи то хвилю вірусу, чи щось подібне, але не звертають на це багато уваги. Східні та північні міста вже на карантині.

– І мисливці також до цього причетні, – здогадалася вона, і я кивнула.

– Ось чому їм не до нас. Я можу дізнатися більше, якщо піду на контакт з Нілом, – на обличчі Карли з’явилася відраза, на що я мимоволі усміхнулася, але потім стисла долоні від згадки причини його «запрошення». – Є шанс, що це Духи. Але я все ще думаю.

– Над чим?

– Над тим, чи не має нам бути насрати на проблеми людей.

Тепер вже Карла пирхнула зі сміху, ніскільки не збентежена моїм вибором слів. Я ж стисла плечима.

– Вони нас вбивали та продовжують вбивати, хоча наші предки були єдиними, хто міг захистити себе та їх від Духів. Тепер нас менше, ми слабші, а від думки про їх захист мене нудить.

Карла кивнула, все ще трішки усміхаючись, втім в її поведінці та погляді вже почали простежуватися серйозність та роздумливість лідера. Мої слова, схоже, нагадали їй про щось, що вона сама відклала у далекий ящик.

– Допомога цим… – вона помахала долонею, ніби підбираючи якесь слово, аби не сильно лаятися, втім здалася, – покидькам це останнє, що нас турбує. Але ось що я скажу: якщо це дійсно Духи, вони можуть дістатися й до нас. Тому будь-яка інформація не буде зайвою. Звісно, вирішувати тобі, бо крім тебе туди піти нікому.

Насправді дізнатися про все можу як я, так і Саймон, знову зустрівшись з Аміром під час передачі планів полювань та патрулів. Але якщо оцінювати якість та правдивість інформації, то лише я можу прийти до Ніла та вимагати від нього все, ніби він мені по кінець життя винен, і врешті отримати бажане.

Я закусила губу, коли на ваги лягли думки «інформація не завадить» та «ну його в сраку».

– А знаєте, – я поглянула на Карлу, – снодійне сьогодні все ж не завадить.