Пошук стійкої опори з вільним краєм був тією ще задачею не те що на день, а на тиждень. Можна було б обмежитися турніками, але вони занизькі для падіння, і максимум, для чого ми їх використали, – це перевірити, чи може гак та мотузка витримати нашу вагу, і чи здатне зворотне натягування підняти нас. Хтось навіть встиг повисіти догори ногами, гойдаючись, мов павучки.

– До цього моменту я й не думав, що у нас мало місця.

– Тоді варто знайти потрібне місце десь тут.

Саймон поглянув на мене, так і сидячи на одному зі сходинкових майданчиків, поки я висіла трохи вище, зачепившись за край будівлі гаком.

Ми вже кілька годин випробували техніку в більш реальних умовах у місті, хоча холодний вітер і штовхав повернутися у нашу теплу кімнату.

Спочатку ми виконували постріли зі сходів вгору, потім зачіпалися гаком за край будівлі чи перила, спускалися й підіймалися, а тепер спробували цілитися зі стрибка. Це було складніше, ніж здавалося, і Саймон вже не раз ловив мене, коли я промахувалася. Інколи було відчуття, що у мене от-от зіскочить плечовий суглоб.

– Проблема лише в тому, щоб забезпечити м’яке падіння.

– Для себе ти якось про це не дуже й думаєш, – зауважив він.

– Ти ж мене спіймаєш? – посміхнулася я.

– Звісно.

– А от я тебе – навряд. Дівчат все ж ловити простіше, ніж хлопців. Тому потрібно знайти місце, де ти та інші зможете безпечно падати.

Навіть якщо обличчя Саймона було майже повністю закрите, я відчула його задумливість. Ми не могли ризикувати іншими, проводячи тренування так, як робимо зараз самі. Але нам потрібно навчитися це робити тим чи іншим способом, просто найдоступніший ми все ще вперто ігнорували.

– Ще є час подумати, – через деякий час мовив Саймон та встав з перил, так що я змогла встати на них.

Тепло від його долоні на моїй талії пройшло крізь одяг, коли Саймон притягнув мене ближче, а іншою рукою відкрив наші маски. Я б запротестувала, коли він опустив руку нижче до стегна, але бажання поцілувати його було більшим. Тиша та усамітнення в провулку дозволяли не думати про те, як відверто ми торкаємося один одного, а від поширення тепла по тілу не була важлива й прохолода пізньої осені.

– Йдеш? – я розірвала поцілунок, не втримавши трохи ображеного тону. – Мисливцям останнім часом не до нас, полювань куди менше…

– Краще бути певними, – тепло його дихання торкалося моїх губ у контрасті з металом маски на щоці. – Заберу графіки, спитаюся, що в них там, і повернуся. А ти обіцяєш не стрибати, поки мене немає.

Я задумливо гмикнула, не зводячи погляду з карих очей. Звісно, я не збиралася цього робити. Не тільки тому, що Саймон попросив – навіть якщо це не було проханням. Тіло вже боліло, і хотілося відпочити, бажано з ним поруч, але інформація нам дійсно потрібна.

Дочекавшись, поки Саймон спустився, я зітхнула та піднялася на дах, знову сховавшись за маскою та під капюшоном. Вітер тут дув сильніше, від чого я відчула холодок на шкірі, і це при тому, що була щільно одягнена. Хоч вже й був полудень, але сонце сховалося за сірими хмарами. Ненавиджу таку погоду, одразу згадуються часи, коли доводилося шукати теплий одяг, аби пережити зиму в мерзлому бункері під Алькор.

Голос в голові казав спуститися в Підпілля, але хотілося піти туди вже разом із Саймоном. Я міряла повільними кроками дах, безцільно ходила туди-сюди, аби тільки не мерзнути та не сидіти без діла. Інколи просто стріляла гаком поперед себе чи прислухалася до гомону людей та транспорту внизу. Типовий будній день в обідню годину – суцільний шум.

Схрестивши ноги, вмостилася біля краю будівлі та підперла щоку долонею, поки спостерігала за хаотичним, але одночасно закономірним потоком натовпу.

На відміну від літнього різнобарв’я, тепер більшість носила коричневі, сірі й, звісно ж, чорні кольори, закрившись від холоду скорої зими під своїми пальтами та куртками. Ніщо не чіпляло увагу в цій одноманітності. Хіба що поодинокі постаті або групки підлітків, які все ж виділялися чи то скупченням, чи то яскравим одягом.

Краєм ока спіймала щось маленьке та швидке, але перевівши погляд, нічого не помітила. Можливо, чиясь тваринка або хтось проїхав самокатом чи ще чимось таким. А потім знову цей рух, швидкий та розмитий. Навіть коли й тепер не побачила, що це було, закралися певні сумніви. Це було схоже на порив вітру. Ні, диму.

Мої вуха смикнулися раніше, ніж я зрозуміла, чому. Одна група підлітків, які до цього були жвавими та голосними, тепер ледь пересувалися, наче от-от заснуть, поки один з них зойкнув, мало не впавши. Поруч з ними якийсь дебелий чоловік також зупинився біля лавки, важко опираючись на її спинку. Стурбований тон тих, хто сповільнювався посеред дороги, доносився до мене все частіше й частіше.

Що це з ними? В них наче хтось за раз висмоктав всі сили. Висмоктав всі сили…

– О ні…

Не пройшло й кількох секунд після розуміння можливої причини, як десь далеко почувся глухий вибух. Наче протяжний грім, але дощових хмар й близько не було. Першою думкою було зіткнення автомобілів, але потім пролунав ще один, ближче. І ще один, і ще. А потім вже дійсно почулися звуки аварії.

Відійшовши від краю на крок, помітила, як вуличками далі знову щось схоже на скупчення диму літає між людей. І ніхто цього не помічав, навіть коли одне зі скупчень зупинилося просто перед жіночкою та могло б повністю її поглинути. Але вона була радше стурбована зростаючим хаосом, аніж тим, що було перед нею. Наступної секунди воно перейшло до іншої людини, залишивши жінку також шукати опору через хвилю слабкості.

Лише декілька з натовпу дивилися не на паніку, а просто на димові скупчення. Коли одне з них наблизилося до хлопця, він напружився та вишкірився, на голові показалися кошачі вуха. То лише ми це бачимо?

Дим погойдався перед перевертнем кілька секунд, а після прийняв іншу, більшу форму. Я лише й встигла помітити, як темно-сірі язички сформувалися в масивну кігтясту лапу. Вона різко опустилася. Голова хлопця впала окремо від його тіла.

Жах охопив мене не менше, ніж той, який пройшовся натовпом. Ось тепер люди побачили створіння, схоже одночасно на людину та лева, але в кілька разів більше за звичайного.

Я почала задкувати все більше, поки не змусила себе нарешті побігти від краю. Окрім гулу від реву створіння та криків людей внизу, вже ближче чувся розкотистий сміх, після якого щось врізалося в будівлю та збило мене з ніг. Власний голос у голові ще дужче кричав тікати, забиратися з даху, поки це все не скинуло мене вниз.

– Саймоне, ти мене чуєш? – я потягнулася до навушника, у відповідь звідти лунали лише обривки звуків, серед яких все ж пізнала уривки його голосу. – Не йди за мною, йди вниз! І не показуй, що ти перевертень, чуєш?!

Не знаю, чи чув він мене повністю, чи лише уривками, але спробувала донести це йому, а після знайти спосіб спуститися в Підпілля, не вбившись.

Новий поштовх зрушив будівлю, і варіант йти через середину відпав сам собою. Тоді між будівлями.

Ноги самі понесли мене до пожежних сходів. Новий сміх пролунав перед новим вибухом, хвиля якого знову ледь не збила мене.

Що це за сміх? Чий він? Ні, варто подумати про це вже в безпечному місці.

Схопившись за огорожу, я зібралася перестрибнути, але рух поруч привернув увагу. Сірий, ледь помітний дим кружляв на одному місці, поступово формуючи фігуру. Білі бездонні очі з’явилися першими. Далі – хижа посмішка, ікла обіцяли порізати лише своїм видом. Щось схоже на людину та тварину, але все ще незрозумілої форми, вчепилося кігтями в огорожу.

В пам’яті одразу пролетів спогад, як такі ж кігті тільки що обезглавили перевертня. Я одразу ж притисла вуха до голови, коли вже знайомий сміх проник в мою душу, захолодивши її.

– Homunculus! Homunculus! – потвора знову зареготала, дивлячись просто на мене. – Esurire volo! Anima recens!

(Людинка! Хочу їсти! Свіжа душа!)

Тіло заціпеніло від страху. Він прийняв мене за людину? Що це за мова? Сумнівів про те, що це Дух, з кожною секундою було все менше. Як і думок про порятунок.

Дух вже збирався накинутися, але варто було білим очам зупинитися трохи вище, він замовк. А після знову зареготав, його «тіло» затремтіло в конвульсіях, і я нарешті змусила себе швидко відступити від нього далі.

– Putredo! Non licet edere… – пауза, після чого – нова хвиля реготу. – Interficere. Destrui!

(Гниль! Не можна їсти... Вбити. Знищити!)

«Знищити»? Щоб тебе чорти побрали!

Начхати куди, потрібно втекти від цього Духа швидше, ніж він перестане реготати, мов скажений.

Побігши до дверей з даху, я ще чула позаду себе сміх, подумки рахувала, скільки є часу. Схопилася за ручку та потягнула, але пізно зрозуміла, що вже тихо. Щось врізалося у двері, захлопнувши їх та відігнавши мене від них. Я озирнулася, тепер зрозумівши, що змушувало будівлю дрижати – сили Панцироносців.

Дим колихнувся, що підказало траєкторію удару, тому вчасно ухилилася від невидимої площини, що пронеслася повз. Хотіла втекти ліворуч, але Дух знову атакував, потім відрізав шлях ще й праворуч. Грався як кіт з мишею. І постійно повторював це кляте «putredo», значення якого мене зараз не хвилювало.

Серце калатало в грудях, думки металися між можливостями втекти та як не бути прибитою, мов муха. Цей Дух, здавалося, був у захваті від зустрічі з перевертнем, хоча й кричав про вбивство. Невже випробовує? Ну що ж…

Під час ухилу від нової атаки я скористалася моментом та проклала шлях до його розуму. Вплив з легкістю пробивається до цілі, і я можу виграти собі час. Я вже подумала про те, яким чином зіб'ю з пантелику цього Духа та втечу, але раптом наткнулася на перешкоду. А потім знову і знову. З якої б сторони не била по ній, проходу до розуму не було.

– Ні…

– Vulpicula putrida! – Дух знову зареготав, помітивши мою невдачу. – Destrui! Destrui!

(Гнила лисичка! Знищити!)

Нова атака полетіла в мій бік, знову відганяючи від дверей. Вплив не працює на нього. Чому? Ніхто, крім Фелета, не мав такої перешкоди; я думала, що тільки Лиси мають таку особливість. Але ж це Дух, у них може бути інакше. Трясця.

Я ухилялася, поки не відчула, як під п’яткою зникла опора. Озирнувшись, побачила, що стою на краю будівлі. Він хоче мене скинути. Це видно по тому, як розширилася його посмішка, а дим похитнувся з обох сторін.

– Vale! (Бувай!) – він весело протягнув.

– Я тебе запам’ятала, тварюка, – прошипіла я у відповідь.

До того, як перехресна атака дісталася до мене, я стрибнула вниз.

Викинувши руку вгору, активувала спусковий механізм наручнів; гак вистрілив та пробив одне з вікон. Уламки скла посипалися на голову, а коли мотузка повністю розкрутилася, мене смикнуло та понесло вперед. Удар від розгону був достатньо сильним, щоб розбити ногами скло поверхом нижче та влетіти в кімнату. Новий удар по будівлі завадив вдало приземлитися. Здається, я притисла собою декілька уламків.

Як і на вулиці, тут була не менша паніка. Люди навіть не зупинилися поглянути, що залетіло всередину. На силу підвівшись, я закрила чотири зубчики гака, коли мотузка знову намоталася в наруч.

Від рідких, але сильних поштовхів усе всередині здригалося та падало. В цьому офісі були одиниці речей, що вціліли. Озирнувшись на розбите вікно, я прислухалася до шуму зовні, а потім виглянула вниз. Сьомий поверх, просто так на землю не вистрибнути. Хіба що знову спуститися, зачепившись за віконну раму.

Звук знайомого реготу відсмикнув мене від вікна, я притислася до стіни, наче могла з нею злитися. Ця потвора бігала десь поруч і могла знову за мене взятися, але вже не так люб’язно. Моє дихання коротке та часте, але, зробивши глибокий вдих, змогла хоч трохи заспокоїти його та серцебиття.

Знову тиша. Не може різка тиша свідчити про щось хороше. В повітрі по той бік стіни відчувся свист.

Зірвавшись до першого ліпшого столу, ледь встигла перекинути його та сховатися за ним, коли щось знесло стіну. Уламки врізалися в стіл настільки сильно, що його штовхнуло на мене і відкотило з ним назад.

– Vulpicula putrida! Vulpicula putrida!

– Tace! (Замовкни!)

Супер, тепер їх двоє…

Я не наважувалася визирнути чи навіть поворухнутися, так і сидячи на підлозі за столом. Від удару на ньому виднілася тріщина трохи збоку. Увагу привернув вихід неподалік, який вів у коридори будівлі. Може, ще є шанс прослизнути туди та вистрибнути з вікна на тому боці. З Впливом це зробити легко, але на Духів це не працює. Трясця!

– Вилізай, vulpes, (лисиця) – інший Дух знову заговорив, вібрація його низького тону пройшла по всьому тілу, він наближався до моєї схованки з кожним словом. – Тобі ж краще, якщо ми викинемо тебе або розчавимо, аніж тебе знайде хтось сильніший.

Вони знають нашу мову? І хто може бути сильнішим за них?

Один зі столів піднявся у повітря та полетів у стіну, розбившись на друзки. А з іншого боку вже декілька столів притисло в інший кінець кімнати. Тільки не Крилатий… Якщо хочу тікати, вони мене побачать, а проти цих двох сил мені нікуди не дітися без Впливу.

Думай, Айро, думай. Як втекти, щоб вони не побачили?

Новий гуркіт розбитих поруч речей заглушив думки. Вже не було шляхів, які б закрили мене від Духів.

– Саймоне, не йди сюди, – скориставшись шумом від нового удару, я увімкнула навушник. – Не шукай мене, тікай вниз.

Щось зашурхотіло разом з іншим звуком, схожим на скреготіння кігтів по стіні. Краєм ока помітила, як темна фігура хаотично рухається стелею. Разом із тим на тій стороні лінії посеред шипіння чула нерозбірливі уривки слів.

– Я кохаю тебе, – мій голос дрижав не менше за тіло.

– Vulpicula putrida!

Щось підняло мене вгору, смикнувши так, що повітря вибило з легень. Спробувала звільнитися, смикаючись в невидимих лапах, але марно. Дух Панцироносець реготав та метався просто наді мною, клацаючи зубами, що от-от вкусить. Інший же Дух, який тримав мене своєю силою, мовчав та вивчав мене. Його «тіло» було більшим, але позбавлене чіткої форми, а очі значно біліші, пусті, що незрозуміло, куди саме він дивиться.

– Тіло людини, а риси та енергія як у Духа, – він задумливо розтягував слова, розвертаючи моє тіло в повітрі, мов ляльку, поки капюшон не злетів. – Слабенька сила відчувається, але ти – гниль, як й інші. Навіть не поживитися.

– Що вам треба? – я прохрипіла, коли невидима рука стисла ще й моє горло.

– Прибрати з наших земель таку гниль, як ви та люди.

– Destrui! Destrui!

– Вам не місце серед Духів, – продовжив Крилатий, – отже, вас треба перебити.

– Ми проти людей, – я ледь видавила з себе ці слова, кінчики пальців ніг та рук вже німіли.

– І проти нас. Гниль двох світів, невдале породження зрадників.

– Putredo! Putredo!

Я не відповіла, бо вже просто не могла. В очах темнішало, кисню не вистачало, а тіло продовжувало намагатися вирватися з рук смерті. Не хочу вмирати. Не так. Не зараз. Не в їхніх руках.

Ще раз спробувала використати Вплив. Відчула два розуми, потягнулася до них, але знову перешкода. Мої удари були скоріше жбурлянням гороху об бетонну стіну. Поки один Дух реготав, інший трішки послабив хватку, й до мене дійшли його слова:

– Сміливо. Але надто слабко.

В наступні секунди тіло кілька разів прорізав біль. Наче тисячі прострілів в різних місцях. Спина, руки, ноги – все боліло, але не було сил зрозуміти, через що.

Лише в один момент змогла побачити, як влітаю в якусь вазу. Уламок розрізав вилицю. Знову опинилася в повітрі. Знову кинули в протилежний бік. Жбурляли, наче м’ячик. Скільки? Не знаю. В голові стояв лише противний сміх, то тихіше, то гучніше, поки зовсім не зник.

Прохолода підказала, що мене жбурнули на вулицю. Вільне падіння відчувалося довго, ніби вічність. Вирішили, що цього досить? Схоже, що так.

Біль в плечі прорізався крізь свідомість, а після ще одного короткого польоту – в іншому.

Не було сил піднятися. Навіть відкрити очі або зняти маску й вдихнути більше повітря. Легені боліли навіть від повільних вдихів, які вдалося зробити крізь відчуття різких уколів десь біля ребер. Холод землі пробирав до кісток, що точно зламані.

Поволі й це відчуття почало меркнути, і коли звуки навколо затихли, останнім шумом був шиплячий звук в навушнику та нерозбірливі голоси навколо.