Частина 2

Грань між життям та смертю…

На що це схоже?

І чи можливо звідти вибратися?

Смерть часто описують як шлях крізь спогади власного життя, в кінці якого на тебе чекає містичне біле світло. Що трапляється, коли дійдеш до нього – ось загадка. Душа та розум розвіюються у ніщо? Переродження? А може, існування в нескінченній пітьмі та тиші?

Доводилося чути розповіді, як під час коми когось оточує темрява, в яку подеколи проривалися звуки навколо їх непритомного тіла. Для декого це взагалі один довгий, не пов’язаний з реальністю сон. Хтось взагалі живе в суміші цих двох варіантів та відчуває, або навіть бачить чиюсь моторошну присутність.

Коли тепло та світло м’яко торкнулися мене, підштовхуючи прокинутись, першою думкою було: «Друге».

Моє тіло втопало в м’якому ліжку. Я дивилася на знайому стелю, раніше обліплену зірочками, що світяться в темряві, але зараз на пустій поверхні грало лише денне світло з вікна. Я не була в цій кімнаті вже п’ятнадцять років. Колись рідний будинок тепер здавався мені далеким, і це відчуття переслідувало навіть у реальності, коли приходила пом’янути душі рідних, але не заходила далі вітальні чи кухні. Не знаходила в собі сил на це. Навіть якщо їх тіл не було там вже на ранок після вбивства, відчуття їх присутності тиснуло та болісно відроджувало все в пам’яті.

Було дивно бачити це місце таким світлим та цілим, а ще тихим. Не пам’ятаю, щоб вдома хоча б колись щось не шуміло. Не враховуючи ночі, звісно.

Не скута ранами, я встала та поволі пішла до виходу зі спальні. Пройшовши повз дзеркало, помітила, що чорний костюм змінився простим цивільним одягом, на відкритих від футболки ділянках шкіри не видно жодного великого шраму, долоні не ховаються під рукавичками, а обличчя – під маскою. Від цього на секунду стало навіть некомфортно.

З-за дверей почувся тихий звук, одразу привернувши мою увагу. Спочатку здалося, що це м’яка гра вітру з одним з дзвіночків Фурін, яких у нас було чимало біля вікон та вхідних дверей. Але чим далі я йшла коридором, тим більше розуміла, що це не дзвін, а мотив колискової. Щось тепле торкнулося мене зсередини та ненав’язливо тягнуло до співу.

Мама завжди гарно співала, за що батько не раз замість її імені – Анабель – називав її пташечкою або ще якось, натякаючи на її мелодичний голос. Цю колискову я пам’ятала з далекого дитинства, коли нею приколисували Майю. Емма була занадто горда, щоб попросити заспівати її собі, а мені з якоїсь причини було соромно, хоча ми дуже любили мамин голос. Тому ми просто сиділи поруч та слухали колискові, коли Майю вкладали спати.

Зараз же мама ні для кого не співала. Вона була в просторій залі одна, в одній руці тримала скляну чашу зі смужкою паперу на тонкому ланцюжку всередині, а в іншій – пензлик. На склі вже помітно вимальовувалися рибки Кої, тоді як на вже розмальованих дзвіночках на столику поруч були квіточки та зірочки.

Вона не звернула на мене увагу, навіть коли я зупинилася навпроти та мала б потрапити в поле її зору. Ну звісно, це ж лише плід моєї уяви, вона й не мала мене бачити…

Опустившись поруч на підлогу, так що оббивка дивану зігріла мені спину, знову подивилася на те, як зосереджено й одночасно розслаблено рухалися її блакитні очі разом із порухом пензлика в руках. Єдине, що в один момент змусило її ненадовго зупинитися, – неслухняне рудувате пасмо, що впало до очей.

– Це так дивно, – я зітхнула, опустивши голову на край дивану, але не отримала жодної реакції на свої слова. – Тоді ми не мали багато тем для розмов, а тепер ти не можеш мені відповісти, хоча й так близько.

У відповідь – все те ж тихе наспівування колискової. Вона не чула і не бачила мене, зайнята створенням дзвіночків.

Навіть якщо ми не могли поговорити, мені достатньо лише її присутності. Це заспокоювало. Закривало від світу, мов тепла ковдра. Обійми Карли, яка частково заповнила мою потребу у материнській турботі, і близько не стоять з бажанням, з яким я хочу просто торкнутися мами. Лише один дотик, просто відчути тепло її шкіри, більшого й не прошу.

Попри розуміння, що це лише сон, а вона – лише ілюзія в моїй голові, не втрималася, щоб не простягнути до неї руку. Приготувавшись побачити, як мої пальці проходять крізь її тіло, немов привид, в грудях зародився короткий поштовх жару, коли відчуття м’яких пасм все ж торкнулося кінчиків моїх пальців.

Мама смикнулася одночасно зі мною, коли я забрала руку, і розгублено озирнулася, припинивши спів.

– Вітер, чи що? – вона торкнулася потилиці саме там, де я торкнулася її секунду тому. Щось знову змусило її здригнутися, а потім вона опустила погляд донизу. – Ану тихіше, інакше зіпсую наші улюблені дзвіночки.

З ким вона говорить? Відсторонившись від дивану, я подивилася на місце з іншого від неї боку, але й там нікого не було. Лише потім помітила, як її долоня рухається по животу, якого до цього не помітила. Якщо вдома так тихо, а дзвіночки ще не висять на своїх місцях…

– Вибач, – я зітхнула, підсунувши ближче ноги та обійнявши їх, говорячи чи то за себе, чи ту «себе», яка ще була в її животі. – Я тихенько. Тільки співай ще…

Лише хвилинка тиші, і м’яка мелодія знову наповнила кімнату, так само як і ледь чутний звук дзвону скла. Якщо вже колискова лунає для мене, ще ненародженої чи майже мертвої, я буду поруч і послухаю без зайвих слів та рухів.

Це місце було ніби одним великим куполом, всередину якого не проходила пітьма зовнішнього світу. Застиглий у часі момент тепла та світла, в якому хотілося загубитися та не виринати. Тільки б не зникало це приємне відчуття та солодка пісня.

Час від часу я спостерігала за тим, як малюнок створюється на прозорому склі, а потім мимоволі дивилася на округлий живіт. Я б також могла так сидіти ще кілька років тому, та от тільки…

– Про…ся…

Ледь чутний шепіт змусив мене підвести очі. Слово лунало ще кілька разів, але не мама була його джерелом. В кімнаті також не було нікого, хто міг би говорити. І хоч одне й те ж слово повторювалося, через уривчастість, наближення та віддалення, ледь змогла зрозуміти, що це.

– …удь ласка…

Розуміла лише те, що слова належали комусь одному.

Щось торкнулося мого плеча, на що моє тіло зреагувало ривком з місця. Голова запаморочилася від того, як швидко змінилося оточення, а поруч не опинилося нікого, хто міг би тільки що торкнутися мене.

Тепер це була не кімната у затишному будинку, а сонячне подвір’я. Тиша змінилася вигуками та дитячим сміхом зі сторони спортивного майданчика.

Чому все так різко перемістилося на територію моєї школи? Якщо вже так, то десь маю бути «я», і в мене було лише кілька можливих варіантів. Пішовши у затінок, я не прогадала.

«Я» сиділа на лавочці та спостерігала за грою на спортивному майданчику. Схоже, там були ще хтось, а не лише мої однокласники, адже їх облич я не змогла розгледіти. Насправді майже всі вони були якісь розмиті, ніяк не вдавалося впізнати хоч якісь знайомі риси.

Лише коли поруч сіла білява дівчинка, я згадала цей епізод. Поєднане заняття з фізкультури з паралельним класом, в якому вчилася Маргарет. Я тоді відсиджувалася через відчуття нестабільності своїх сил під час активностей, а оскільки прогулювати цю школу – собі ж гірше, батьки писали звільнення. Через спеку носіння кепки жодного разу не викликало питань, хіба що в приміщенні. Незручно, але потрібно було хоч якось ховати вуха, які могли неконтрольовано з’явитися.

– Також щось болить після вправ? – запитала Маргарет після деякого часу мовчазного споглядання поруч.

– В боку неприємно коле, – збрехала «я» так легко, що я й сама на секунду повірила, хоча таких проблем ніколи не мала.

– Пф, знайомо, – дівчина кивнула та помахала своїм звільненням. – Але я просто не хочу бути багато часу на сонці. Забагато ультрафіолету шкідливо для здоров’я, а сьогодні пече жахливо.

Моя молодша версія кивнула на це, і я чудово пам’ятала, що в цей момент намагалася стриматися від того, аби не поправити кепку. Параноя, що хтось побачить лисячі вуха, була гіршою, ніж пубертат. Навіть враховуючи, що я ніколи не втрачала контроль поза домом. Це ще добре, що тоді я не знала про справжню силу Впливу, інакше б біда.

В цей раз я спостерігала не за собою, а за Маргарет. Думка про те, що вона, скоріш за все, вже тоді мала справу з мисливцями, не давала мені спокою. Чи було це знайомство випадковим, чи вона помітила щось в мені, за чим варто було спостерігати? Якщо так, що змусило її порушити правила та допомогти мені вижити через три роки?

– Мене Маргарет звуть, – знову заговорила вона, точно спочатку підібравши слова.

– Знаю, – «я» знову кивнула, нарешті подивившись їй в очі та усміхнувшись. – Бачила тебе на конкурсі минулого тижня. Гарно танцювала.

– Прошу, це було жахливо, – Маргарет засміялася, але, схоже, щиро вважала свої слова за правду. – Я лише в останній момент зрозуміла, що підготувала танець не на ту тему. Дивилася за кулісами на інших і стримувалася, щоб не втекти чи знепритомніти, тільки б не осоромитися.

– А мені сподобалося, – молодша я стисла плечима. – Різноманіття серед всього однакового.

Коли Маргарет усміхнулася так, що й сама могла стати сонцем, я зрозуміла, що в цей момент в ній не було й долі від мисливців. Так, вона дочка людей, які на них працюють як офісні планктони, але ця дівчина не жила цим фактом. Вона жила як підліток, який не думає про розділення світу на людей та перевертнів, де намагалися знищити останніх.

Можливо, в цей момент «я» подумала так само, послабивши обережність. Як інакше пояснити те, що доволі скоро Маргарет стала мені кращою подругою, хоча підлітком я не підпускала нікого настільки близько, щоб відкрити душу та стати вразливою.

– …ще неста…не…

Розмиті слова знову прорвалися ніби нізвідки, але одночасно звідусіль, змусивши мене відірватися від спостереження. Вже інший голос, більш спокійний, але так само дрейфував то ближче, то далі. Раз у раз чулося щось схоже на «нестабільно», але інші слова наче проходили крізь воду, забравши головні частини слів. Дивно, враховуючи, що інколи було відчуття, ніби вони йдуть зсередини мене.

– …тягне…ждень…шанси не…ликі…

«Шанси невеликі»? Хоч як би пам’ять не противилася показувати спогади, але важко не згадати те відчуття, як кістки ламаються з кожним ударом не тільки об стіни, а й щось, чого я вже не пам’ятаю. Я б не здивувалася смерті на місці, аніж очікувала на слова про якісь шанси.

Стоп. Чи можуть це бути розмови ззовні, а не плід моєї уяви? Якщо я їх чую, отже, можу й отямитися, так?

Гул у грудях посилився від цієї думки, а тіло саме рушило далі, майже перейшовши на біг. Не знаю куди, але, напевно, якщо піду далі, то стану ближче до реальності та прокинуся. Якщо шанси вижити невеликі, я маю спробувати їх підвищити.

– Обережно!

Різкий смик назад наче став перемикачем у розумінні реальності. Ось було лише сонячне шкільне подвір’я, а тепер зовсім поруч пронеслася машина, по той бік дороги горіло червоне світло світлофора. Тепер це було місто в годину пік, а над головою майоріли сірі хмари.

– Дивися, куди йдеш, – почулося поруч крізь гул у вухах та нове запаморочення.

– Вибач, – почувся мій наляканий голос, але він лунав не від мене. – Дякую.

Зітхання пролунало одночасно зі зникненням хватки на моєму комірі та ледь відчутним тиском на горло. Відійшовши, тепер я змогла побачити себе вже не з Маргарет, а із Саймоном. Для мене він зараз був майже одного зросту, але для чотирнадцятирічної мене височів на пів голови.

Щось занило в животі з кожною секундою, як я дивилася на молодшого Саймона. Ось він стоїть переді мною, вбраний у шкільну форму – точніше, лише брюки та білу сорочку, – тоді як більшість вже почала ховатися у піджаках та куртках. Цілком здоровий та цілий. Але ж це лише частинка спогаду. Я зовсім не мала уявлення, як він зараз у реальності.

– Мало того, що плетешся як равлик, так ще й не дивишся на дорогу, – невдоволення пронизало його слова, що змусило молодшу мене знітитися та відвести погляд.

Мене рідко коли сварили, тому подібний тон міг запросто викликати неприємні відчуття. Тоді я цього не бачила, але зараз помітила, як на обличчі Саймона проковзнуло розуміння надмірної серйозності. Тоді ми вже були знайомі через роботу над шкільним проектом між відмінниками всіх класів, інакше б певна, він би не звернув на мене уваги. Він старший на два роки, як ніяк.

– Щось ти не дуже поспішаєш додому, – зауважив він вже більш нейтрально, ступивши на перехід, коли загорівся зелений. – Знову шумно?

– Завжди, – «я» кивнула, підлаштувавшись під крок Саймона.

Я ж рушила трохи згодом, надто захопившись тим, що натовп проходив крізь мене, наче я привид.

– Мені не зрозуміти, – хлопець знизав плечима, на що отримав тихий фирк у відповідь. Пам’ятаю, як у той момент позаздрила йому.

– Не жаліюся, але таке відчуття, ніби дорога додому – це єдиний час, коли моя голова може бути пустою.

– Нічого хорошого з цього не вийшло.

От зараза. Я навіть не пам’ятаю деталей цієї розмови, але клянуся, якби пам’ятала, він би отримав від мене за тодішні підколи. Судячи з того, як «я» похитала головою, тоді я дійсно не прийняла цих слів до уваги.

Ми йшли в потоці людей, поки небо все сильніше затягували дощові хмари. Тут я не відчувала температури, але зазвичай вже б задрижала від прохолоди, що й помітила в молодшій версії себе.

Тим часом Саймон йшов у тонкій сорочці й навіть не смикнувся. Тоді мене це точно здивувало б, але зараз, розуміючи його природу та вищу температуру тіла, навіть не одразу звернула на це увагу. Згодом відстань між ним та «мною» трохи скоротилася.

– Якщо потрібно побути в тиші, – після деякого часу в тиші почав Саймон, чим привернув нашу увагу, – в мене часто пусто.

Пам’ятаю, як тоді ця пропозиція мене здивувала, а тепер я побачила, як ця емоція проковзнула на «моєму» обличчі. Мені знадобилося добре подумати перед тим, як погодитися на довгі посиденьки у Саймона під час виконання проекту, а тут така пропозиція за просто так. Звісно, я тактовно відмовилася, на що хлопець з розумінням кивнув.

– Не наполягаю. Але якщо раптом захочеться поїсти смаколиків без необхідності ділитися…

– Ти мене підкупити хочеш, чи що?

– Навіть зі мною…

– Це не спрацює.

– Особливо печивом з шоколадною крихтою…

Засранець. Невже мене виявилося так просто заманити?

Звісно, Саймон помітив, як в ті кілька днів спільного навчання я, забувшись, з’їла все його печиво, але хто ж знав, що це послугує чомусь такому? Свідомо чи ні, Саймон тиснув на правильні місця мого розуму, якщо вже через кілька днів важких роздумів я прийняла пропозицію. Не зловживала, але було добре мати місце, де можна побути в тиші, особливо з розумінням, що хлопець не ліз у мій особистий простір, а просто робив щось своє.

Якщо замислитися, я не зустріла супротиву від батьків, ще коли просилася займатися із Саймоном у нього вдома. Можливо, я просто додумую, але коли я згадала його прізвище, майже одразу отримала дозвіл від батька. Якщо вже він працював з Артуром, отже, цілком міг відпустити мене, бо знав, куди та до кого я піду.

Якби це був хтось інший, все могло б вийти у щось гірше, і навіть думати не хотілося, наскільки.

– Чуєш мене, vulpicula?

Тілом пройшов мороз від несподіваної близькості цих слів. Наче просто над вухом.

Натовп так і продовжував проходити крізь мене, і жоден не контактував зі мною ні словом, ні поглядом. Але щось було. Щось торкалося мене до цього, ще й ці голоси…

– Vulpicula, – знайоме слово злетіло з моїх губ.

Що воно значить? Той Дух постійно повторював його між припадками, а я навіть близько не розуміла його значення.

– Vulpicula putrida…

– Як грубо. І я не настільки юний для пестливостей.

І знову зовсім поруч. Невже це ззовні? Вперше чую речення так чітко та розрізняю відтінки голосу. Цей мені незнайомий, але від низьких вібрацій та скрипучості спокійніше не ставало.

– Хто ти?

Тиша. Не хоче відповідати чи не чує мене? Ні, має чути, якщо вже відповів на ті слова.

– Гей! Я з тобою розмовляю!

І знову немає відповіді. Він зрозумів мої слова, причому грубі. Чи могло це його відлякати? Або це просто мій мозок вже на грані.

Вулиця вже була пустою, залишивши тільки сірі пейзажі та миготіння світлофорів. Не хочу тут бути, не хочу. Якщо заплющу очі та уявлю інше місце, воно ж зміниться?

Щось торкнулося моєї руки, цього разу не викликавши в мені реакції. Замість цього спробувала зрозуміти природу дотику. Не тепле, прохолодне, скоріше пусте, ледь відчутне. Перші секунди так і було, поки на мить, коротку мить, тілом не пройшло щось тепле і знову зникло. Наче літній вітерець в полуденну спеку.

Наважившись відкрити очі, спочатку примружилася від контрастного світла ламп. Я знову опинилася в батьківському будинку.

На відміну від перших спогадів, тепер тут гучно, як і було завжди. Десятирічна Майя бігала в залі, показуючи батькові імпровізований концерт, поки мама та Емма сиділи на дивані разом і про щось розмовляли.

Себе я не одразу знайшла, хоча варто було здогадатися, що сиджу десь у тихому куточку, і цього разу це була не спальня, а кухня. Хоч я й любила свою сім’ю, бажання тиші в цьому гомоні з віком проскакувало все частіше. Якби ж я тільки знала, що скоро цього вже не буде…

– Я вже не можу, – Емма забігла до кухні вся знервована та почала ходити туди-сюди. – Вже сьома, а його все немає.

– Якщо не буде квітів в знак вибачення, твій кавалер одразу піде в мій список мудила, – кажучи це, моя менша версія не відривалася від якоїсь шкільної книги перед собою на столі.

– Ну не так вже категорично, – Емма склала руки на грудях, але все ще мала такий же занепокоєний вигляд.

– Вважаю це своїм правом, – шарудіння сторінок заповнило паузу. Лише зараз я помітила поруч з книгою саморобну закладку з засушеними пелюстками вогняної лілії. – Можеш не брати мої слова до уваги, але все ж скажу. У дванадцять років чекати щось серйозне не варто. Тим паче від хлопця, на скільки, на два роки старшого? Повір, мої однолітки не такі розумні, як можуть здатися. В голові тільки ігри та щось… не знаю, хлопців не зрозуміти. Але якщо хочеш до себе гарного ставлення – постав відповідні стандарти.

Емма фиркнула. Ці слова точно вдарили по її підлітковому бунтарському мозку. У мене ж було лише питання, як я могла роздавати такі поради, при тому, що моє спілкування тоді обмежувалося лише Маргарет і, якщо не помиляюся, вже куди рідше із Саймоном. В цей час йому мало бути десь шістнадцять-сімнадцять, наші інтереси вже пішли в інші сторони, ми майже не перетиналися, а я стала більш обережною.

Це тепер я знала, що він знаходив причини не бачитися, бо сила перевертня в ньому почала лютувати та змусила піти перечекати цей період у Підпіллі. Або ж, за тодішньою легендою, «допомагати батькам у відрядженні».

– І що важливіше, – «я» встала з-за столу, аби підійти до Емми та обійняти її спереду за плечі, – не дай їм запудрити тобі мізки. Ти не людина. Втрата контролю над собою може вартувати тобі та нам всім життя. Будь дуже, дуже обережною, добре?

– А то я не розумію, – Емма скинула з себе руки, від чого моє серце стислося, але й розуміння, що вона така різка не зі зла, прийшло не менш швидко. – Мама каже, тато, ще й ти. Я знаю, хто я така.

– …Це добре, – «мені» вартувало зусиль, аби щиро усміхнутися.

В кімнаті відчулася напруга, ледь помітна, але все ж була. Тепер я бачила, що несвідомо брала на себе відповідальність за сестер, за те, щоб навчити їх, як потрібно поводитися у цьому світі та вижити. Навіть якщо батьки робили те ж саме, я повторювала, хоча й не мала. Я не набагато старша за них, щоб повчати тому, що дізналася зі слів батьків та не прожила сама.

Дзвінок у двері порушив тишу на кухні, а згодом навіть «концерт» у залі припинився. Емма майже підскочила на місці та побігла до дверей, і в якийсь момент почулося, як вона зойкнула та ледь не врізалася у вхідні двері.

– Взуття, – я зітхнула разом з молодшою версією себе.

Деякий час розмови та шум були поза кухнею. Я розглядала дівчину перед собою, ледь помітна напруга огорнула її тіло. Це було через зустріч чи особисте? Я вже й не пам’ятала точно, що відчувала в цей момент.

Згодом вона зробила глибокий вдих та видих і пішла до коридору. Втім, вийти їй не дали – Емма вже повела гостя на кухню, схоже, знаючи, що «я» скоріше за все не приєднаюся до спільної розмови, а скоріше залишуся тут чи піду в кімнату відвертати увагу Майї іграми.

Мене огорнуло знайоме неприємне відчуття від присутності Ніла. Все в мені кричало про те, що йому тут не місце. Хотілося вселитися в себе з минулого та залишити йому таке погане враження, щоб він втік, щоб не повертався і навіть не думав наближатися ні до кого з нас.

– Айро, – Емма вийшла між обома, жестикулюючи, поки знайомила один з одним, – це Ніл. Ніл, це Айра, моя старша сестра.

– Приємно, – він кивнув та простягнув руку, і навіть якщо в його голосі та вигляді не було нічого, що говорило б про небезпеку, я нахмурилася.

– Навзаєм.

Лише дивлячись на себе зі сторони, я нарешті змогла побачити цей вираз на власному обличчі. Погляд ледь зіщулений, хтось назвав би хитрим, але це скоріше підозрілість. Чи застереження. Знову оборонна позиція старшої сестри, в якій так і чулося «зробиш їй погано – зарию на задньому подвір’ї».

Ніл, звісно, це помітив, як і казав мені колись. Цей погляд завжди зустрічав його. Він знову кивнув, нарешті відпустивши руку та поглянувши на Емму. Цікаво. Погляд людини, яка все ж відчуває якусь ніжність до іншої, але щось не так. Післясмак напруги від знаходження тут? Все ж перша зустріч із сім’єю дівчини.

– Vulpicula.

– Не чуєш мене, а все одно звертаєшся, – зітхнула я скоріше сама до себе, почувши знайомі скрипучі нотки.

– Чую. Хрипиш словечка, але чую.

– Дух, – я підвела очі до стелі, наче це дійсно могло б допомогти побачити темне створіння, – чого ти хочеш?

Відповіді не було. Він що, знущається?

Я зітхнула, готова сказати йому кілька «приємних» слів, аж тут все зникло. Навколо не було нічого, тільки пітьма, пустота, але водночас в ній відчувалися кордони.

– Не витрачай сили на слова, – цього разу голос був не так близько, не над самим вухом чи в моїй голові, а немов його власник стояв навпроти мене. – Вислухай все, а потім дай відповідь.

– Яку ще відповідь?

Голос цикнув, натякаючи замовкнути. Хоче поговорити? Ну що ж, не те щоб я могла відігнати його в цьому стані, поки він ззовні.

Поки на язиці крутилося питання, що Духові від мене потрібно і чому він не добив мене як його друзі, якщо вже стоїть над моїм безпомічним тілом, він своєю чергою простягнув задумливо:

– Vulpicula ось-ось помре.

«Я не помру» – думка обпалила зсередини, коли ледь стрималася від цієї відповіді вголос.

– Ти, певно, думаєш, що шанси є, – продовжував він, – що якщо чуєш голоси навколо, отже ось-ось прокинешся. Мені доводилося думати так само. Але, на жаль… це лише останні спроби схопитися за реальність. Їх руки тримають тебе недостатньо міцно, vulpicula. Ти висковзаєш. І тільки тримаючись за мене, ти ще дихаєш і говориш.

«Протягне тиждень» – лунав спогад у моїй голові.

– Хочеш померти? – питання пронизане цікавістю.

– Ні, – від того, як я стисла кулаки, а нігті врізалися в шкіру, по тілу пройшов біль.

Дух мовчав, поки в спогадах пролітали мої останні миті в реальності. Згадка про біль у ті секунди після падіння підказала, що в мене зламані кістки, ребра, ноги, руки, десь пошкодилася навіть голова.

– Ти померла, Айра Ішиґамі?

Якби я побачила когось у такому стані, приписала б його до мерців. Смерть наблизилася надто близько, щоб я могла врятуватися.

– Я померла, – процідила крізь зуби.

Голос знову мовчав. Я не бачила його власника, але могла поклястися, що він дивився. На мене, на мою смерть, яка точно вже тягнула руки до мого тіла там, в реальності.

Розуміння того, що мені не вибратися, душило, різало, терзало. Як і розуміння, що десь там залишилися ті, ким я дорожила більше, ніж власним життям. Я зі свистом вдихнула, поволі розтискаючи долоні.

– Померла… Але задовго до цього.

– Гм?

– Айра Ішиґамі померла вперше після втрати сім’ї, – я поглянула вбік, де чула голос. – Вдруге – коли втратила другу сім’ю. Друзів, наставника… другого батька. Слабка, довірлива, незріла Айра Ішиґамі тоді померла, – я знову набрала повітря та видихнула, а після притисла долоню до грудей. Туди, де була підвіска з каблучкою, просто над серцем. – Але Айра Ішиґамі-Мартіс не померла.

– Айра Ішиґамі-Мартіс, – повторив Дух, немов куштуючи ці слова. – Що ж, радий, що взявся допомогти такій відчайдушній особі, яка все ще хапається за життя.

– Чому ти мені допомагаєш? Яке тобі діло до мене, Дух?

– Ох, діло є. Як і певні причини.

Здалеку поволі почало з’являтися світло, яке так манило до себе. Але я змусила себе стояти. Ніякого походу до світла, Айро.

Разом з тим поруч почав формуватися знайомий дим. Темніший, втім нижчий за тих двох, які на мене напали. Дух дивився на мене білими, але й ще з якимсь кольором очима. Його рота не було видно, лише очі, в яких читалися одночасно м’якість та небезпека. Нагадування, що навіть якщо хоче допомогти, він не один з нас.

– Я поділився з тобою своєю силою. Зараз твоє тіло відновлюється, але коли прокинешся, помітиш деякі… зміни. Якщо ти витримаєш цю силу, я дам ще.

– Навіщо тобі давати мені свої сили? – я зіщулилася. – Я не одна з вас.

– В тобі є потенціал. А це саме те, що я шукаю. Ти б досягла цієї сили, якби прожила самостійно всі потрібні роки. Але часу немає. То що, хочеш взяти цю силу?

Тепер замислилася вже я. Перспектива стати сильнішою була п’янкою та бажаною, але довіряти Духу? Після того, як двоє з них мене розтрощили?

– Що від цього отримаєш ти?

– Розумна обережна дівчина, – Дух гмикнув. – Угода в тому, що я підживлюю тебе силами, щоб ти жила далі, а натомість ти допоможеш мені в потрібний момент.

– Дух просить допомоги у перевертня.

– Смішно, правда? Але як вже є. Допомога мені не зашкодить твоїм близьким.

– Де гарантії?

– Їх нема. – Дух не поспішаючи прокружляв навколо мене. – То як? Помреш і залишиш своїх друзів, близьких… коханого в руки долі серед Духів? Чи ризикнеш та спробуєш взяти під контроль цю силу? Хочеш взяти реванш у Духів – будь хоча б трохи ближче до них, а не до людей.

Померти чи жити? Залишити всіх чи спробувати себе з новою силою?

Страх, що після цього все буде гірше, закрався всередині, підштовхуючи до перших варіантів. Але потім згадувалося життя, яке так і залишилося не спроектованим. Ті хвилини поруч з близькими, ті моменти сміху та суму, які я розділила в з іншими Алькор та Підпіллі за ці п’ятнадцять років.

Хотілося прожити подібне знову. Хотілося сказати, що відчуваю до них вголос, а не подумки чи знаходячись десь далеко. Сказати це все не на грані смерті.

– Як я й казала, я не померла.

– Чудово, – Дух посміхнувся, що було зрозуміло навіть без необхідності бачити його. – Тоді йди на світло.

– В наших говорах це дорога до смерті.

– А в моєму говорі це дорога до місця, де лежить твоє нещасне тіло.

Я знову поглянула в бік світла і все ж змусила себе піти до нього. Тим самим я підписала угоду з Духом.

Життя в обмін на допомогу. Допомога в обмін на силу.