Сутінки повільно заповзали до лабораторії Корнелія, перетворюючи звичні обриси алхімічних приладів на химерні тіні. Вечірнє сонце, пробиваючись крізь різнокольорові склянки на підвіконні, розмальовувало стіни калейдоскопом відтінків — криваво-червоні, отруйно-зелені, бурштиново-золоті плями повільно повзли по стінах, наче примарні відображення людських страждань, які він перетворював на дзвінке срібло.

Корнелій стояв за прилавком, методично перекладаючи монети. Його губи ворушилися, підраховуючи виторг, а погляд ковзав від стовпчика монет до облікової книги з тією особливою увагою, яку він ніколи не дарував своїм пацієнтам.

Лабораторія дихала парами та димами десятків настоянок, що булькали в ретортах та перегінних кубах. Величезний перегінний апарат у кутку кімнати час від часу здригався, випускаючи хмарку пари, яка пахла гіркими травами та металом. Корнелій завжди пишався цим монстром з міді та скла — найдорожчим та найефективнішим обладнанням у всьому регіоні. Принаймні, так було раніше.

На довгих дубових полицях, що тяглися вздовж усіх стін, стояли сотні склянок та флаконів — результат двадцяти років досліджень та експериментів. Кожна посудина містила маленьке диво, здатне полегшити біль, зцілити рану чи врятувати життя. І кожне таке диво мало свою ціну, ретельно розраховану з урахуванням рідкості інгредієнтів, складності приготування та, звісно ж, відчаю покупця.

Темно-сині еліксири життя, настояні на місячних квітах, по п'ять срібних за унцію. Смарагдові настої від лихоманки, витримані в кришталевих ретортах протягом трьох місяців — три срібних за флакон. Бурштинові зілля для заживлення ран, зварені на воді з гірських джерел — ціна залежить від глибини рани та платоспроможності пацієнта.

Він провів рукою по етикетках, насолоджуючись відчуттям влади, яку давали ці маленькі пляшечки. Кожна з них була ключем до людських страждань, а він був єдиним, хто тримав ці ключі. Принаймні, так було до появи Аркадіуса.

При згадці цього імені пальці Корнелія мимоволі стиснулися в кулак. Двадцять років... Двадцять років він був єдиним алхіміком у цьому регіоні. Двадцять років будував свою репутацію, розширював вплив, накопичував багатство. А потім з'явився він, і все пішло шкереберть.

Спогади про той день досі обпікали душу, наче кислота з розбитої реторти.

— П'ять срібних за настій, — промовив молодий Корнелій до шахтаря, що кашляв кров'ю, тримаючи маленьку склянку з синьою рідиною. Мерехтливе світло свічок відбивалося в гранях кришталевого флакона, надаючи зіллю магічного вигляду. — І ще три за очищувальний еліксир. Передплата.

Дружина шахтаря, виснажена молода жінка з немовлям на руках, дивилася на чоловіка очима, повними відчаю: — Але ж це... це всі наші заощадження... — її голос тремтів. — Можливо, ви могли б...

— Могли б що? — Корнелій насмішкувато підняв брову. — Віддати задарма місяці роботи? Рідкісні інгредієнти? Моє безцінне мистецтво? — він повільно підняв флакон до світла. — Ціна є ціна. Не можете платити — шукайте дешевшого алхіміка.

Він зробив паузу, насолоджуючись ефектом своїх слів: — Хоча... в радіусі трьох днів шляху такого немає. А за три дні ваш чоловік навряд чи протягне з таким кашлем.

Жінка притисла дитину міцніше до грудей, ніби намагаючись захистити її від холоду, що віяв від слів алхіміка. Шахтар знову закашлявся, і цього разу на його долоні залишилися криваві плями.

В цей момент двері лабораторії відчинилися, впускаючи потік свіжого повітря, який змусив полум'я свічок затанцювати. На порозі стояв Аркадіус — худий юнак з передчасно посивілим від алхімічних випарів волоссям. Він прийшов обговорити закупівлю рідкісних інгредієнтів, але побачена сцена змусила його забути про справи. Його проста одежа була припорошена пилом доріг, а в очах світилася така недоречна доброта.

Він мовчки оглянув пацієнта, дістаючи з потертої шкіряної сумки невеликий флакон з власноруч виготовленим зіллям. Блакитний димок, що пішов від відкоркованої пляшечки, пах свіжими травами та надією.

— Я можу допомогти, — тихо сказав він, відміряючи краплі з неймовірною точністю. — Заплатите скільки зможете.

— Що ти робиш? — прошипів Корнелій, відчуваючи, як монети вислизають з його пальців. — Це мій клієнт!

— Життя не має ціни, — так само тихо відповів Аркадіус, не відриваючи погляду від пацієнта.

В його голосі не було ні виклику, ні засудження — лише спокійна впевненість людини, яка знає, що чинить правильно. І саме це дратувало найбільше.

Наступного тижня ще три клієнти пішли до Аркадіуса. Потім ще п'ять. А потім... потім почалися шепотіння. Вони повзли вулицями селища, проникали в кожен дім, отруювали кожну розмову: "Його зілля діють краще", "Він бере менше за свої настої", "Він справді дбає про людей"...

Кожне таке слово було як крапля кислоти, що роз'їдала старанно вибудувану імперію Корнелія. Навіть найзаможніші клієнти, які раніше не торгувалися за ціну особливих еліксирів, тепер все частіше прямували до скромної лабораторії на околиці.

Важкий дзвін монет повернув Корнелія до реальності. Він подивився на жалюгідну купку срібла перед собою — третина від того, що він заробляв раніше. І все через цього... благодійника. З його "життя не має ціни" та "допоможу чим зможу".

У розпачі він схопив флакон з найдорожчим зіллям і підніс його до світла. Рідина всередині мерехтіла, наче рідке золото, обіцяючи багатство та владу. Але кому тепер потрібні його досконалі еліксири, коли цей вискочка роздає свої настої мало не задарма?

Раптовий стукіт у двері змусив його здригнутися, і коштовний флакон ледь не вислизнув з пальців. На порозі стояв його бастард — худий хлопець з бігаючими очима та нервовою посмішкою, успадкованою від матері-повії. Від хлопця пахло нічними травами та страхом.

— Батьку... — він переступив з ноги на ногу, не наважуючись зайти далі. Корнелій завжди тримав байстрюка на відстані витягнутої руки, використовуючи його лише для збору інгредієнтів та брудної роботи. — Я... я щось бачив. Біля Старого дуба.

Корнелій повільно повернувся від вікна. В сутінках його худе обличчя здавалося вирізьбленим з бурштину — жовтувате, прозоре, з очима, що відблискували жадібним вогнем.

— Говори.

— Я збирав інгредієнти для настоїв, як ви наказали... — хлопець нервово облизнув губи, його пальці несвідомо м'яли край брудної сорочки. — І побачив... Аркадіус. Він розмовляв з якимись людьми. Вони були в чорному, і... і здається, це були карателі.

Тонкі губи Корнелія розтяглися в усмішці, більше схожій на тріщину в старому пергаменті. В його голові вже складався план — прекрасний у своїй простоті та підступності. Кілька правильно розпущених чуток, сказаних правильним людям у правильний час. Натяк тут, шепіт там... І репутація "благородного алхіміка" розсиплеться як погано приготоване зілля.

— Чудово... — прошепотів він, повертаючись до своїх монет та склянок з настоями. — Просто чудово.

Він відвернувся до вікна, де в останніх променях сонця його ретельно відполіровані мідні та срібні монети виблискували, наче очі хижака в темряві. Скоро, дуже скоро його прибутки повернуться до колишнього рівня. І навіть більше.

У кутку все ще булькав перегінний куб, наповнюючи повітря їдким димом жадібності та помсти. Корнелій глибоко вдихнув цей запах — запах майбутньої перемоги. Тепер він знав, як позбутися конкурента раз і назавжди. І не важливо, правда це чи ні — важливо лише те, у що повірять люди.

Він взяв одну з монет і підкинув її в повітря. Срібло дзвінко впало на стіл, віщуючи повернення старих часів, коли його слово було законом, а його ціни — єдиним шляхом до зцілення.

Темрява остаточно заповнила лабораторію, але Корнелій не поспішав запалювати свічки. У пітьмі його очі палали, як два вуглики, розпалені вогнем жадібності та помсти. Він почне вже завтра. І цього разу помилування не буде.

Сонячне світло, що пробивалося крізь високі вікна герцогського кабінету, перетворювало пилинки у повітрі на крихітні зірки. Вони танцювали у променях, створюючи химерні візерунки — наче саме повітря намагалося розвіяти гнітючу атмосферу цієї кімнати, де щодня вирішувалися долі сотень людей.

Герцог Арман фон Тіссен сидів за масивним столом з червоного дерева, методично опрацьовуючи документи. Його тонкі, бліді пальці, звиклі до персня-печатки, рухалися з хірургічною точністю — кожен рух відточений роками прийняття рішень, від яких залежали життя підданих. Час від часу він несвідомо проводив рукою по короткій чорній борідці — жест, який видавав глибоку зосередженість.

Чорнильниця з кришталю відбивала сонячні промені, створюючи на стіні химерні тіні. Цей подарунок від графині Мелінди був єдиною яскравою річчю на столі, заваленому пергаментами різних відтінків жовтого — від світло-солом'яного до темно-медового. Кожен з них містив чиюсь долю, запечатану в рядках каліграфічного тексту.

— Що там далі? — голос герцога був тихим, але звучав як удар батога в тиші кабінету. Він звик, що кожне його слово мало вагу наказу.

Секретар Штраус — маленький чоловічок у сірому камзолі, що робив його схожим на велику мишу — метушливо переклав стос паперів. Його руки, вкриті чорнильними плямами, ледь помітно тремтіли: — Листи від місцевих адміністрацій, ваша світлосте. Потребують вашої резолюції.

Герцог механічно гортав папери, але його натренований роками досвіду погляд вихоплював кожну важливу деталь. Прохання про додаткове фінансування — відхилити, надто багато зайвих витрат. Скарги на корупцію — передати судді Хоффману, той розбереться. Звіти про податки — на особливий контроль, останнім часом надходження зменшилися.

Раптом спокій кабінету розірвав різкий звук відчинених дверей. На порозі застиг Корнелій — худорлявий чоловік у темно-зеленому камзолі, розшитому золотими нитками. Його зазвичай бліде обличчя палало, наче в лихоманці, а руки нервово стискали якийсь пергамент.

Герцог повільно підняв погляд, і температура в кімнаті наче впала на кілька градусів. Його очі, холодні як зимове небо, вивчали незваного гостя з спокійною увагою хижака.

— Ваша світлосте! — Корнелій зробив глибокий уклін, у його голосі змішалися улесливість і погано прихована істерика. — Тисяча вибачень за непрошене вторгнення, але справа не терпить зволікання!

Герцог не відповів одразу. Він дозволив тиші розтягнутися, спостерігаючи, як піт виступає на чолі алхіміка. За роки при дворі він навчився читати людей краще за книги, і зараз перед ним був відкритий сувій людських страхів та амбіцій.

— Хто вас впустив? — кожне слово падало важко, як крапля розплавленого металу.

— Я... у мене є доручення від графині Мелінди, — пальці Корнелія, поплямовані хімікатами, тремтячи дістали запечатаний лист. — Вона особисто просила передати…

Герцог ледь помітно скривився. Графиня Мелінда мала звичку роздавати рекомендаційні листи всім, хто міг бути їй корисним. Про це вже подейкували при дворі зі стриманими посмішками - достатньо було надати їй якусь дрібну послугу, і можна було розраховувати на протекцію. Втім, лист є лист - його не можна було просто проігнорувати.

— Капітане, — герцог ледь помітно кивнув у бік темного кута кабінету, де завжди стояв начальник його особистої охорони. — Перевірте печатку.

Важкі кроки пролунали в тиші, і за мить запечатаний лист опинився в руках герцога. Печатка була справжньою — він би впізнав особливий віск Мелінди з тисячі інших.

— У мене обмаль часу, — він відклав чергову папку, і сонячний промінь спіймав герб на його персні — чорного орла, що тримав у кігтях розірваний ланцюг. — Викладайте швидко.

Корнелій затараторив, старанно підбираючи слова, які мали знищити його конкурента раз і назавжди:

— Цей Аркадіус, ваша світлосте... Він проводить таємні зустрічі вночі, приймає підозрілих осіб... — очі алхіміка блиснули ненавистю, яку він не зміг приховати. — А нещодавно там бачили карателів! І це не просто чутки - є свідки.

Його голос затремтів від удаваного обурення: — Він використовує своє становище цілителя як прикриття. Збирає навколо себе незадоволених, труїть їх розум підбурливими ідеями. А його ціни... Він навмисно занижує їх, щоб привернути до себе простолюд!

Герцог слухав мовчки, його пальці механічно погладжували печатку на персні. За роками відточеною маскою байдужості його розум швидко аналізував ситуацію.

— Достатньо, — він підняв руку, обриваючи потік звинувачень. — Маєте докази?

Корнелій поспішно виклав на стіл кілька пергаментів. Герцог лише ковзнув по них поглядом — він не потребував доказів, щоб зрозуміти суть гри, яка розгорталася перед ним.

— Штраус, — його голос був спокійним, як поверхня глибокого озера. — Підготуйте наказ про службове розслідування. І викличте начальника військової канцелярії.

— Але ж, ваша світлосте! — Корнелій подався вперед. — Час не терпить! Якщо зараз не вжити заходів...

Герцог підняв руку, і алхімік замовк на півслові. У кабінеті запала тиша, порушувана лише шелестом паперів, які швидко перебирав секретар.

— Пане Корнелій, — герцог говорив майже лагідно, як з маленькою дитиною. — Ви ж розумієте, що звинувачення у державній зраді — це серйозна справа? — Він зробив паузу. — Така серйозна, що за неправдивий донос можна і голову втратити.

Алхімік зблід ще більше, хоча здавалося, це неможливо.

— Я... все правда, ваша світлосте! Клянуся!

Герцог взяв чистий аркуш і вмочив перо в чорнильницю. Його рука рухалася впевнено, виводячи чіткі літери.

— Добре, — він запечатав наказ своїм перснем. — Віднесіть це начальнику військової канцелярії. Особисто в руки.

Корнелій розплився в улесливій посмішці: — Ваша світлосте такі мудрі! Я...

— На все добре, — герцог вже повернувся до інших паперів. Сонце сховалося за хмарою, і кабінет занурився в напівморок.

Коли двері зачинилися, він ще довго сидів нерухомо, дивлячись на гру світла в кришталевій чорнильниці. Політична гра тільки починалася, і він мав намір розіграти свої карти максимально вигідно.

— Штраус, — його голос був тихим, але чітким. — Надішліть листа графині Мелінді. Подякуйте за... своєчасне попередження.

Потім він повернувся до наказів про східний фронт. Тепер вони набули нового значення у світлі отриманої інформації. Невидимі шестерні державної машини починали свій рух, несучи комусь далекому новини, які змінять його життя назавжди.

А в куті кабінету все ще стояв начальник охорони, безмовний свідок ще однієї придворної інтриги, яка могла коштувати комусь не просто посади, а й життя.

Того вечора за вікном накрапав дощ, і краплі барабанили по склу, наче відлічуючи останні хвилини спокою. Аркадіус повернувся додому раніше звичайного — вперше за багато тижнів він зміг залишити монастир до заходу сонця. Свічки на столі відкидали теплі відблиски на обличчя його родини, створюючи ілюзію затишку та безпеки.

— А потім лицар підняв свій меч, — Еліон жваво розмахував руками, переказуючи чергову прочитану історію, — і він засяяв, мов сонце! І знаєш що, тату? Коли темні створіння побачили це світло, вони відступили, бо не могли витримати його чистоти!

Його очі сяяли тим особливим світлом, яке з'являється лише коли говориш про те, що по-справжньому любиш. На колінах лежала розгорнута книга, сторінки якої він гладив з майже благоговійною ніжністю.

— Тату, а ти колись бачив справжніх паладинів? — запитав він, подаючись уперед. — Таких, як у книжці? З сяючими мечами?

Аркадіус посміхнувся, спостерігаючи за сином. У такі моменти серце стискалося від розуміння, скільки світу той може побачити лише через сторінки книг.

— Бачив, синку, — м'яко відповів він. — І знаєш, що я тобі скажу? Справжні паладини не завжди носять сяючі мечі. Іноді їхня сила — в доброті серця та вірності своїм принципам.

— Як ти, тату? — очі Еліона засяяли ще яскравіше. — Ти ж теж допомагаєш людям, як паладини в книжках!

Щось болісне промайнуло в очах Аркадіуса, але він швидко приховав це за усмішкою.

— Сьогодні я допомагала мамі перебирати трави, — втрутилася Селестія, передаючи батькові теплий хліб. Її рухи були точними та впевненими, як у людини, що звикла дбати про інших. — І я думаю, що вже можу відрізнити північний звіробій від південного. Мамо, правда ж?

Ілларія лагідно посміхнулася: — Правда, люба. У тебе добре око на деталі. — Вона налила чоловікові свіжого трав'яного чаю. — Аркадіусе, ти сьогодні майже нічого не з'їв. День був важким?

— Просто втомився трохи, — він узяв її руку і ніжно стиснув. — У монастирі багато поранених, але... — він затнувся, наче хотів сказати щось важливе, але передумав. — Все добре. Головне, що я з вами.

Раптом повітря розітнув різкий стукіт у двері. Три важкі удари, від яких здригнулися шибки. Аркадіус завмер, і щось у його очах змінилося — наче погасла маленька свічка надії, яку він так довго беріг.

На порозі стояли четверо міських вартових у простій уніформі з гербом міста на нагруднику. Їхні обличчя були знайомими — не раз вони приводили хворих до його лабораторії, не раз він допомагав їхнім сім'ям та дітям. Тепер вони уникали його погляду, соромлячись своєї місії.

— Аркадіус Фіренвінд, — почав старший варти, Томас, його голос тремтів від напруження. Він знав цього чоловіка з дитинства, саме Аркадіус колись врятував його молодшу сестру від лихоманки. — Ви... ви заарештовані за підозрою в державній зраді.

Селестія скочила зі стільця: — Що? Ні! Тато нікого не зраджував! — її голос зірвався. — Скажіть їм, тату!

Аркадіус зупинив її одним поглядом, у якому змішалися любов і сум: — Тихо, доню. Все буде добре.

Ілларія, яка щойно так спокійно розливала чай, тепер стояла біля чоловіка, вчепившись у його руку. Її пальці тремтіли, а очі наповнилися жахом.

— Томасе, — тихо звернувся Аркадіус до старшого варти. — Дай мені кілька хвилин. Попрощатися з родиною.

Вартовий кивнув, відводячи очі: — П'ять хвилин, не більше. Пробач, Аркадіусе. Наказ є наказ.

Ілларія припала до грудей чоловіка, і її плечі затремтіли від беззвучних ридань: — Ні, ні, ні... Вони не можуть... Ти маєш кудись тікати!

Аркадіус гладив її волосся тремтячою рукою, намагаючись запам'ятати цей момент, цей запах, це відчуття.

— Тихо, кохана, — шепотів він. — Все буде добре. Я повернуся, обіцяю. Це якесь непорозуміння, все владнається.

Він м'яко відсторонив дружину і підійшов до дітей. Селестія стояла струнко, як натягнута тятива, намагаючись бути сильною. Еліон розгублено дивився то на батька, то на вартових, все ще притискаючи до грудей книгу.

— Селестіє, — Аркадіус опустився перед донькою на коліно, дивлячись їй прямо в очі. — Послухай мене уважно, моя хоробра дівчинко. Тепер… Ти за головну. У коморі достатньо припасів на пів року — Його голос затремтів. — Пробач мені, що покладаю на тебе такий тягар. Ти ще надто молода, але... Бережи маму і брата.

— Але ж ти повернешся скоро? — прошепотіла вона, і в цю мить була схожа не на хоробру дівчинку, а на маленьку налякану дитину. — Обіцяй, що повернешся.

— Обіцяю, — він торкнувся її щоки. — Ти ж знаєш, я завжди дотримую своїх обіцянок.

Селестія кивнула, стримуючи сльози. Її маленькі кулачки були міцно стиснуті: — Я не підведу тебе, тату. Я буду сильною.

Потім він повернувся до Еліона, і щось надломилося в його очах. Хлопчик все ще тримав книгу, як щит між собою і страшною реальністю.

— Синку, — його голос став м'яким, майже беззвучним. — У моєму кабінеті, на верхній полиці... там є особлива книга. Я... я хотів подарувати її тобі на день народження. — Він провів тремтячою рукою по світлому волоссю сина. — Знаєш, чому я її там тримав? Я збирав її роками, записував кожен випадок зцілення, якому був свідком. Кожне дивовижне одужання, кожен незвичайний прояв життєвої сили. — Його очі зволожились. — Кожного разу, коли я дописував нову сторінку, я думав про тебе. Про твою силу духу, про те, як ти щодня долаєш свій біль з усмішкою. Ти надихав мене шукати далі, не здаватися.

Еліон дивився на батька широко розкритими очима, в яких застигло нерозуміння: — Але ж ти зробив щось хороше, правда? Як герої із книг? Чому вони прийшли за тобою?

Аркадіус на мить заплющив очі, і коли розплющив їх знову, вони блищали від стримуваних сліз: — Іноді, синку... іноді робити правильні речі може бути дуже складно і небезпечно. Але це не означає, що треба перестати їх робити. — Він обійняв сина. — Ти зрозумієш, коли виростеш.

Він підвівся і звернувся до обох дітей: — У моєму кабінеті є щоденник. Всі мої дослідження, всі знання, які я зібрав за ці роки. — Він спробував посміхнутися. — Хтось із вас обов'язково продовжить мою справу. Я знаю це. Відчуваю. Ви — моя найбільша гордість.

Він востаннє обійняв дітей, вдихаючи такий рідний запах їхнього волосся, намагаючись запам'ятати кожну деталь цієї миті. Потім підійшов до Ілларії, взяв її обличчя в долоні: — Я люблю тебе. Завжди любив і буду любити. Ти — моя сила. Пробач, що до цього дійшло...

— Не треба, — вона притулилася до його долоні.

— Час, — тихо промовив Томас, і в його голосі звучав щирий жаль.

Аркадіус випростався, розправив плечі. В останній раз озирнувся на свою родину — дружину, що притискала до грудей медальйон, доньку, яка тримала за руку брата, і сина, який все ще не розумів, що відбувається. Картина, яка буде переслідувати його в найтемніші ночі.

— Все буде добре, — сказав він востаннє. — Я обіцяю.

Двері зачинилися. За вікном все ще накрапав дощ, і тепер його краплі змішувалися зі сльозами на обличчі Ілларії. В повітрі все ще витав запах недопитого чаю та недоказаних слів.

Суд був коротким. Свідчення, докази, промови — все злилося в один сірий потік. Аркадіус майже не слухав. Він думав про своїх дітей, про дружину, про недочитану казку Еліона, про уроки Селестії з трав. Про всі ті маленькі, дорогоцінні моменти, які тепер здавалися найважливішими у світі.

Вирок прозвучав як удар грому: — На доведення вашої відданості короні... два роки служби військовим медиком на східному фронті.

Коли його виводили із зали суду, він встиг побачити у натовпі Корнелія. Той стояв, випроставшись, з легкою посмішкою на тонких губах. І в цю мить Аркадіус зрозумів, хто стоїть за його арештом. Але навіть ця гірка правда не могла зрівнятися з болем від розуміння, що він не зможе попрощатися з родиною.

Його відвезли того ж дня. Останнє, що він бачив крізь грати карети — шпиль міської ратуші, де він колись давав клятву цілителя. Клятву, якій не зрадив навіть зараз.

А вдома, у його кабінеті, на столі лежав недописаний рецепт. Останні слова обривалися на півслові, наче незакінчена молитва.