Еліон довго дивився на верхню полицю. Протягом останніх днів він часто ловив себе на тому, що його погляд мимоволі повертається до неї. Там, серед інших книг, була та особлива — батькова. Хлопчик знав, що вона чекає на нього, але щоразу, коли він думав про те, щоб її дістати, його серце починало калатати від хвилювання.

— Селестіє! — покликав він нарешті, і його голос прозвучав тихіше, ніж зазвичай.

Сестра з'явилася майже одразу, ніби чекала за дверима. Можливо, так і було — останнім часом вона намагалася бути поруч частіше.

— Допоможеш мені дістати... — він замовк на мить, — ту книгу?

Селестія мовчки підійшла до полиці. Вона не перепитувала, про яку саме книгу йдеться. Потягнувшись, дівчинка дістала темно-коричневий том у шкіряній палітурці, без жодних написів чи позначок на обкладинці.

Еліон обережно прийняв книгу, відчуваючи під пальцями фактуру старої шкіри. Книга виявилася важчою, ніж він очікував, і пахла травами — так само, як батькова робоча кімната. Цей запах викликав спогади про довгі вечори, коли він спостерігав за роботою батька, сидячи у своєму улюбленому кріслі біля вікна.

— Хочеш, я побуду з тобою? — запитала Селестія, і в її голосі прозвучала турбота.

Еліон похитав головою: — Ні, я... я маю прочитати її сам.

Селестія кивнула і тихо вийшла з кімнати, залишивши брата наодинці з батьковими записами.

Деякий час Еліон просто гортав сторінки, вдихаючи знайомий запах. Батьків почерк змінювався від сторінки до сторінки — де акуратний і чіткий, де поспішний і майже нерозбірливий. На полях траплялися малюнки рослин, схеми потоків ефіру і короткі нотатки, зроблені різнокольоровим чорнилом.

"День 127. Спроба використання кореня місячної лілії як стабілізатора виявилася невдалою. Квітка, що розквітає лише раз на місяць у повню, здавалася ідеальним кандидатом через її природну здатність накопичувати і перетворювати ефір. Але замість стабілізації потоків, вона їх розсіює, створюючи хаотичні завихрення. Можливо, варто спробувати щось більш структуроване... Кристали? Але вони можуть виявитися занадто жорсткими для живої тканини."

Еліон гортав сторінку за сторінкою, занурюючись у батькові думки. Це були не просто записи досліджень — це була історія батькової любові і відчаю, надії і розчарування.

"День 156. Сьогодні спостерігав за метаморфозою нічного шовкопряда. Дивовижно, як гусінь, замкнена у коконі, повністю перебудовує свою структуру, створюючи нові канали для циркуляції життєвої енергії. Можливо, секрет не в стабілізації існуючих потоків, а в повному їх перетворенні? Потрібно дослідити властивості шовку під час трансформації..."

Сльози навернулися на очі, коли він прочитав: "День 189. Сьогодні Еліон знову запитав, чи зможе він колись бігати, як інші діти. Я збрехав, сказавши, що не знаю. Правда в тому, що я знаю — він зможе. Я просто ще не знайшов як."

Юний алхімік-початківець розумів далеко не все з того, що було написано в книзі. Складні алхімічні формули і термінологія часто змушували його перечитувати один і той же абзац кілька разів. Але поступово, сторінка за сторінкою, в його голові почала складатися загальна картина.

"День 234. Експеримент з кристалізованою росою світанку провалився. Теорія здавалася бездоганною: роса, що збирається на світанку, містить частинки чистого ефіру. Але процес кристалізації виявився надто агресивним — замість м'якої трансформації потоків відбулося їх повне руйнування. Треба шукати щось природніше..."

Батько шукав щось особливе — субстанцію, здатну не просто відновлювати пошкоджені потоки ефіру, а створювати нові. Він експериментував з різними інгредієнтами, і здається, був близький до мети. Еліон затамував подих, коли дійшов до запису про експеримент з листком ясена.

"День 301. Сьомий рік досліджень нарешті приніс результат. Після безлічі невдалих спроб, я зрозумів, що помилявся, шукаючи один чи два сильні інгредієнти. Природа влаштована складніше.

Роками я шукав потрібні компоненти, і нарешті вони склалися в єдину картину. Луска водяного дракона, зібрана під час линьки у повню, виявилася ідеальним провідником ефіру — вона зберігає відбитки його природних потоків. До неї потрібна кристалізована роса світанку, але не проста, а зібрана з листя папороті-непробудки — тільки вона здатна зберегти чистий ефір у первозданному вигляді.

Серцевина столітнього ясена, взята саме під час весняного сокоруху, має дивовижну здатність відновлювати пошкоджені канали. Бурштиновий пил, який я настоював на місячному світлі протягом року, діє як природний накопичувач енергії. І останній компонент — найрідкісніший — три краплі крові саламандри, зібрані в момент її регенерації. У цій крові міститься матриця для створення нових шляхів ефіру.

Процес приготування зайняв сім днів і сім ночей безперервного спостереження. Кожен інгредієнт потребував особливої обробки та додавання у строго визначений час. Температура варіння змінювалася за складним графіком, який я виявив, спостерігаючи за природними циклами регенерації.

Сьогодні, на сьомий день, коли місяць знову став повним, я застосував краплю еліксиру до мертвого листка ясена. Те, що сталося потім... Спочатку здавалося, що нічого не відбувається. Але за мить потоки ефіру почали світитися під поверхнею листка, створюючи нові канали, відновлюючи мертві тканини. Листок не просто ожив — він почав пульсувати силою, наче щойно зірваний з дерева. Але потім..." — далі йшли закреслені рядки і плями від чорнила, ніби батько був надто схвильований, щоб писати охайно.

"День 302. Після відновлення листок почав стрімко руйнуватися. Процес незворотній — нові потоки ефіру виявилися нестабільними і почали розпадатися, руйнуючи навколишні тканини. Потрібен стабілізатор, щось, що зможе утримати нову структуру... Можливо, відповідь криється в самих мічених? Їхні пошкоджені потоки ефіру не руйнуються повністю, а знаходять новий баланс..."

Еліон повільно закрив книгу. У його голові роїлися думки і питання. Він згадав усі ті рази, коли батько допізна засиджувався у своїй лабораторії, всі ті загадкові інгредієнти, які він колекціонував, всі ті довгі розмови з мандрівними торговцями...

Все це було заради нього.

Хлопчик подивився у вікно, за яким вже починало сутеніти. Десь там, у величезному світі, існував той самий інгредієнт, якого не вистачало для завершення формули. І тепер це був не просто батьків пошук — це стала його місія.

Еліон знову розгорнув книгу, цього разу з іншою метою. Він більше не просто читав — він вчився. Кожна формула, кожна примітка, кожен невдалий експеримент були частинами головоломки, яку він мав розгадати.

"День 315. Спостереження за міченими виявило цікаву закономірність — їхні пошкоджені потоки ефіру мають унікальну структуру, яка відрізняється від звичайних. Можливо, це не дефект, а природна адаптація? Що як надлишок ефіру при народженні — це не прокляття, а спроба еволюції створити щось нове? Потрібно більше досліджень..."

Це був останній запис у книзі. Далі йшли чисті сторінки, які чекали на нові відкриття. Еліон провів пальцями по порожньому аркушу, відчуваючи, як в його серці народжується щось нове — рішучість.

Можливо, саме він, "мічений", як його називали, мав знайти те, що шукав батько. Можливо, його особливість була не прокляттям, а ключем до розуміння природи ефіру. Можливо, відповідь весь час була поруч — у його власному тілі.

Тієї ночі Еліон довго не міг заснути. В його голові народжувався план. Він знав, що попереду довгий шлях навчання — треба буде опанувати основи алхімії, вивчити властивості різних інгредієнтів, зрозуміти принципи створення еліксирів. Але тепер у нього була мета. І він знав, що десь у цьому світі є відповідь, яку шукав його батько.

А поки що... поки що в нього була ця книга. Книга, яка більше не була просто записами досліджень — вона стала мостом між ним і батьком, дороговказом у майбутнє, яке він збирався створити власними руками.

Весна наступного року прийшла рано, вкривши вулиці містечка першими квітами. Але разом із теплом принесла й отруйні шепоти, що повзли від будинку до будинку, від вуха до вуха: "Прокляття міченого", "Кара небесна впала на Фіренвіндів", "Хто знає, може той хлопчик — причина всіх бід?" Ці слова, мов отруйні змії, заповзали в кожну щілину, отруювали кожну розмову.

Селестія чула їх скрізь. У таверні "Золотий кухоль", де вона тепер працювала, ці розмови переслідували її, наче невидимі тіні. Коли черговий відвідувач, перехилившись через стіл після кількох кухлів елю, починав розповідати про "дивну сім'ю цілителя", вона міцніше стискала дерев'яну тацю, до болю впиваючись нігтями в долоні. Але продовжувала посміхатися — так, як вчив її дядько Гідеон.

— Тримай спину прямо, дівчинко, — казав він, поправляючи її поставу. — Хай бачать твою силу, а не твій біль. Покажи їм, що ти — дочка Аркадіуса Фіренвінда, і цим пишаєшся.

Кожного ранку, ще до першого променя сонця, коли світ здавався застиглим у передсвітанковій тиші, Селестія виконувала свій особливий ритуал. Вона ставала на коліна біля ліжка, діставала з-під сорочки простий медальйон — єдину коштовність, яку мала, подарунок батька на дванадцятиріччя — і притискала його до грудей. У такі моменти вона відчувала особливий зв'язок із батьком, наче метал зберігав тепло його рук.

— О велика Богине, — шепотіла вона в темряву, торкаючись медальйона. — Захисти його. — Її пальці стиснули метал міцніше. — І якщо можеш... дай мені знати, що він живий.

Вона ніколи не просила про легке життя для себе. Тільки про захист для тих, кого любила.

Після молитви починався її щоденний танок обов'язків: розпалити вогонь у печі, приготувати сніданок, допомогти мамі з ранковими процедурами, перевірити, чи тепло вдягнувся Еліон. Кожен рух відточений до автоматизму, кожна дія виконується з механічною точністю. Так було легше — не думати, не відчувати, просто робити те, що потрібно.

Вона пам'ятала той день, коли вперше відкрила комору після арешту батька. Полиці були заставлені запасами — борошно, крупи, сушені трави, банки з соліннями. Батько завжди був передбачливим. "На півроку вистачить," — сказав він тоді. Але запаси танули швидше, ніж вона очікувала. Можливо, тому що вона часто віддавала частину їжі старій пані Марті, яка жила по сусідству і ледве зводила кінці з кінцями. Батько завжди допомагав їй, і Селестія не могла вчинити інакше.

Коли полиці почали порожніти, вона зрозуміла — настав час діяти. Дядько Гідеон, власник таверни і колишній найманець, який навчив її основам фехтування, став для неї тим, чим смолоскип стає для заблукалого мандрівника в темному лісі.

— Звісно, люба, — сказав він, коли вона прийшла просити про роботу. В його очах промайнуло щось схоже на біль. — Робота твоя. Тільки... — він затнувся, — що з тренуваннями?

— Почекають, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Зараз важливіше...

Вона не договорила, але Гідеон зрозумів. Він завжди розумів.

Селестія намагалася не думати про свої колишні мрії. Про те, як захоплено спостерігала за роботою батька в його лабораторії, як старанно вчила властивості кожної травинки разом із мамою, як мріяла створити власне універсальне зцілююче зілля. Алхімія вимагала багато чого: часу, якого в неї тепер не було; грошей на інгредієнти, які вона не могла собі дозволити; чистого розуму, не затьмареного щоденними турботами про виживання. Але найголовніше — алхімія вимагала спокою в душі, який вона втратила тієї ночі, коли забрали батька.

Натомість вона поринула в новий світ — світ подорожніх історій. У таверні "Золотий кухоль" завжди було багато мандрівників: торговці, найманці, мисливці за головами, шукачі пригод. Кожен мав свою історію, і Селестія слухала їх усі. Розповіді про далекі землі, де дерева торкаються хмар, про загадкові руїни древніх цивілізацій, про небезпечні пригоди та незвідані шляхи. Ці історії будили в ній щось — жагу до життя, якої вона сама лякалася.

Іноді, витираючи столи після закриття, коли останні відвідувачі розходилися по домівках, а в залі залишався тільки запах елю та відгомін розмов, вона дозволяла собі мріяти. Уявляла себе там, на великій дорозі, з мечем при боці. Вільну, сильну, здатну захистити тих, кого любить. У такі моменти її рука мимоволі тягнулася до руків'я уявного меча, а ноги приймали бойову стійку, як вчив дядько Гідеон.

Але потім реальність поверталася важким тягарем. Вона згадувала про матір, яка щовечора виглядала листи, яких не було. Ілларія, колись сильна жінка, тепер здавалася тінню самої себе. Вона все ще намагалася триматися, все так само піклувалася про неї з Еліоном, але її руки тремтіли все сильніше, а очі все частіше дивилися в далечінь, наче намагаючись побачити там силует коханого.

А ще був Еліон. Її маленький, мудрий не по роках брат, який проводив години за батьковими записами. Він сидів у своєму кріслі біля вікна, обкладений книгами та сувоями, і його очі горіли тим самим вогнем, який вона пам'ятала в очах батька.

— Що ти там вичитав сьогодні? — питала вона, повернувшись з роботи, хоча очі злипалися від втоми, а ноги гуділи після цілого дня біганини з тацям.

— О, сестричко! — оживав Еліон, і його бліде обличчя освітлювалося зсередини. — Тут написано про властивості місячної роси! Уявляєш, якщо зібрати її в повню і правильно кристалізувати, вона може стати провідником чистого ефіру! Тато експериментував з цим, і я думаю...

Вона слухала, посміхалася, кивала. Її віра в те, що маленький хлопчик зможе опанувати цю науку, була слабкою, як вогник свічки на вітрі. Але вона не сміла це показати. Бо іноді віра — це все, що в нас є.

Вночі, коли всі засинали, іноді вона дозволяла собі ті кілька дорогоцінних хвилин слабкості. В темряві своєї маленької кімнати вона беззвучно плакала, притискаючи до обличчя подушку, щоб ніхто не почув. Плакала за втраченим дитинством, за мрією стати алхіміком, яку довелося відкласти, за тренуваннями з мечем, які тепер здавалися далеким спогадом. За татом, якого забрали. За мамою, яка танула на очах. За Еліоном, якому доводилося бути сильним занадто рано.

В такі моменти вона відчувала себе маленькою дівчинкою, якою, власне, і була. Дванадцять років — це занадто мало, щоб нести такий тягар. Але вибору не було.

Часом вона ловила на собі захоплені погляди відвідувачів таверни. Незважаючи на юний вік, її граційні рухи, виплекані роками тренувань з мечем, та горда постава привертали увагу. Дехто намагався фліртувати, відпускав компліменти, пропонував подарунки. Вона навчилася відповідати ввічливою, але холодною посмішкою, тримаючи дистанцію. Це була не та увага, якої вона прагнула.

Дні розтягувалися в тижні, тижні в місяці. Промайнув рік. Селестія подорослішала, але не постаріла — просто її очі стали глибшими, в них з'явилася та особлива мудрість, яку дарує тільки біль. Її посмішка стала рідшою, але щирішою. Вона все ще молилася щоранку, все ще вірила, що одного дня почує знайомі кроки на ґанку. І попри всю втому, попри всі сумніви, вона продовжувала триматися.

Бо десь там, на фронті, її батько теж тримався. Вона знала це серцем. І доки в неї була ця віра, вона могла винести все.

Важкі грозові хмари повзли над містом, немов зграя голодних вовків, затуляючи сонце і перетворюючи полудень на моторошні сутінки. Дощ безжально батожив бруківку, змушуючи перехожих притискатися до стін будинків у пошуках хоч якогось прихистку. Краплі води стікали по вицвілій вивісці "Лабораторія Корнелія", залишаючи брудні патьоки на колись блискучих золотих літерах – німе свідчення того, як час і жадібність можуть спотворити навіть найшляхетніше ремесло.

Корнелій стояв за масивним дубовим прилавком своєї лабораторії, його довгі бліді пальці методично перекладали монети, рахуючи денний виторг. Тонкі губи беззвучно ворушилися, а в очах світилося те особливе задоволення, яке з'являється лише у людей, для кого дзвін монет солодший за музику. Раптом двері з гуркотом розчинилися, вдаривши по стіні з такою силою, що задзвеніли склянки на полицях.

На порозі, спотикаючись, з'явився молодий хлопець, його одяг промок наскрізь і прилип до тіла. Груди важко здіймалися від швидкого бігу, а з мокрого волосся струменіла вода, утворюючи калюжі на начищеній до блиску підлозі. Але найстрашніше було те, що він тримав на руках – маленьку дівчинку, чиє обличчя палало нездоровим рум'янцем лихоманки. Її світле волосся злиплося від поту, а на правій нозі, трохи вище кісточки, виднівся моторошний набряк з двома маленькими проколами.

— Антидот! — голос Лукаса зірвався, перетворившись на хрипкий шепіт. Він ледве переводив подих, а його руки тремтіли від напруження. — Благаю... від зміїного укусу!

Корнелій повільно відірвав погляд від книги обліку, де акуратним почерком були виведені суми, які принесли йому чужі страждання. Він одразу впізнав хлопця – син старого коваля Мартіна, колись шанованої людини в місті, а тепер... Після того, як кузню довелося продати за борги, старий Мартін спився, а його син тепер працював підмайстром у столяра за жалюгідні копійки.

— П'ять срібних, — промовив Корнелій з крижаною байдужістю, ніби оголошував ціну на звичайну спецію, а не ліки, здатні врятувати дитяче життя.

Лукас спробував дістати монети з кишені, не випускаючи сестру. Його пальці тремтіли так сильно, що одна монета вислизнула і дзвінко покотилася по підлозі, залишаючи за собою мокрий слід. Звук монети, що котиться, здавався оглушливим у напруженій тиші лабораторії.

— У мене... у мене тільки два... — він раптом опустився на коліна, притискаючи сестру до грудей. В його очах застигло відчайдушне благання. — Благаю, я відпрацюю! Зроблю що завгодно! Тільки допоможіть їй!

Анна тихо застогнала в його руках, її маленьке тіло затремтіло в черговому нападі лихоманки. Набряк на нозі ставав все темнішим, набуваючи зловісного синюватого відтінку. Час невблаганно спливав.

— Встань, — процідив Корнелій, і в його голосі прозвучала така відраза, ніби перед ним була не людина, а щось огидне, що заповзло з вулиці. — В борг не даю. Особливо... — він зробив паузу, смакуючи кожне слово, — таким як ви.

— Пане Корнелій! — голос Лукаса зірвався, в ньому змішалися відчай і благання. — Прошу! Їй всього десять! Вона ж... вона ж помре!

— Геть з моєї крамниці! — гримнув алхімік, з такою силою вдаривши кулаком по прилавку, що чорнильниця підстрибнула, забризкавши сторінки облікової книги. — Не змушуй мене кликати варту!

Лукас притиснув Анну міцніше до грудей, ніби намагаючись захистити її не тільки від хвороби, але й від цієї людської жорстокості. Він вибіг з крамниці, знову опинившись під безжальним дощем, який періщив по обличчю, змішуючись з гарячими сльозами безсилля.

Куди? Куди йти? Думки плуталися в голові, як павутиння в закинутому будинку. Паніка стискала горло залізними лещатами, а серце, здавалося, от-от вистрибне з грудей. Він озирався навколо, ніби загнаний звір, шукаючи порятунку. І раптом, крізь пелену відчаю, в його свідомості спалахнув спогад – старий будинок на околиці міста, де жила сім'я колишнього цілителя. Може, там ще залишилося щось... хоч щось, що могло б врятувати його маленьку сестру.

Лукас гупав у двері кулаком, але йому ніхто не відповідав. Дощ періщив немилосердно, а маленька Анна тремтіла все сильніше в його руках. Він вже зібрався бігти геть, коли почув легкий скрип коліщат.

Двері повільно відчинилися, і на порозі з'явився хлопчик в інвалідному кріслі. Його світле, майже біле волосся різко контрастувало з темними, мудрими не по роках очима. Він уважно глянув на відвідувачів.

— Що сталося? — спитав спокійно, хоча в його очах промайнула тривога.

— Змія! — видихнув Лукас, ледве стримуючи сльози. — Бабуся... у неї сильний кашель, і Анна пішла по вогняні лілії до теплих джерел... Я знайшов її непритомною біля води! Я все відплачу! Благаю, допоможіть!

Еліон кивнув і розвернув крісло: — Іди за мною.

Він швидко покотив до батькового кабінету, де все ще пахло травами та стояли ряди книг на полицях. Зупинившись біля столу, Еліон уважно оглянув дівчинку.

— Коли це сталося? Де саме біля джерел ви її знайшли? — його голос тремтів від напруження, але залишався зібраним.

— Біля самої води, де лілії ростуть... може години дві тому, — Лукас бережно поклав сестру на ліжко. — Вона лежала у заростях, поруч був кошик з ліліями...

Еліон зосереджено кивнув, його пальці злегка тремтіли, коли він торкався набряку: — Які ще симптоми? Нудота? Запаморочення?

— Так, її нудило... і вона скаржилася на головний біль.

— А зір? Вона не казала, що все розпливається?

— Точно! — вигукнув Лукас. — Казала, що все наче в тумані!

Еліон підкотив до столу і взяв батькову книгу в шкіряній палітурці. Гортаючи сторінки, він швидко робив нотатки.

— Біля теплих джерел... там де вода, водяться три види отруйних змій, — пробурмотів він. — Але судячи з місця укусу та симптомів, це мідянка звичайна. Отрута діє повільніше, ніж у гадюки, але не менш небезпечна.

Після він підкотив до робочого столу, де стояли батькові алхімічні приладдя — колби різних розмірів, керамічні ступки, мірні ложечки та флакони з ретельно підписаними етикетками. Його пальці злегка тремтіли, коли він відкривав книгу рецептів, але голос залишався напрочуд спокійним:

— Нам потрібно діяти швидко, але без поспіху. Помилка в пропорціях може все зіпсувати.

Він глянув на високі полиці, потім на стривоженого юнака:

— Як тебе звати?

— Лукас.

— Лукасе, мені треба твоя допомога, — Еліон показав на полиці. — Спочатку нам потрібен корінь живокосту, той що на верхній полиці... ні, інший! Той, що має темніший відтінок — він старіший і сильніший.

Поки Лукас діставав потрібні інгредієнти, Еліон готував основу. Він налив у колбу чистої води та додав настоянку лусковика для стабілізації. Рідина стала злегка жовтуватою.

— Тепер подай мені, будь ласка, банку з сушеним звіробоєм, — Еліон показав на середню полицю. — Вона має темно-зелену етикетку.

Поки Лукас обережно діставав все що його просили, Еліон завмер над колбою, згадуючи батькові настанови. Його пальці легко тремтіли, але рухалися з тією ж методичною точністю, яку він сотні разів бачив у цій кімнаті. Він знав - найменша помилка в дозуванні може все зіпсувати. Зосереджено розтираючи трави у ступці, він подумки повторював кожен крок рецепта

Відклавши товкачик, він обережно перевернув ступку над колбою, дуже повільно, щоб не розсипати дорогоцінний порошок. Тонка цівка зеленого пилу падала у розчин, який одразу почав змінювати колір.

— Подай, будь ласка, тепер валеріану, — попросив він Лукаса, не відриваючи погляду від колби. — Вона у маленькій скляній баночці, поруч зі звіробоєм.

Анна тим часом блідла, її дихання ставало все важчим. Еліон додав подрібнений корінь рослини й спостерігав, як рідина повільно світлішає. Нарешті він взяв останній компонент — сік кровоцвіту, зібраного на світанку.

Коли розчин набув потрібної прозорості, він швидко додав сік і тричі прокрутив колбу за годинниковою стрілкою, як було написано в батьковій книзі. Рідина на мить помутніла, а потім стала чистою, як джерельна вода.

— Готово, — видихнув Еліон, переливаючи антидот у маленький глиняний кухоль. — Дай їй випити все, до останньої краплі.

Щойно Лукас допоміг сестрі прийняти ліки, Анна раптом здригнулася всім тілом, її маленькі пальці вчепилися в простирадло. Чорна рідина, що потекла з її рота, здавалася зловісною у тьмяному світлі кабінету. Лукас відчув, як крижаний жах охоплює його серце. Час ніби зупинився, коли він дивився, як його маленька сестричка бореться з чимось невидимим, її тіло вигиналося дугою, обличчя спотворювалося від болю.

— Що ти накоїв?! — його власний крик здався йому чужим, сповненим відчаю та люті. Пальці Лукаса, тремтячі від адреналіну та страху, вчепилися в комір Еліона. Тканина затріщала під його хваткою. — Ти вбив її!

Очі хлопця наповнилися сльозами, коли він дивився на бліде обличчя сестри. Спогади про їхнє дитинство, промайнули перед очима, наче в калейдоскопі жахіть.

— Я... я сам у всьому винен! — його голос зірвався, перетворюючись на хрипкий шепіт. — Навіщо я привів її сюди?!

Еліон не опирався, його очі були спокійними. Він розумів відчай Лукаса, розумів той всепоглинаючий страх втрати, що керував його діями.

Раптом почувся слабкий звук. Такий тихий, що його ледве можна було почути, але він змусив обох хлопців завмерти.

— Води... — прошепотіла Анна пересохлими губами, її очі повільно розплющилися.

Лукас різко обернувся, його пальці безсило випустили комір Еліона. Він дивився, як рожевий відтінок поступово повертається на щоки сестри, як її груди починають підійматися та опускатися в більш рівномірному ритмі. Кожен її вдих був для нього як дорогоцінний дар.

Ноги підкосилися, і він впав на коліна біля ліжка. Його рука, все ще тремтяча від пережитого страху, обережно торкнулася її чола — жар потрохи спадав.

— Пробач... — звернувся він до Еліона, не в змозі підняти очі від сорому. Сльози, які він так довго стримував, нарешті потекли по щоках. — Пробач мені... Я думав... я боявся...

Лукас незграбно дістав з кишені потертий шкіряний гаманець. Його руки все ще тремтіли, коли він почав рахувати монети.

— Я... скільки я винен? — спитав він, намагаючись надати голосу твердості. — У мене не все з собою, але я відпрацюю, чесне слово!

Еліон дивився на нього своїми добрими очима, і легка посмішка торкнулася його губ. У цю мить він як ніколи був схожий на батька.

— Нічого, — відповів він м'яко, але твердо. — Тато завжди казав — справжній цілитель не відмовляє тим, хто потребує допомоги. Гроші... вони не варті людського життя.

Він потягнувся до полиці та дістав невеликий полотняний мішечок, від якого пахло літніми травами та сонцем.

— Це допоможе їй швидше одужати, — пояснив він, передаючи мішечок Лукасу. — Заварюйте двічі на день, вранці та ввечері. І ще... — він на мить завагався, наче збираючись з думками. — Передайте бабусі, що вогняні лілії треба збирати тільки у повний місяць. Тоді їхній цілющий ефект сильніший, а отруйні змії менш активні.

Лукас притиснув мішечок до грудей, наче найбільший скарб. В його очах блищали сльози вдячності: — Дякую... дякую тобі. Я ніколи цього не забуду.

Коли за ними зачинилися двері, Еліон залишився сам у батьковому кабінеті. Вечірнє сонце золотило корінці старих книг на полицях, і легкий вітерець гортав сторінки розкритого щоденника. Серце хлопця переповнювала гордість – він зробив це! Вперше самостійно приготував антидот і врятував життя.

Еліон заплющив очі, уявляючи, як розповість про все батькові. Він майже бачив, як той посміхнеться своєю теплою посмішкою і скаже: "Я пишаюся тобою." Від цієї думки на душі стало тепло і спокійно.

Раптом тишу розірвав скрип дверей. Еліон просяяв – він не міг дочекатися, щоб поділитися своїм успіхом.

— Селестіє! — вигукнув він радісно, розвертаючи своє крісло до дверей. — Ти не повіриш, що тільки-но сталося!

Слова застрягли в горлі, коли він побачив їхні обличчя. Щось було не так. Дуже не так. Радість випарувалася миттєво, залишаючи після себе холодний, липкий страх. На порозі стояла Селестія, тримаючи за руку матір. Обличчя Ілларії було білим як крейда, а очі – червоними від сліз. В тремтячих руках сестри був зім'ятий конверт, запечатаний чорним воском.

Щось холодне та важке впало в живіт хлопчика. Повітря раптом стало густим, як вода, і він не міг дихати. Слова про успіх, які ще секунду тому переповнювали його серце гордістю, тепер здавалися такими малими, такими неважливими. Час розтягнувся, перетворюючись на в'язку патоку болю.

— Еліоне... — голос Селестії зірвався, перетворюючись на ледь чутний шепіт. По її щоках котилися сльози. — Тато...

Останнє слово повисло в повітрі, важке та страшне. Сонячне світло, що ще мить тому заливало кабінет, раптом потьмяніло, наче хтось накинув на світ сіру вуаль. Еліон дивився на сестру, на матір, на той клятий конверт у її руках, і відчував, як його світ починає розсипатися на друзки.