Селестія прокинулась ще до світанку. Літо було у розпалі, і навіть у такий ранній час повітря вже було теплим та важким. Вона безшумно вислизнула з ліжка, намагаючись не розбудити брата, який заснув у її кімнаті за читанням чергової книжки про паладинів.

Тренувальний одяг був захований під дошками підлоги — простий і зручний, без жодних прикрас. Дівчина швидко переодяглася і заплела волосся у тугу косу. В будинку панувала тиша — батько ще вночі пішов збирати трави в ліс, користуючись повним місяцем, а з материної кімнати долинало лише тихе, спокійне дихання.

Селестія завмерла біля дверей материної спальні. Якби вона знала, що її донька теж відчуває це — коли меч стає продовженням руки, коли кожен рух наповнений силою і грацією.

Дівчина струснула головою, відганяючи думки. Зараз не час. Вона навшпиньках спустилася сходами, перестрибуючи третю сходинку, яка завжди зрадливо рипіла.

Вулиці селища були порожніми. Лише пекар вже порався біля своєї печі, і звідти линули перші пахощі свіжого хліба. Селестія прослизнула провулками до чорного входу таверни "Золотий кухоль".

Гідеон чекав у внутрішньому дворику. Його могутня постать відкидала довгу тінь у світлі ранкового сонця. Два тренувальних мечі вже лежали на колоді.

— Знову спізнюєшся, — буркнув він, але в його голосі не було справжнього докору.

— Еліон заснув у мене в кімнаті, — Селестія підняла свій меч, відчуваючи знайому вагу в руці. — Я не хотіла його будити.

— Спершу розминка, — Гідеон відклав мечі вбік. — П'ять кіл навколо двору, потім віджимання.

Селестія слухняно почала бігти. Вона знала цей ритуал — жодного тренування без належної підготовки. Після бігу її м'язи приємно загули, розігріваючись у ранковому повітрі. Віджимання давалися вже легше, ніж місяць тому — руки зміцніли від постійних тренувань.

— Тепер розтяжка, — скомандував Гідеон.

Селестія виконувала звичні вправи, відчуваючи, як тіло стає гнучким та слухняним. Нарешті Гідеон кивнув і підняв тренувальні мечі:

— Тепер стійка.

Вони почали тренування. Спершу повільно, відпрацьовуючи базові рухи — випад, блок, відхід. Але з кожною хвилиною темп наростав. Клинки танцювали в повітрі все швидше, і кожен удар відлунював у дворику глухим стуком дерева об дерево.

Гідеон спостерігав за рухами своєї учениці, ледве стримуючи усмішку. В ній було щось від її матері — та ж природна грація, те ж відчуття клинка. Але було й щось своє, особливе. Якась дика, необроблена сила, що просилася назовні.

Селестія рухалася легко і впевнено, її тіло пам'ятало кожен рух, наче вона народилася з мечем у руках. Коли вона атакувала, в її очах спалахував особливий вогонь — той самий, який Гідеон бачив у найкращих бійців за своє життя.

— Швидше! — скомандував він, переходячи в наступ.

Селестія відбила перший удар, ухилилася від другого, крутнулася на місці, пропускаючи третій над головою. Її рухи ставали все більш плавними, злитими — вона вже не думала, просто відчувала, де буде наступний удар.

Гідеон притиснув її до стіни серією важких ударів, але вона несподівано пірнула під його руку, перекотилася та опинилася за його спиною. Він ледве встиг блокувати її удар.

"От маленька вивірка," — подумав він із гордістю. — "Вигадала свій прийом."

— Непогано, — сказав він уголос, відступаючи на крок. — Але думаєш забагато. Серце має вести руку, а не розум.

Селестія спробувала повторити свій маневр, але цього разу Гідеон був готовий. Він легко блокував її атаку, але відзначив про себе, як швидко вона вчиться, як природно відчуває ритм бою. Йому хотілося сказати їй, який рідкісний у неї талант, як давно він не бачив такого природного відчуття меча. Але він стримався — надто рано. Такі слова можуть як надихнути, так і спалити це юне полум'я.

— Скоро час обирати свій шлях, — сказав він замість цього, не припиняючи бій. — Тобі вже дванадцять. Що скажуть батьки?

Селестія на мить втратила концентрацію, і Гідеон вибив меч з її рук.

— Я... я не знаю, — вона підняла меч, але не поспішала повертатися до тренування. — Мама хворіє, Еліону потрібна постійна допомога...

— А ти чого хочеш?

Селестія стиснула руків'я меча так сильно, що побіліли кісточки пальців.

— Коли я тримаю меч, все стає простим і ясним. Ніби я точно знаю, хто я і що маю робити. Але потім повертаюся додому, бачу, як мама через силу готує сніданок, як Еліон намагається не показувати свого болю... — її голос затремтів. — Я не можу їх покинути.

Гідеон відклав меч і важко опустився на колоду. Він дивився на свою ученицю і бачив у ній відображення її матері — така ж сильна, така ж віддана сім'ї. Але чи не занадто рано їй нести такий тягар?

— Знаєш, твоя мати була найкращим фехтувальником у столиці.

Селестія завмерла.

— Звідки ви...

— Старі вояки багато що знають, — він усміхнувся у свої руді вуса. — Вона зробила свій вибір. Покинула все заради сім'ї. Але це був її вибір, розумієш? Не обов'язок, не тягар — вибір.

Селестія мовчки дивилася на тренувальний меч у своїх руках. Перші промені сонця торкнулися полірованого дерева, і на мить їй здалося, що клинок засяяв, як справжній.

— Час, — Гідеон підвівся. — Скоро твоя мати прокинеться.

Раптом двері таверни різко відчинилися. На порозі з'явився Тім, син крамаря, захеканий від бігу.

— Батьку! — видихнув хлопець. — На головному тракті помітили карателів. Двоє верхи, прямують до селища.

Селестія помітила, як змінилося обличчя Гідеона. Воно стало жорстким, наче витесаним з каменю, а рука мимоволі стиснула руків'я тренувального меча так, що побіліли кісточки пальців.

— Додому. Негайно, — його голос став хрипким і низьким. — І знайди батька. Перекажи йому: "Синій полин почав цвісти." Він зрозуміє.

— Але...

— Без питань, — відрізав Гідеон. — Біжи. І сьогодні більше не виходь з дому.

Селестія кивнула і швидко вислизнула через чорний хід. Останнє, що вона побачила — як Гідеон випростався на повний зріст, віддаючи короткі накази своїм людям. У його поставі було щось від старого воїна, який знову відчув подих близької битви.

Сонце щойно піднялося над обрієм, коли два вершники в'їхали на центральну площу містечка. О цій порі торговий тракт зазвичай вже гудів від голосів купців та скрипу возів, але сьогодні на площі було незвично порожньо. Лише кілька ранніх перехожих, помітивши карателів, швидко зникли в провулках, наче злякані миші.

Мирон відчував, як напружується все його тіло від цієї тиші. Він звик до чітких команд в академії, до відкритої ворожості під час тренувань, але це мовчазне, всепоглинаюче відторгнення було чимось новим і моторошним. Люди не тікали — вони просто розчинялися в повітрі, залишаючи після себе важку, густу тишу.

Будинок старости виділявся серед інших будівель — двоповерховий, з широкими вікнами та черепичним дахом. Біля воріт метушився молодий помічник, розвішуючи якісь оголошення. Побачивши карателів, він завмер з піднятою рукою, і пергамент повільно вислизнув з його пальців, покружляв у повітрі й впав у пилюку.

Ярош спішився першим, кинувши повід коня помічнику, який машинально його впіймав. У хлопця тремтіли руки, і він намагався не дивитися на срібну маску, що виблискувала на сонці.

— Староста, — голос Яроша був хрипким від ранкової вологи і вчорашньої випивки.

— Він... він у себе, — пробурмотів помічник. — Зараз...

— Не треба, — Ярош перервав його жестом. — Самі знайдемо.

Мирон ішов за наставником, механічно відзначаючи деталі інтер'єру — звичка, яку в них виховували в академії. Широкі дубові сходи, потерті килими на підлозі, портрети якихось поважних людей на стінах. Все говорило про достаток, але не про розкіш — типовий будинок провінційного чиновника.

Староста — кремезний чоловік років п'ятдесяти з акуратно підстриженою сивою бородою — саме снідав у своєму кабінеті. Коли двері без стуку відчинилися, він підскочив, перекинувши горнятко з гарячим чаєм. Темна пляма розпливлася по паперах.

— Панове карателі... — він швидко витер руки серветкою, намагаючись приховати тремтіння пальців. — Яка честь... Може, поснідаєте з нами? Кухарка щойно спекла чудові пиріжки з...

— Сядь, — Ярош важко опустився в крісло навпроти столу. Його рухи були повільними, майже ліниво-недбалими, але Мирон помітив, як напружилися плечі наставника — наче в хижака перед стрибком.

Староста повільно сів, намагаючись тримати обличчя. Його погляд метався між срібною маскою на медальйоні Яроша і пляшкою, що стирчала з кишені його плаща.

— Чим можу...

— Три ночі тому, — перервав його Ярош. — Поранений. Молодий. З раною в боці. Хтось бачив?

Мирон, який завмер біля дверей, уважно спостерігав за старостою. В академії їх вчили читати найменші зміни в міміці допитуваних, і зараз він помітив, як здригнувся лівий кут рота чиновника — майже непомітно, але достатньо, щоб видати його занепокоєння.

— 5 ночей тому, — перервав його Ярош. — Вершник. Поранений. Молодий. Хтось бачив?

Староста насупив брови, явно намагаючись пригадати щось важливе:

— Поранених багато. До монастиря щодня привозять... — він раптом просвітлів, наче щось згадавши. — А, точно! Памʼятаю вулицями блукав військовий кінь. Без вершника. В повній збруї, але переляканий такий...

Тонка посмішка з'явилася на обличчі Яроша. Він повільно відкоркував пляшку: — І що з конем?

— Та нічого особливого. Спіймали його, відвели до стайні. Потім привезли поранених з фортеці, забрали. Сказали - їхній. А що? — староста раптом збентежився, зрозумівши, що міг сказати щось важливе.

— А вершника не шукали? — в голосі Яроша з'явилися хижі нотки.

— Ні... тобто... — староста зблід. — Може й шукали, але я... я не чув про це.

— Карту, — раптом сказав Ярош, і його голос став нижчим. — Карту містечка. І список усіх лікарів. З адресами.

— Але навіщо...

— Це допит чи світська бесіда? — Ярош різко подався вперед, і староста мимоволі відсахнувся. В повітрі раптом стало важко дихати, наче перед грозою.

Староста швидко підвівся і підійшов до великої шафи в кутку кабінету. Його руки тремтіли, коли він діставав сувій пергаменту.

— Ось карта... А щодо лікарів... — він повернувся до столу і почав швидко писати. — Офіційно у нас тільки троє — лікар Томаш біля ринку, травниця Ольга на північній околиці і...

— А неофіційно? — Ярош розгорнув карту, його очі швидко вивчали вулиці й провулки.

Староста знизив голос майже до шепоту:

— Є ще знахарка Марта на околиці... Корнелій в центрі міста, хоча він більше торгує, ніж лікує... І Аркадіус-алхімік, але він..."

— Що з ним? — Ярош підняв погляд від карти, і Мирон помітив, як напружилася шия наставника — вірна ознака, що той зачепив щось важливе.

— Дивний він, — староста знизав плечима, намагаючись надати голосу безтурботності. — Тримається осторонь. На узліссі живе з сімʼєю. Під час війни, кажуть, був військовим медиком, але потім щось трапилось... Зараз більше травами займається, еліксирами, допомагає у монастирі...

— Адреса, — коротко кинув Ярош.

— Східна околиця. Великий білий будинок, не помилитесь, — староста дописав останній рядок і простягнув список. — Але він рідко приймає незнайомців...

— Приймає чи ні — не твоя турбота, — Ярош згорнув карту і сховав її за пазуху. — Ще щось корисне?

Староста похитав головою, витираючи спітніле чоло:

— Ні, це все... Але якщо щось дізнаюсь...

— Знайдеш нас, — закінчив за нього Ярош і попрямував до дверей. Біля порогу обернувся: — І не здумай когось попередити. Ти ж знаєш, як ми це не любимо.

Коли двері зачинилися за карателями, староста важко опустився в крісло, його обличчя стало сірим, як попіл. Розлитий чай все ще пахнув на столі, змішуючись із залишковим запахом алкоголю.

— Що скажеш про старосту? — спитав Ярош, коли вони вийшли на вулицю, де вже збиралися перші торговці.

— Здається... він дійсно нічого не знає про дезертира, — відповів Мирон після недовгих роздумів. — Його страх був через сам факт появи карателів, а не через приховування інформації.

— Непогано, — Ярош сховав пляшку і принюхався до запахів, що линули з найближчої таверни. — А тепер ходімо поїмо. На голодний шлунок нічого путнього не надумаєш.

Сонце піднялося вже високо, заливаючи площу яскравим світлом. Торговці розкладали свій крам, намагаючись не дивитися в бік карателів. Життя поверталося на вулиці містечка, але було в цьому житті щось вимушене, наче всі грали ролі в виставі, де головні глядачі — двоє вершників у чорному.

Таверна "Золотий кухоль" виростала з-поміж інших будівель як старий, але міцний дуб. Її потемнілі від часу стіни все ще зберігали тепло літнього сонця, а широкі вікна були захищені важкими дерев'яними віконницями, що відкидали густу тінь на бруківку. Над входом висіла потерта вивіска із зображенням кухля, який колись міг здаватися золотим, але час та негода перетворили його на тьмяну пляму.

Коли Ярош із Мироном переступили поріг, їх огорнув знайомий дух таверни — суміш ароматів смаженого м'яса, свіжого хліба, пролитого елю та поту відвідувачів. Гомін розмов на мить стих, і Мирон помітив, як кілька завсідників швидко відвели погляди, занурившись у свої кухлі з перебільшеною увагою. Лише за дальнім столом група місцевих продовжувала грати в кості, але їхній сміх став тихішим, напруженішим.

За стійкою височів Гідеон — величезний рудоволосий чоловік, чия постать змушувала навіть масивні балки стелі здаватися тендітними. Його обличчя перетинав довгий шрам — пам'ятка про минуле, яке він явно не збирався обговорювати з випадковими відвідувачами. Він механічно протирав кухоль ганчіркою, але його очі, гострі й уважні, не відривалися від новоприбулих.

— Доброго дня шановному господарю! — Ярош раптом розплився в широкій посмішці, від якої Мирон мало не випустив свій записник. Його похмурий, вічно буркотливий наставник наче перетворився на іншу людину — привітну, майже по-батьківськи добродушну. — Два кухлі вашого найкращого елю і щось попоїсти. Дорога була довгою, а ваша таверна така гостинна!

Гідеон повільно підвів погляд від кухля. Його очі були холодними, як крига в гірських струмках, і в них відбивалася така ж древня, небезпечна сила.

— Карателям тут не наливають, — відрізав він голосом, важким як удар молота по ковадлу. — Знайдіть інше місце.

Мирон інстинктивно потягнувся до медальйона карателя під плащем, але Ярош непомітно зупинив його руку.

— От як? — він продовжував посміхатися, але в його очах промайнуло щось небезпечне, як відблиск леза в темряві. — А я чув, що "Золотий кухоль" славиться своєю гостинністю. Подейкують, що тут подають найкращий ель у всьому регіоні. Чи, може, — він нахилився до стійки, стишивши голос, — господар має якісь особливі причини не любити карателів?

Гідеон поставив кухоль на стійку. Його рухи були повільними та виваженими, як у досвідченого фехтувальника перед боєм. Кожен жест був відточений роками практики, і Мирон раптом зрозумів, що цей чоловік не просто корчмар.

— У мене є причини не любити тих, хто приносить біду в моє місто, — він нахилився вперед, і на мить здалося, що повітря між ним та Ярошем загусло від напруги. — Але сьогодні я зроблю виняток. Тільки тому, що не хочу зайвого шуму в моєму закладі.

Він коротко кивнув служниці — молодій дівчині зі світлим волоссям, заплетеним у тугу косу. Та швидко принесла їм тарілки з гарячим м'ясом та хлібом, а також два кухлі темного елю. Від страв здіймалася пара, і шлунок Мирона мимоволі нагадав про себе — вони не їли з учорашнього дня.

Коли вони влаштувалися за столиком у віддаленому кутку, Мирон не витримав. Його академічна підготовка вимагала пояснень:

— Чому ви не допитали його? — прошепотів він, нахилившись до наставника. — За протоколом допиту підозрілих осіб, параграф восьмий...

— Тому що це б нічого не дало, — перервав його Ярош, роблячи повільний ковток елю. На його обличчі промайнула тінь задоволення — напій і справді був відмінним. — Ти бачив його очі? В них не було страху. Такі люди швидше помруть, ніж заговорять під тиском.

— Але ж він явно щось приховує! — наполягав Мирон. — Його реакція на карателів...

— Урок третій, — Ярош відклав кухоль і подивився прямо в очі своєму учню. — Коли полюєш на дичину, не біжиш одразу в хащі. Спершу вивчаєш сліди, дізнаєшся звички, знаходиш водопій. — Він понизив голос до ледь чутного шепоту. — Той, хто тікає, завжди шукає двох речей: допомоги та безпеки. За роки служби я зрозумів — немає кращої пастки, ніж дати втікачу самому прийти туди, де на нього чекають.

— То може варто попитати людей? — запропонував він. — Або перевірити всіх лікарів по черзі? За протоколом...

Ярош повільно допив свій ель, витер рот тильним боком долоні. Його очі були напівприкриті, ніби він от-от засне, але Мирон вже знав — це лише маска.

— Немає потреби, — відповів він після довгої паузи, граючись порожнім кухлем. — Скоро він сам до нас прийде.

— Але як...

— Збирайся, — Ярош підвівся, кинувши на стіл кілька монет. Його рухи були повільними, розмореними, але погляд залишався гострим. — Маємо ще одну справу.

Коли вони виходили з таверни, Мирон помітив, як Гідеон проводжає їх важким поглядом. В очах корчмаря була суміш настороженості та чогось схожого на рішучість.

Мирон потягнувся до свого записника, але раптом завагався і залишив його в кишені.

Селестія влетіла до будинку, наче за нею гналися всі демони підземного світу. Її серце калатало від швидкого бігу, а коса розтріпалася, вибившись із звичної акуратної зачіски. Тренувальний одяг був мокрий від поту, і дівчина раптом гостро відчула, як перетинаються її два життя — таємні ранкові тренування та обов'язки старшої сестри.

На кухні було порожньо, лише на столі стояла недопита чашка трав'яного чаю — мати, мабуть, тільки-но пішла до своєї кімнати. Селестія на мить завмерла, прислухаючись до тиші будинку. Щось було не так. Вона ще ніколи не бачила дядька Гідеона таким... наляканим? Ні, скоріше — зібраним. Що могло змусити цього незворушного велетня так різко змінитися?

З батькового кабінету долинали голоси. Селестія зупинилася біля дверей, все ще намагаючись заспокоїти дихання.

— ...і тоді я сказав йому — якщо вже берешся лікувати, то роби це правильно, — долинув голос батька, який, здається, розкладав на столі щойно зібрані трави. Їх свіжий, терпкий аромат просочувався крізь щілину під дверима, нагадуючи про звичайний ранковий спокій.

— Схоже на мого старого наставника, — відповів Рунар, і в його голосі вперше за ці дні прозвучала легка усмішка. — Той теж завжди казав...

Селестія штовхнула двері. Рунар сидів на краю ліжка, вдягнений у старий одяг її батька — сорочка була йому трохи замала в плечах, а рукави ледве сягали зап'ястків. Він мав кращий вигляд — рана загоювалася, а в очах з'явився живий блиск. Аркадіус стояв біля столу, розкладаючи пучки трав, які приніс з лісу. Його пальці рухалися з точністю годинникового механізму, сортуючи рослини за якимись відомими лише йому ознаками.

— Тату! — видихнула Селестія. — Дядько Гідеон... він сказав... — вона перевела подих, відчуваючи, як страх стискає горло. — "Синій полин почав цвісти."

Все змінилося за одну мить. Руки Аркадіуса завмерли над травами, пальці, щойно такі впевнені й точні, тепер ледь помітно тремтіли. Його обличчя враз стало білішим за свіжовипраний льон.

Рунар миттєво перетворився — від недавньої розслабленості не залишилося й сліду. Його постать стала зібраною, в очах спалахнула настороженість досвідченого воїна. Він інстинктивно потягнувся до місця, де зазвичай висів меч.

— Селестіє, — голос батька став жорстким, як крига. — Розбуди Еліона. Візьми кошик з настоями для монастиря — я приготував їх ще вночі. Йдіть туди просто зараз.

— Але ж... — вона подивилася в очі батька і побачила там те, що лякало її найбільше — страх. Не за себе — за них.

— Без питань, — різко перервав її Аркадіус, але потім його голос пом'якшав. — І не повертайтеся, доки я сам за вами не прийду.

Селестія завагалася на мить, розриваючись між обов'язком перед братом і бажанням захистити батька.

— Добре, — кивнула вона, переводячи погляд з батька на Рунара. В очах пораненого воїна вона побачила розуміння — він знав, що означає ця раптова тривога. — Але ти...

— Я буду обережним, — пообіцяв Аркадіус, і в його посмішці промайнула тінь ніжності. — Біжи.

Селестія розвернулася і вибігла з кімнати. Її кроки затихли на сходах, що вели до кімнати брата, але серце стискалося від передчуття біди.