Рунар кинувся вперед без попередження — його клинок розітнув нічне повітря зі свистом, що нагадував крик пораненого птаха. Ярош відбив удар майже недбало, але в його очах спалахнуло щось схоже на радість божевільного, який нарешті знайшов те, чого так довго шукав.

— Давай! — прохрипів він, парируючи наступний випад. — Покажи мені, за що ти готовий померти!

Мирон відчув, як його руки тремтять на прикладі арбалета. В академії їх вчили контролювати кожен свій рух, кожен подих, але зараз... Зараз він бачив щось, чого не було в жодному підручнику, жодному протоколі. Це була не просто сутичка — це був бій на межі життя і смерті, де кожен крок міг стати останнім.

Клинки зіткнулися, розсипаючи іскри, що на мить освітлювали спотворені люттю та болем обличчя бійців. Аркадіус, притиснувшись спиною до стовбура дуба, стискав у кишені флакон з цілющою настойкою. В його пам'яті спливали інші битви, інші ночі, коли він, військовий медик, намагався врятувати бійців на полі бою. Але це було щось інше — не просто двобій заради життя чи смерті, а зіткнення двох правд, двох доль, що переплелися в цю мить під кронами давнього дуба.

Він спостерігав за поєдинком з тією особливою увагою медика, який вже бачить рани, що от-от з'являться, і подумки готує ліки, знаючи, що за кілька хвилин вони можуть знадобитися будь-кому з бійців.

— А знаєш, — процідив Ярош крізь зуби, ухиляючись від удару, — барон досі там. Живий, здоровий. Мабуть, зараз саме готується до чергового "дружнього візиту" до твоєї дружини. А ти тут, далеко від дому, марнуєш час на якісь папірці... — він розсміявся хрипким, божевільним сміхом. — Хіба не час повертатися? Давай! Покажи мені силу людини, якій є що втрачати!

Їхні стилі різнилися разюче. Рунар тримав меч як досвідчений солдат — кожен рух виважений, кожен удар точний та смертоносний. Ярош же бився брудно та підступно, його техніка була хаотичною сумішшю вуличних прийомів та смертельних фінтів. У його очах палало божевілля людини, що давно втратила все, крім жаги до битви.

Мирон стояв, забувши про свій арбалет. Його академічна підготовка кричала про порушення всіх можливих протоколів, але він не міг відвести погляд від цього протистояння, розуміючи, що жоден підручник не міг підготувати його до такої люті та відчаю. Він бачив у цьому двобої щось значно більше за просту сутичку карателя з дезертиром — це була битва між системою та тими, хто наважився їй протистояти.

"Невже це і є справжнє обличчя нашої служби?" — думав молодий каратель, відчуваючи, як його світогляд розсипається на друзки. — "Невже це те, чим я стану через кілька років?"

Кожен удар давався Рунару все важче. Рана на боці розійшлася, і гаряча кров просочувалася крізь пов'язки. М'язи горіли від напруги, а в очах темніло від виснаження. Але він продовжував битися, вкладаючи в кожен випад всю свою лють та відчай.

— Сильніше! — вигукнув Ярош, пропускаючи удар, який залишив криваву смугу на його плечі. — Це все? А як же твоя дружина? Хіба не заради неї ти вбив командира? Хіба не її страждання живлять твою лють?

— Заткнись! — прохрипів Рунар, і його голос був сповнений такого болю та гніву, що навіть Мирон здригнувся. — Не смій говорити про неї!

Піт заливав очі, кожен рух віддавався пекучим болем у всьому тілі, але Рунар не зупинявся. Він бився не лише за своє життя чи правду в документах — він бився за кожну мить страждань своєї дружини, за кожного побратима, якого втратив у тій проклятій фортеці.

— Я бачив... — він зробив серію важких ударів, — ...як вони помирали! Як благали про швидку смерть! І знаєш що? — він подивився прямо в очі Яроша. — Найстрашніше було не в їхніх криках. А в тиші тих, хто віддавав накази. У їхній байдужості!

— Знаєш, чого я чекав усі ці роки? — прохрипів Ярош, пропускаючи удар та навмисно наближаючись до вістря меча супротивника. — Зустріти когось, хто нарешті зможе мене зупинити. Ну ж бо, будь тим, хто нарешті визволить мене від цих криків у голові! Дай мені те, чого я так довго прагну!

— Я не стану... — хрипів Рунар, ледве тримаючи меч тремтячими руками, — ...тим, хто подарує тобі легку смерть! — Він зробив крок вперед, хоча кожен рух віддавався агонією. — В тих паперах. В них імена! Імена тих, кого ви вбили, катували, зламали! І якщо помирати... то не заради твого спокою.

Він завдав удару з такою силою, що Ярош відступив: — Хочеш здохнути? Здохни сам! А я... — він закашлявся кров'ю, але не зупинився, — ...я маю повернутися до неї. Я маю повернутися додому!

В його голосі змішалися захват і відраза, ніби він одночасно ненавидів і захоплювався тим, що бачив перед собою. Кожен його удар ставав все більш відчайдушним, ніби він намагався через біль очистити власну душу від років служби.

Раптом повітря навколо Рунара почало мерехтіти. Спочатку це було ледь помітне світіння, схоже на тремтіння гарячого повітря над вогнищем. Але потім... його тіло огорнуло сяйво кольору раннього сонця, що текло по шкірі як рідке золото.

Аркадіус затамував подих. За роки військової служби він бачив користувачів ефіру, але це... це було щось інше. Такий контроль, така чистота сили могли з'явитися лише через неймовірну силу волі або відчайдушну рішучість.

Очі Яроша розширилися, а його посмішка стала ще більш божевільною:

— О-о-о! — протягнув він, відбиваючи блискавичний удар, який міг би розрубати звичайну людину навпіл. — Ось чому ти протримався там так довго! Це стає все цікавішим! Покажи мені більше, покажи мені свою волю до життя!

Мирон відступив на крок, вражений силою, що струменіла від Рунара. В академії їх вчили про різні техніки використання ефіру, але така майстерність, така повнота контролю... Він бачив, як золотаве сяйво огортає все тіло бійця — рідкісний талант, що зустрічається тільки у великих воїнів.

Сіанари тремтіли від потоків енергії, їхнє блакитне сяйво змішувалося із золотавим світлом, що огортало Рунара. Аркадіус відчував, як повітря наповнюється силою, від якої волосся ставало дибки, а в роті з'являвся металевий присмак. Він знав, що кожна секунда використання ефіру спалює життєві сили, але не міг змусити себе зупинити це видовище.

З кожною секундою бій ставав все жорстокішим. Удари летіли один за одним з нелюдською швидкістю. Ярош, стікаючи кров'ю від численних ран, лише сміявся:

— Так! Ось воно! — його очі палали божевільним вогнем. — Покажи мені, що твоя правда варта того, щоб за неї померти!

Краплі крові падали на ніжні пелюстки Сіанарів, і там, де вони торкалися блакитного сяйва квітів, виникало дивне, моторошне світіння — наче сама земля вбирала їхній двобій, перетворюючи кров на примарне світло. Бійці втоптували квіти в землю, залишаючи за собою візерунок із розчавлених пелюсток та темних плям, що світилися у темряві мертвотним відблиском.

Аркадіус відчував, як його медичні інстинкти кричать про небезпеку — він бачив, як рана Рунара знову почала кровоточити, як його рухи, попри силу ефіру, ставали все більш натужними. Але щось змушувало його мовчати, розуміючи, що це битва не лише мечів, але й духу.

Мирон дивився на свого наставника і не впізнавав його. Замість похмурого, вічно п'яного карателя він бачив людину, що нарешті знайшла свій шлях до спокути — через біль, через кров, через визнання чужої правоти.

А потім настала мить абсолютної тиші. Обидва воїни завмерли в фінальних стійках, їхні клинки відображали останні відблиски згасаючого місяця. Здавалося, сам час затамував подих, чекаючи, хто першим порушить цю моторошну рівновагу. Навіть нічний вітер, здавалося, зупинився, боячись порушити цей момент істини.

Меч Рунара випав з його руки, видавши глухий звук при падінні на вкриту росою траву. За мить його тіло похитнулося і впало, гаснучи як свічка на вітрі — золотаве сяйво розтануло в повітрі, залишивши після себе лише терпкий запах грози та відчуття невимовної втрати.

Ніхто не поворухнувся. Тиша раптом стала такою густою, що здавалося, можна було почути, як падають краплі крові на пелюстки квітів. Аркадіус, Мирон і навіть Ярош застигли, вражені фіналом цього поєдинку, що здавався битвою не просто двох воїнів, а двох доль, які зіткнулися під холодним місячним світлом.

Рунар лежав на вологій від роси траві, його дихання було важким і уривчастим, кожен подих давався з неймовірним зусиллям. Кров повільно просочувалася крізь пов'язки, темними плямами розтікаючись по землі.

Аркадіус зробив крок уперед, його руки вже потяглися до цілющих настоїв, але Ярош зупинив його одним жестом — важким, втомленим, але безапеляційним. У цьому русі не було погрози, лише гірке розуміння неминучого. Цілитель завмер, відчуваючи, як його серце стискається від безсилля.

Ярош повільно опустився на коліна поруч із Рунаром. Від колишнього божевільного карателя не залишилося й сліду — його обличчя було спокійним і майже лагідним, наче маска нарешті спала, відкривши справжню людину під нею.

— Я так за нею скучив... — прошепотів Рунар крізь сльози, що котилися по щоках, змішуючись із кров'ю на губах, але він продовжував говорити, чіпляючись за кожне слово. — Я так хочу обійняти її хоч раз і побачити свою дитину... — він закашлявся, але його очі світилися відчайдушною надією. — Цікаво, хто вона — хлопчик чи дівчин-ка...

Останнє слово розірвалося навпіл, перетворившись на болісний видих. Ярош поглянув у ці згасаючі очі та вперше за багато років відчув, як щось тріснуло в його душі.

— У них все гаразд, — промовив він тихо, і це була не брехня вмираючому, а дар — останній дар людині, яка заслужила краще. — Це хлопчик.

Обличчя Рунара осяяла посмішка — слабка, але така щира, що навіть Мирон відвернувся, приховуючи сльози.

— Так... я бачу, — прошепотів Рунар, і його погляд став відсутнім, ніби він дивився крізь завісу між світами. — Я повертаюся додому... вона чекає на ганку... і він... такий схожий на неї...

Його голос затих, а очі повільно згасли, як догораюча свічка. Останній подих розтанув у нічному повітрі, а тіло обм'якло, звільнившись від болю та страждань.

Ярош повільно підвівся, дістав пляшку і зробив довгий ковток. Краплі алкоголю змішалися з кров'ю на його губах. Він довго дивився на нічне небо, ніби шукаючи там відповіді на питання, які ніхто не наважувався задати.

— Нехай світло вкаже тобі шлях, — тихо промовив Ярош древні слова прощання з полеглим воїном.

В застиглій посмішці Рунара все ще читалося відлуння того останнього видіння — дому, який він так і не зміг побачити знову.

Тіло Рунара поховали на світанку під старим дубом. Аркадіус особисто прочитав молитву над могилою, його голос тремтів від стримуваних емоцій. Гідеон допоміг викопати яму, його могутні руки рухалися з незвичною для такого велетня ніжністю.

Наступні дні тяглися повільно. Карателі залишилися в місті — рани Яроша виявилися серйозними, особливо глибокий поріз на нозі. Аркадіус, хоч і скрипів зубами від самої думки допомагати вбивці, все ж передав з Селестією кілька мазей та настоїв. "Клятва цілителя", — бурмотів він, коли дружина запитально глянула на нього.

Мирон більше не дивився у свій статутний записник. Натомість годинами сидів у таверні над новим щоденником:

"Ніколи не думав, що все може бути настільки... складним. В академії все здавалося чорно-білим. А тут... Рунар не був дезертиром, якого описували в підручниках. І пан Брабант... він зовсім не та людина, якою здається. Може, і я не той, ким себе вважав?"

Ярош майже не виходив зі своєї кімнати. Крізь стіни долинав звук його кроків — важких, кульгавих. Пляшка на столі лишалася недоторканою.

На третій вечір після тієї фатальної ночі Аркадіус прийшов до таверни. Гідеон зустрів його біля чорного входу і провів до маленької кімнати за кухнею, де вже чекав Ярош. Каратель сидів за столом, перед ним стояла незмінна пляшка, але вона була повною — він не торкнувся її з моменту двобою.

— Я врятував його, — голос Аркадіуса був сповнений гіркоти та ледь стримуваної люті. — Витягнув з обіймів смерті, щоб ти міг його вбити?

Ярош повільно підняв погляд. Його очі були червоними від безсоння, а на обличчі з'явилися нові зморшки, наче за ці дні він постарів на кілька років.

— У нього була дружина, — продовжував Аркадіус, його голос тремтів від емоцій. — Діти! Як ти міг...

— Не було в нього дітей, — тихо перервав його Ярош. Його голос був схожий на шерех сухого листя. — І дружина померла півроку тому. Не витримала знущань барона. Втратила дитину і... — він замовк, дивлячись кудись крізь стіну.

Тиша, що повисла в кімнаті, була важкою як свинець. Аркадіус повільно опустився на лаву, його ноги раптом стали ватними. Гідеон стояв біля дверей, його масивна постать відкидала довгу тінь у світлі єдиної свічки.

Ярош поклав на стіл загорнутий у тканину меч Рунара. Його руки, зазвичай тверді як сталь, легко тремтіли.

— Він заслужив померти як воїн, — промовив каратель, дбайливо розгортаючи тканину. — І він заслужив, щоб його меч зберігали ті, хто розумів, за що він боровся.

Аркадіус дивився на клинок, не в силах відвести погляд. На лезі все ще можна було побачити сліди крові — і Рунара, і Яроша — що змішалися в останньому танці двох воїнів.

— Знаєте, — Ярош спробував надати своєму голосу звичної недбалості, але щось надломлене пробивалося крізь цю маску. — Я б не хотів, щоб такі люди як ви опинилися у в'язниці. Ви потрібні цьому світу. — Він подивився прямо в очі Аркадіусу. — Тому вважайте це останнім попередженням. Наступна наша зустріч... — він зробив паузу, — буде останньою.

Ярош підвівся, трохи накульгуючи через рану на нозі. Його постать, зазвичай горда та пряма, тепер здавалася зламаною, ніби щось важливе зникло з його душі в ту ніч під старим дубом. Він попрямував до виходу, залишивши пляшку недоторканою — вперше за всі роки служби.