Темрява відступала неохоче, наче в'язка смола. Свідомість поверталася уривками, болісними спалахами, і кожен такий спалах відлунював у скронях гострими голками. Рунар силкувався розплющити очі, але навіть це просте зусилля здавалося нездоланним випробуванням. Пальці конвульсивно стиснули край ковдри — єдина точка опори в цьому вирі болю та дезорієнтації.

— Життя все ж таки повертається до тебе, — пролунав голос, низький та спокійний, наче шелест осіннього листя.

— Де... де я? — слова дряпали горло, наче битий кришталь.

— У безпеці. Принаймні поки що...

Рунар примусив себе розплющити очі. Крізь туман болю він роздивився постать, що сиділа за столом біля вікна. Місячне світло та самотній вогник свічки танцювали на сивому волоссі незнайомця, відбивалися від скелець окулярів, створюючи примарний ореол навколо його силуету.

— Хто ти?

— Аркадіус. Лікар, — чоловік відклав перо і повернувся до ліжка. В його рухах відчувалася виважена грація людини, звиклої до точності. — А ти, мій везучий друже?

— Рунар...

— О, я знаю, хто ти, Рунаре. — В голосі Аркадіуса прослизнули сталеві нотки. — Тому послухай уважно: не створюй проблем мені та моїй родині — і за кілька тижнів зможеш піти своєю дорогою. А якщо ні... — він залишив фразу незакінченою, але в повітрі повисла недвозначна загроза.

— Чому... — Рунар спробував підвестися і скривився від болю, що пронизав тіло. — Чому ти врятував мене?

Аркадіус помовчав, знімаючи окуляри. Втомлено потер очі — жест, що на мить зробив його просто людиною, а не загадковим рятівником.

— Я вагався, не буду брехати. Та, гадаю в тебе не було вибору. — Він дозволив собі легку посмішку. — Можеш не пояснювати. Мені достатньо того, що ти живий.

Щось надломилося в Рунарі від цих слів. Його кулак стиснувся до болю, а друга рука прикрила обличчя, ховаючи емоції, що прорвалися крізь звичну маску відстороненості.

— Дякую... — прошепотів він крізь пальці.

— Відпочивай. Для розмов ще буде час. — Аркадіус безшумно вийшов, залишивши пацієнта наодинці з привидами минулого.

Світанок прокрався до кімнати разом з ароматами трав та свіжої роси. Рунар прокинувся різко, як завжди — рука автоматично потягнулася до звичного місця збоку, де мав би бути меч. Біль у пораненому боці нагадав про реальність швидше за порожнечу під пальцями.

Кроки. Легкі, але впевнені. У кімнату ввійшла дівчина — струнка постать у простому темному вбранні. Чорне волосся заплетене в тугу косу, що спадала на спину як змія. В руках — таця з димливою чашею та чистими бинтами. Від посудини линули пахощі цілющих трав.

— Доброго ранку, — її усмішка була легкою, як подих вітру.

— Доброго... Ти донька Аркадіуса?

— Так. Мене звуть Селестія. — Вона підійшла ближче, і Рунар помітив, що її очі кольором нагадували грозове небо. — Треба змінити пов'язку.

Він завмер, скований болем і незручністю ситуації. Спостерігав, як її вправні пальці розмотують закривавлений бинт. Вона працювала з упевненістю досвідченого цілителя — кожен рух точний і водночас дбайливий. Теплий настій звіробою торкнувся рани, і Рунар стиснув зуби, намагаючись не видати болю.

Селестія мовчала, але її очі говорили за неї — втомлені, але уважні, вони випромінювали спокій і впевненість. Коли вона накладала на рану просочену настоєм тканину, він ледве стримав стогін. Проте її рука не здригнулася — залишилася такою ж впевненою і точною.

Мазь із глиняного горщика мала густу, смолисту консистенцію. Пальці дівчини працювали швидко, але напрочуд ніжно, ніби вона лікувала не незнайомця, а когось рідного. Закінчивши з перев'язкою, вона на мить завмерла, оглядаючи свою роботу. Легка тінь усмішки торкнулася її губ — не від радості, а від професійного задоволення результатом.

Рунар відчував, як біль поступово відступає, хоча кожен рух все ще віддавався неприємною луною. Він мимоволі спостерігав за дівчиною, вражений її спокійною впевненістю більше, ніж наважувався собі зізнатися.

За дверима почувся тихий скрип коліщат. Селестія напружилась, але перш ніж вона встигла щось зробити, двері прочинились, і до кімнати заїхав маленький хлопчик у дерев'яному кріслі. Його майже біле волосся розкуйовдилося, а великі блакитні очі світилися цікавістю. На колінах він тримав потріпану книжку казок, а пальці були забруднені чорнилом.

— Еліоне! — Селестія швидко підійшла до брата. — Я ж просила тебе не заходити сюди.

— Але мені нудно самому, — надув губи хлопчик. — І я хочу подивитися на нового гостя! Тато ніколи раніше не приводив додому поранених.

Рунар, який досі лежав мовчки, раптом напружився, помітивши нерухомі ноги хлопчика.

— Мічений, — прошепотів він, і в його голосі прозвучала суміш страху та відрази.

Еліон здригнувся, його очі наповнилися слізьми. Він міцніше притиснув до себе книжку, ніби захищаючись.

— Я не мічений! — вигукнув він тремтячим голосом. — Я просто... просто не можу ходити. Але тато каже, що одного дня я зможу! І взагалі, це ви поганий! Тато ніколи не приводить чужих людей, а вас чомусь врятував.

— Еліоне, досить, — Селестія поклала руку йому на плече, але її очі метали блискавки в бік Рунара.

— Чому він так на мене дивиться? — прошепотів Еліон сестрі, але достатньо голосно, щоб Рунар почув. — Як пан Торвальд з крамниці?

Рунар відчув, як щось стиснулося в його грудях. Він згадав свого молодшого брата, якого не бачив вже багато років. Той теж завжди дивився на світ такими ж довірливими очима, поки життя не навчило його інакше.

— Вибач, — несподівано для себе промовив Рунар. — Я не хотів тебе образити.

Еліон недовірливо подивився на нього, все ще ховаючись за книжкою.

— Правда? — спитав він тихо. — А що це у вас за меч був? Я бачив, як тато його ховав. Він такий великий! Ви лицар? У моїй книжці є історія про лицаря, який...

— Еліоне, — перервала його Селестія, — пану потрібен відпочинок. І тобі теж час повертатися до своєї кімнати.

— Але я хочу ще послухати про меч! — запротестував хлопчик. — Тут нічого цікавого ніколи не відбувається, а він схожий на героя з моїх казок!

Рунар відвернувся, відчуваючи гіркоту від цих слів. Який з нього герой?

— Іншим разом, — м'яко, але твердо сказала Селестія, розвертаючи крісло брата до дверей. — Якщо пан Рунар захоче розповісти.

— Обіцяєте? — Еліон повернув голову, дивлячись на Рунара з надією в очах. — Ви розкажете мені про свої пригоди

Рунар зустрів цей погляд і повільно кивнув, не в змозі відмовити цій дитячій щирості.

Коли Селестія вивезла брата з кімнати, Рунар довго дивився на зачинені двері. Він думав про те, як легко одне необережне слово може поранити сильніше за меч, і як просто дитяча невинність може розтопити кригу упереджень, що накопичувалися роками.

За дверима ще довго було чути схвильований голос Еліона: А ти бачила його меч? Він справжній! Як у книжці! Селестіє, а чому тато..."

В цей момент Рунар зрозумів, що опинився в домі, де його таємниці можуть виявитися не такими вже й надійно схованими від допитливого семирічного хлопчика.

Таверна "Золотий кухоль" спорожніла пізно ввечері. Гідеон витирав кухлі, коли дзвіночок над дверима тихо брязнув. До приміщення зайшов Аркадіус, струшуючи з плаща краплі дощу.

— Важкий день? — запитав Гідеон, дістаючи з-під прилавка пляшку старого вина, яку тримав для особливих гостей.

Аркадіус втомлено опустився на стілець біля барної стійки. У тьмяному світлі ламп його передчасно посивіле волосся нагадувало про ціну, яку він колись заплатив за дар зцілення.

— В монастир привезли нових поранених, — він потер очі під окулярами. — Троє не доживуть до ранку. Намагаюся зробити все, що можу звичайними ліками, але іноді цього так мало...

— Не думай про магію, — різко перервав його Гідеон, наливаючи вино. — Ти прийняв правильне рішення після війни. Жоден дар не вартий такої ціни.

Аркадіус мовчки взяв кухоль. Його руки, все ще вправні й точні при роботі з алхімічними препаратами, легко тремтіли.

— А як той хлопець? — запитав Гідеон, понизивши голос. — Той, що ти підібрав три дні тому?

— Рунар? Рана глибока, але мої настої допомагають. Хоча... — Аркадіус завагався. — Іноді я дивлюся на такі рани і згадую, як раніше міг би зцілити їх одним дотиком. Але ціна... — він похитав головою. — Не варто про це.

Гідеон підсунув стілець і сів навпроти друга. Його масивна постать відкидала тінь на стіну.

— Ти ж знаєш, що буде, якщо його знайдуть?

— Знаю. Але... — Аркадіус дістав з кишені потертий медальйон військового медика. — Пам'ятаєш той день під Червоними скелями? Коли нам сказали, що це звіролюди напали на село?

Гідеон машинально торкнувся шраму на обличчі.

— А виявилося, що там жили мирні ремісники. Просто їхнє хутро було потрібне комусь нагорі.

— Саме так. І зараз... — Аркадіус похитав головою. — Щодня в монастир привозять поранених. Молодих хлопців, яких відправили "захищати кордони". А я бачу в їхніх очах жах не від ворога, а від того, що їм наказують робити.

— І що ти пропонуєш? — Гідеон налив собі трохи вина. — Ховати дезертира? Ризикувати не лише собою, а й дітьми?

— А що як він не просто втік? Що як він знає щось важливе? — Аркадіус понизив голос до шепоту. — Гідеоне, ти ж бачиш, що відбувається. Все більше поранених, все менше відповідей. А місцеві алхіміки вже шепочуться, що я використовую заборонені інгредієнти. Ніби їм мало того, що я забираю їхніх клієнтів чесною роботою.

Гідеон довго мовчав, розглядаючи своє відображення у полірованій поверхні барної стійки.

— Твої очі... — раптом промовив він. — Вони такі ж втомлені, як тоді, після війни, коли ти поклявся більше ніколи не використовувати магію.

— То був єдиний спосіб зберегти те, що залишилося, — Аркадіус спробував усміхнутися. — Знаєш, іноді я дивлюся на Еліона і думаю... якби я тоді не зупинився, можливо, мене б вже не було поруч із ним.

— Тому й зараз допомагаєш як можеш. Травами, настоями...

— Саме так. Я хочу, щоб мої діти жили у світі, де правда важить більше за накази. Де Еліона не називатимуть міченим тільки тому, що він народився іншим.

Гідеон зітхнув і підвівся, його могутня постать нависла над столом.

— Добре. Я допоможу. Гільдія має свої шляхи... Але ти мусиш бути обережним. Заради дітей.

— Дякую, друже, — Аркадіус теж підвівся. — І ще одне... Ти не міг би завтра передати мені трохи тих особливих трав? Здається, мені доведеться приготувати більше ліків, ніж зазвичай.

Гідеон кивнув, проводжаючи друга до дверей. Коли Аркадіус вийшов у нічну темряву, власник таверни ще довго стояв, вдивляючись у дощ за вікном. Він думав про свого сина, про війну, яка ніяк не закінчиться, і про ціну, яку доводиться платити за правду.

Коли Аркадіус переступив поріг дому, у вітальні блимала самотня свічка. Ілларія сиділа в кріслі, схилившись над шиттям - новою сорочкою для Еліона. Голка рівномірно проколювала тканину, залишаючи за собою бездоганний шов.

— Пізно повернувся, — вона не підвела очей від роботи. — І знову голодний, я так розумію?

— Монастир переповнений пораненими, — Аркадіус повісив мокрий від дощу плащ. Краплі води застукали об дерев'яну підлогу.

Ілларія відклала шиття:

— Селестія лишила вечерю на кухні.

— Як ти? — він опустився перед дружиною навколішки, взявши її долоні у свої.

— Щодня питаєш, — куточки її губ здригнулися в усмішці. — Сьогодні значно краще.

Сходи рипнули під впевненими кроками, і до кімнати увійшла Селестія.

— Нарешті ти вдома! — вона перетнула кімнату в кілька кроків. — Я вже думала, ти знову ночуватимеш у монастирі.

Аркадіус обійняв доньку:

— Як наш гість?

Селестія відступила на крок, її пальці мимоволі стиснулися в кулаки:

— Спокійний. Хоча... Еліон сьогодні заїхав до нього. Цей чоловік назвав його міченим.

Аркадіус застиг.

— Але потім вибачився, — швидко додала Селестія. — Навіть пообіцяв розповісти про свій меч.

Вона обійняла батька, поцілувала матір у щоку:

— Мамо, не засиджуйся.

Коли кроки доньки стихли нагорі, Ілларія знову взялася за шиття:

— Діти сумують за тобою. Обидвоє.

— Знаю, — він потер перенісся. — Але зараз...

— Еліон весь вечір говорив про гостя, — перервала вона. — Ти б чув його. Він заходив до нього.

Аркадіус різко випростався:

— Що саме він казав?

— Що той схожий на героїв з його книжок, — вона провела пальцем по шву. — І що в нього справжній меч. Давно не бачила сина таким захопленим.

Аркадіус поцілував дружину в чоло:

— Треба поговорити з ним.

Рунар лежав на ліжку в дальньому кутку кімнати, подалі від вікна. Аркадіус запалив свічу, сів за стіл. Тіні затанцювали по стінах, відкидаючи химерні візерунки.

— Мій син приходив до тебе.

Рунар напружився, але промовчав. Його погляд був спрямований у вікно, наче він намагався розгледіти щось у темряві ночі.

— Він особливий хлопчик, — Аркадіус не відводив погляду. — І дуже вразливий.

— Я не збираюся...

Аркадіус підняв руку: — Не треба пояснень. Просто... є речі, про які не повинні знати ні він, ні Селестія.

Запала тиша, порушувана лише потріскуванням свічки та шерехом дощу за вікном.

— У вас гарні діти, — несподівано промовив Рунар. Його голос здригнувся, а погляд на мить став відсутнім, ніби він дивився кудись далеко за обрій.

— Так, — Аркадіус уважно спостерігав за пораненим. — Вони — все, що в мене є.

Рунар провів рукою по обличчю: — Знаєте... я навіть не встиг попрощатися з рідними, коли мене забрали. Просто прийшли вранці, зачитали наказ і...

Він раптово замовк, ніби шкодуючи про сказане.

— Війна забирає у нас більше, ніж ми готові віддати, — тихо промовив Аркадіус. — Я бачу це щодня в монастирі. Надто багато молодих хлопців, які мали б орати землю і ростити дітей, а замість цього...

— Чому ви мені допомагаєте? — перервав його Рунар. — Це небезпечно для вашої родини.

Аркадіус довго дивився на полум'я свічки: — Тому, що інколи єдине, що ми можемо зробити — це допомогти іншому вижити. Навіть якщо це означає ризик.

Дощ за вікном почав вщухати. Крізь хмари проглянув місяць, висвітливши втомлене обличчя Аркадіуса і застиглі риси Рунара — двох чоловіків, які надто добре знали ціну таємницям. І, можливо, ціну втрати.