Ліс стояв перед ним чорною, непроникною стіною. Темрява здавалася живою, ніби вона мала власну волю і безмовно спостерігала за ним, налаштована супроти кожного його кроку. Місяць, захований за важкими хмарами, зрідка кидав слабкі відблиски крізь щільно переплетені гілки. Але навіть ці мерехтливі клаптики світла не приносили полегшення, а лише підкреслювали густоту пітьми. Тіні витягувалися в химерні, зловісні форми, кожен порух вітру здавався шепотом невидимих істот — попередженням, якому не можна довіряти.
Його руки судомно трималися за сідло, а пальці побіліли від зусилля. Неспокійний кінь, відчуваючи тривогу господаря, йшов обережно, намагаючись уникати різких рухів. Його великі ніздрі роздувалися, ловлячи запахи ночі, і вуха насторожено ворушилися в різні боки, реагуючи на найменший звук. Він відчував страх свого вершника, пронизливий і тремтячий, що немов проникав йому під шкіру.
Чоловік стиснув зуби, намагаючись не звертати уваги на пекучий біль у боці. Гаряча, липка кров просочувала сорочку і повільно стікала по тілу, залишаючи темний слід, схожий на тінь прокляття, що тяглося за ним крізь ніч. Серце гупало так сильно, що звук віддавався у вухах глухим стуком, а кожен крок коня ставав гострим болем, немов кинджалом різало всередині. Він знав, що з кожною краплею крові сили покидають його, витікаючи разом із життям, але зупинитися було неможливо.
Кінь раптово зреагував, зробивши різкий крок убік, і він ледве втримався в сідлі, стиснувши боки тварини ногами. Темрява на мить розступилася, відкривши тонку стежку між деревами, але незабаром усе знову поглинув густий чорний туман. Чоловік чув тільки важке дихання свого коня, яке зливалося з його власним, уривчастим і хрипким, зламаним болем і страхом. У нього було відчуття, що ще крок — і пітьма поглине його назавжди.
— Ще трохи... тільки трохи далі, — прошепотів він, наче молитву. Його голос був ледве чутний серед гнітючої тиші лісу, і він не був певен, чи почує його хтось у цій безмежній пустці. Кожен м’яз його тіла кричав від болю, кожна думка була просякнута страхом і тугою за світанком, що здавався далеким і недосяжним, мов мрія.
Вогні мерехтіли попереду, ледь помітні крізь густий туман лісу. З кожним кроком вони ставали яскравішими, обіцяючи прихисток. Можливо, це було селище — останнє місце, де він міг знайти порятунок. Але разом із надією він відчув гостре, майже нестерпне вагання. Його серце пропустило удар, а потім закалатало ще швидше, немов попереджаючи про щось лихе. Він знав, що за ним тягнеться тінь, яку він залишив позаду. Може, краще оминути це селище, не втягувати його мешканців у свої проблеми. Може, краще загубитися в лісі, розчинитися в тиші, зникнути.
Але кінь, ніби розуміючи вагання свого вершника, рвучко вискочив на ледь освітлену лісову галявину, вирвавши його з важких думок. Чоловік хрипко видихнув, коли кінь раптово спіткнувся під ним. Сили остаточно покинули його: руки ковзнули з сідла, і він важко впав на землю. Удар вибив із нього подих, і світ затремтів перед очима, змішуючи тіні дерев і мерехтіння далеких вогнів. Він намагався піднятися, але пекучий біль у боці змусив його здригнутися.
Навколо, серед хаосу темряви, щось змусило його затримати погляд. Галявина, на яку він упав, була вкрита незліченними дивовижними квітами — високими, з блідими, мерехтливими пелюстками, що випромінювали ледь помітне блакитне сяйво. Квіти нагадували казкові вогники, мовби невидимі істоти запалили їх, щоб освітити темну, загадкову глушину.
Лежачи серед них, охоплений холодним світлом, він відчув дивне поєднання спокою та тривоги, наче ці квіти знали більше про нього, ніж він сам. Повітря було просякнуте ніжним ароматом, солодкавим і притуплюючим, наче магія, що повільно гасила останні думки. Погляд його затуманився, а думки стали розмитими, мов віддалені тіні.
У голові, серед хаосу видінь, несподівано з’явився образ знайомого обличчя. Чоловік ледь відкрив рота, щоб вимовити ім’я, що звучало в його свідомості, ім’я, яке здавалося порятунком, але слова застигли на губах. Тихий шепіт був ледь чутний, як відгомін.
Його останній погляд затримався на мерехтливому світлі Сіанарів. Їхнє ніжне сяйво підкреслювало його стомлене, знекровлене тіло, і в прохолоді ночі його губи тихо вимовили ім’я, що зникло в тиші. У цю мить його свідомість розчинилася, залишивши за собою тільки безмежну, холодну тишу лісу.