Ярош Брабант стояв перед дверима кабінету командира, намагаючись зібрати розбиті похміллям думки докупи. Голова гуділа, наче дзвін на міській ратуші, а в роті було так сухо, що язик, здавалося, перетворився на шматок пергаменту. Він машинально помацав кишеню плаща — пляшка була на місці, але зараз не час.

— Заходь уже, не стовбичи там! — пролунав з-за дверей роздратований голос.

Кабінет командира карателів був просторим, але похмурим приміщенням. Єдине вікно виходило на північ, і навіть у ясний день тут панувала напівтемрява. Масивний стіл з темного дерева був завалений паперами та картами. На стіні висіла велика карта королівства, поцяткована червоними позначками.

Біля столу, випроставшись як струна, стояв молодий чоловік у новенькій чорній формі без розпізнавальних знаків. Його русяве волосся було акуратно зачесане, а на обличчі застиг вираз старанного учня. Ярош скривився — ще один зелений новобранець, який думає, що все знає краще за інших.

— А, Брабант, — командир підняв очі від паперів. — Познайомся зі своїм новим напарником. Мирон Зальцер, щойно з академії, найкращий випускник цього року.

Ярош хмикнув і провів рукою по неголеному підборіддю. Новобранець скривився, ледь помітно принюхавшись — від Яроша і справді несло перегаром.

— При всій повазі, командире, — голос Мирона був чітким і рівним, як у всіх випускників академії, — я чув про... репутацію пана Брабанта. Можливо, було б доцільніше...

— Зальцер, — командир повільно підвівся з-за столу. Його голос став небезпечно тихим. — Скажи-но мені, скільки дезертирів ти впіймав?

Мирон почервонів:

— Жодного, пане, але я...

— А знаєш, скільки впіймав Брабант за останній рік?

— Ні, пане.

— Двадцять сім. Жоден не зміг втекти від нього. — Командир обійшов стіл і став перед новобранцем. — Тому зараз ти заткнеш свого зарозумілого рота і будеш вчитися. Зрозумів?

— Так, пане! — Мирон став ще рівніше, хоча здавалося, що це неможливо.

Ярош дістав пляшку і зробив ковток. Командир зиркнув на нього, але промовчав — він давно змирився з цією звичкою свого найкращого мисливця.

— Маємо свіжого дезертира, — командир розгорнув на столі карту східного регіону королівства. — Рунар Торнхейм. Рядовий п'ятого піхотного полку, що стоїть у Залізній фортеці. Три ночі тому вбив свого командира і втік з якимись паперами.

Палець командира вказав на червону позначку на карті, біля підніжжя Драконячого хребта.

— За ним одразу вислали загін з фортеці, — командир постукав пальцем по карті. — Але він зумів відірватися. Вночі його бачили в селищі Вербова Балка, це у двох днях їзди звідси. Місцева знахарка знайшла на своєму подвір'ї сліди крові та зламану скриню з травами. А вранці з конюшні старости пропав кінь. Гарнізонні вже прочесали навколишній ліс, але слід простиг.

— Папери важливі? — Ярош примружився, розглядаючи відстань від фортеці до селища.

— Скажімо так... — командир стишив голос і кинув швидкий погляд на Мирона, — ці папери не мали покинути стіни фортеці. Магістр західного регіону особисто зацікавлений у тому, щоб все залишилося... в межах фортеці. — Він склав карту. — Знайди його і приведи. Живим. І без зайвого шуму.

Мирон дістав записник і почав швидко щось занотовувати. Ярош закотив очі.

— Коні готові, — додав командир. — Вирушаєте негайно.

Коли вони вийшли з кабінету, Мирон спробував востаннє:

— Пане Брабант, я вивчив усі протоколи переслідування, і згідно з параграфом...

— Заткнись, — Ярош зробив ще один ковток з пляшки. — Урок перший: забудь усе, чому тебе вчили в академії. Тут тобі це не допоможе.

Вони попрямували до стаєнь, і Мирон залишився позаду, стискаючи в руках свій записник і намагаючись приховати відразу до свого нового наставника.

Сіре небо нависало над військовою частиною важкою ковдрою, віщуючи дощ. Вартові біля брами помітили двох вершників здалеку — їхні силуети чітко вимальовувалися на тлі похмурого небокраю. Один сидів у сідлі рівно, майже урочисто, ніби проковтнув палицю, інший — похитувався, наче п'яний матрос на палубі під час шторму.

Старший вартовий — кремезний чоловік з пошрамованим обличчям — насторожено спостерігав за наближенням незнайомців. Його рука мимоволі лягла на руків'я меча, коли вершники наблизилися до брами.

— Стій! — гаркнув він, виступаючи наперед. — Назвіться! Це військова частина, а не придорожня таверна!

Мирон випростався ще рівніше, хоча здавалося, що це неможливо. Він уже набрав повітря в груди, готовий процитувати сьомий параграф другого розділу статуту про належне представлення офіційним особам під час виконання службових обов'язків, але Ярош його випередив.

Не кажучи ні слова, старший каратель дістав з-під заляпаного брудом плаща медальйон. Срібна маска в центрі зловісно блиснула, відбиваючи тьмяне світло захмареного дня. Шість схрещених мечів, що оточували маску, здавалися ще гострішими у цьому примарному сяйві.

Обличчя вартового змінилося миттєво — від підозри до погано прихованого страху. Шрам на його щоці, здавалося, побілів.

— Карателі... — прошепотів він, задкуючи. — Відчинити браму! Негайно!

Важкі дерев'яні ворота заскрипіли, відкриваючись. Цей звук нагадував стогін пораненого звіра і змусив молодшого вартового здригнутися. Коли вершники проїжджали повз варту, Мирон помітив, як солдати намагаються відвести погляд, ніби боячись зустрітися очима з карателями. Їхній страх був майже відчутним, він висів у повітрі як важкий туман.

— Щось не так? — тихо спитав Мирон, коли вони опинилися за межами чутності вартових.

— Урок нульовий, — пробурмотів Ярош, дістаючи пляшку з-під плаща. — Менше слів — більше справи. Символ карателів говорить краще за будь-які параграфи твого улюбленого статуту. Страх — найкращий союзник у нашій роботі.

Подвір'я частини було порожнім і занедбаним. Пожовкла трава пробивалася крізь потріскану бруківку, створюючи враження запустіння. Біля казарм кілька солдатів відпрацьовували прийоми з мечами, але, побачивши вершників, швидко зникли всередині будівлі.

Їх провели до штабу — приземкуватої споруди з сірого каменю, яка, здавалося, вросла в землю. Всередині пахло пліснявою і старим папером. Прапорщик, що супроводжував їх, тремтячими руками постукав у двері командирського кабінету.

— Заходьте, — пролунав улесливий голос.

Кабінет командира частини виявився просторішим, ніж можна було очікувати. Масивний стіл з темного дерева займав центральне місце, а стіни були завішані картами та схемами. На окремому столику стояв недопитий келих вина — вочевидь, командир не чекав відвідувачів у такий час.

Сам командир — худорлявий чоловік з масною посмішкою та очима, що постійно бігали — підскочив з-за столу, побачивши медальйон карателів. Його погляд метався між срібною маскою та пляшкою, що стирчала з кишені Яроша.

— Чим можу служити високоповажним карателям? — запитав він, намагаючись надати своєму голосу впевненості, яку явно не відчував. — Можливо, вина? У мене є чудовий південний сорт...

— Рядовий Торнхейм, — перервав його Ярош, важко опускаючись у крісло навпроти столу. — Всі його листи за останній рік. І розкажи про папери, які він поцупив.

Командир завмер, його посмішка стала ще більш неприродною:

— Папери? Які папери? Нам доповіли лише про вбивство офіцера... Це ж звичайний випадок дезертирства...

— Не прикидайся дурнем, — Ярош відкоркував пляшку, і запах міцного алкоголю змішався із затхлим повітрям кабінету. — Магістр особисто зацікавлений у цій справі. Думаєш, він просто так надіслав карателів за простим дезертиром?

Обличчя командира посіріло, ставши майже кольору стін його кабінету. Він нервово облизнув губи:

— Це... це службова таємниця найвищого рівня. Я не маю права...

— А я маю, — Ярош повільно дістав з-за пазухи другий медальйон, цього разу з печаткою Ради Тіней. Тьмяне світло, що пробивалося крізь брудне вікно, зловісно заграло на витонченому різьбленні. — То як, будемо далі гратися в таємниці?

Мирон, який весь цей час стояв струнко біля дверей, відчув, як по спині пробігли мурашки. Про існування таких медальйонів в академії ходили лише чутки, їх згадували пошепки в темних кутках казарм.

Командир метнувся до великої шафи в кутку кабінету, його руки тремтіли, коли він діставав ключі:

— Звісно, звісно... Зараз все принесу. Але щодо паперів... — він знизив голос до шепоту, нервово озираючись, ніби стіни мали вуха. — Їх правда викрали. Секретні накази про... про нові методи допиту полонених звіролюдей. Експериментальні методи.

"Методи допиту", — подумав Ярош, роблячи ковток з пляшки. — "Ще одне гарне слівце для тортур. Скільки їх вже було за ці роки..."

— А листи чому не передавали? — раптом втрутився Мирон. В його голосі вперше за день прозвучали нотки обурення. — За статутом особиста кореспонденція має бути...

— Молодий чоловіче, — командир спробував надати своєму голосу менторських ноток, хоча страх все ще проступав крізь удавану впевненість. — На війні статут часто поступається необхідності. Краще мати вірного солдата без новин з дому, ніж дезертира з палаючим серцем. Ви ще молоді, недосвідчені... Прийде час, і ви зрозумієте.

— І багато у вас таких... вірних солдатів? — в голосі Мирона вперше за день прозвучала неприхована гіркота.

Командир лише розвів руками, його посмішка стала майже співчутливою:

— Війна є війна. Ми всі виконуємо свій обов'язок.

Їх провели до маленької кімнати для допитів у підвалі штабу. Єдине вузьке вікно під стелею ледве пропускало світло, створюючи гнітючу атмосферу. Ярош методично розкладав листи на потертому столі, сортуючи їх за датами. Папір пожовк від часу, деякі конверти були помʼяті, наче їх багато разів перечитували й знову складали.

— Ковток? — він простягнув пляшку Мирону, який все ще стояв біля дверей, наче проковтнувши палицю.

— Дякую, я не п'ю, — відповів молодий каратель, намагаючись приховати відразу в голосі.

— Твоє право, — Ярош сховав пляшку. — Читай перший лист. Вголос.

Історія, що розгорталася перед ними в листах, була проста і страшна у своїй буденності. Вагітна дружина чекала повернення чоловіка, мріяла про майбутнє їхньої дитини. Потім з'явилися перші тривожні нотки — місцевий барон почав навідуватися з "дружніми візитами", виявляти надмірну увагу. Її листи ставали все більш нервовими, вона боялася залишатися сама... Втрата дитини через постійний стрес, благання повернутися додому... Останній лист, датований трьома місяцями тому, тремтів у руках Мирона. Папір був помережаний плямами від сліз.

— Дивись на дати, — Ярош взяв останні листи, його голос став хрипким. Він довго вдивлявся в рядки, що розпливалися перед очима. — Після цього листа вона... — він зробив ковток з пляшки, ніби намагаючись змити гіркоту. — Знайшли її в річці. "Нещасний випадок", як написали в рапорті.

Мирон підняв погляд від листів: — Ви думаєте…

— Занадто багато таких "випадків" я бачив за свою службу, — перервав його Ярош. Його очі стали жорсткими. — Спочатку відправляють чоловіка туди, звідки мало хто повертається. А потім... — він стиснув пляшку до побіління кісточок. — Дістань карту.

Поки Мирон розкладав карту регіону на столі, Ярош міркував. Надто багато збігів. Барон, який знищив родину Рунара. Підрозділ з високою смертністю. Секретні документи... Щось тут явно приховували, і це "щось" було достатньо важливим, щоб залучити карателів.

— Дивись, — він нахилився над картою, і Мирон вперше помітив, як змінився погляд його наставника — з каламутного став гострим і уважним. — Залізна фортеця розташована тут. До Вербової Балки один день швидкої їзди через ліс. Він був поранений, тому мусив зробити привал. Тут, біля струмка. — Палець Яроша торкнувся блакитної лінії на карті. — Потім дістався до знахарки, вкрав ліки й коня.

— За протоколом пошуку ми маємо... — почав Мирон, але Ярош перервав його різким жестом.

— Забудь про протокол, — його голос став жорстким. — Що б ти зробив на його місці? З пораненням, важливими паперами і погонею на хвості?

Мирон завмер, вперше за день справді замислившись над ситуацією, а не над параграфами статуту: — Я б... я б спробував загубитися серед людей. Велике місто, багато незнайомців... — він провів пальцем по карті. — Тут є торговий тракт.

— Вже краще, — Ярош кивнув. — У місті регулярно проходять каравани. Легко загубитися в натовпі.

— Ви думаєте, він навмисно вкрав документи? — обережно спитав Мирон.

— Ні, — Ярош похитав головою. — Схоже, він схопив їх у паніці, сподіваючись, що там щось важливе. І тепер хтось дуже не хоче, щоб ці папери потрапили не в ті руки. — Він зробив ковток.

— Урок другий, — він повільно згорнув карту. — Дезертир — це не просто ціль. Це людина, яка має причини. І іноді ці причини ведуть до тих, хто при владі. — Він підвівся, засовуючи карту в сумку. — І ще одне... — його погляд став важким. — Те, що ми прочитали в листах... Це не для звіту. Зрозумів?

Мирон кивнув, відчуваючи, як щось змінюється в його розумінні служби. Всі ці статути, протоколи, чіткі правила... Вони раптом здалися такими далекими від реальності, як парадний мундир від справжньої війни.

Коли вони вийшли зі штабу, перші краплі дощу впали на бруківку. Ярош підняв комір плаща, дивлячись на похмуре небо: — Час навідатися до міста. І приготуйся — це буде довга ніч.