Місячне світло лилося крізь вікно, відкидаючи примарні тіні на підлогу кабінету. Аркадіус стояв біля свого старого секретера, його пальці завмерли над потаємною шухлядою.

— Знаєш, — почав він тихо, не повертаючись до Рунара, який сидів на краю ліжка, — під час війни я бачив речі, які змінили мене назавжди. — Його голос став глухим, ніби слова застрягали в горлі. — Я використовував свій дар зцілення не тільки щоб рятувати життя. Іноді... іноді нас змушували повертати поранених до тями для допитів.

Він різко розвернувся, і Рунар побачив у його очах відблиск давнього болю:

— Після кожного такого "зцілення" частинка мене помирала. А потім народилася Селестія і я... — Аркадіус провів рукою по обличчю. — Коли я вперше взяв її на руки, таку маленьку і безпорадну то поклявся собі — більше ніколи. Ніколи не повернуся до тієї темряви.

Він відчинив потаємну шухляду і дістав загорнутий у шкіру пакунок — документи з Залізної фортеці:

— А тепер ці папери... Те, що в них написано... — він стиснув пакунок так сильно, що побіліли кісточки пальців. — Це знову повертає мене туди. До тих часів, коли я був змушений робити жахливі речі в ім'я "вищого блага".

Рунар мовчки спостерігав, як цілитель бореться з власними демонами. В тиші кімнати було чути лише важке дихання Аркадіуса та віддалений гавкіт собак у селищі.

— Я не можу допомогти тобі з цим, — нарешті промовив Аркадіус. — Не можу знову наражати свою родину на небезпеку. Еліон, Селестія, Ілларія... вони заслуговують на мирне життя, без тіней минулого.

Він підійшов до Рунара і простягнув документи:

— Візьми їх. І нехай ця правда знайде свій шлях туди, де зможе щось змінити. Це більше не моя війна. — Він гірко посміхнувся. — Можливо, я боягуз, але я вже зробив свій вибір — моя родина важливіша за всі таємниці цього королівства.

Він дістав ще один згорток — карту:

— Тут позначені таємні стежки через ліс. Гідеон залишив коня біля Старого дуба. — Аркадіус розгорнув карту на столі. — Я проведу тебе туди. Це найменше, що я можу зробити.

З першого поверху долинули тихі кроки, і за мить до кімнати увійшла Ілларія. Її обличчя було бліде у місячному світлі, але погляд — твердий і рішучий.

— Я знала, що ти так вчиниш, — сказала вона тихо, підходячи до чоловіка. — Це правильне рішення.

Аркадіус обійняв дружину, притискаючи її до себе так міцно, наче намагався захистити від усього світу:

— Пробач мені. За все.

Ілларія мовчки торкнулася його щоки — жест, в якому було більше розуміння, ніж могли б висловити будь-які слова. Її очі, втомлені, але сповнені любові, зустрілися з його поглядом:

— Ти завжди робив те, що вважав правильним, — прошепотіла вона і повернулася до Рунара. — А ти... бережи себе.

Аркадіус дістав із шафи загорнутий у тканину меч Рунара та невеликий шкіряний мішечок з цілющими травами:

— Якщо рана відкриється — завари все одразу. Може паморочитися голова, але це швидко мине.

Рунар повільно підвівся, відчуваючи, як натягуються шви на боці. Документи, здавалося, важили цілу тонну — не фізично, а тягарем відповідальності, що лягав на плечі.

— Час, — Аркадіус накинув темний плащ. — Підемо через чорний хід. До Старого дуба є стежка, якою нас не помітять.

Ілларія востаннє обійняла чоловіка і швидко відвернулася, приховуючи сльози. Вона стояла біля вікна, дивлячись, як дві постаті розчиняються в темряві ночі, несучи з собою таємниці, які могли змінити або зруйнувати життя багатьох.

Її рука лежала на серці, ніби намагаючись втримати частинку своєї душі, що рвалася слідом за ними у невідомість. Вона знала — цієї ночі закінчується один розділ їхнього життя і починається інший, сповнений нових небезпек і випробувань. Але вона вірила у вибір свого чоловіка, як вірила завжди.

Ніч огортала ліс важкою, непроникною темрявою. Місяць, наче примхливе дитя, раз у раз ховався за хмарами, кидаючи оманливі тіні на вузьку стежку. Кожен шерех, кожен порух вітру змушував Рунара здригатися — рука раз у раз тяглася до меча, а серце гупало так сильно, що, здавалося, його можна було почути на всю галявину. Рана в боці нагадувала про себе тупим болем при кожному кроці, але він не дозволяв собі сповільнюватися.

Аркадіус рухався попереду, його зазвичай впевнені кроки тепер були обережними, майже крадькими. Він раз у раз завмирав, прислухаючись до нічних звуків лісу, які здавалися особливо гучними в напруженій тиші. Його досвід військового медика проявлявся в кожному русі — економному, виваженому, без зайвої метушні.

— Ми майже прийшли, — прошепотів він, ледь чутно, немов боявся, що навіть шепіт може їх видати. — За цим схилом галявина зі Старим дубом. Кінь має бути там.

Вони підіймалися схилом, і кожен крок здавався вічністю. Темні стовбури дерев нависали над ними, як мовчазні свідки їхньої втечі. Повітря було важким від запаху вологої землі та нічних квітів, а в далечині час від часу чулося ухання сови. Нарешті крізь густе гілля проступили обриси величезного дуба, чия крона здіймалася в небо чорною вежею. Його могутні гілки, покручені часом, створювали химерні візерунки на тлі зоряного неба.

Навколо стовбура мерехтіли блакитним світлом Сіанари, їхнє ніжне сяйво створювало примарний ореол, який одночасно заспокоював і тривожив. Квіти випромінювали м'яке світло, що відбивалося в краплинах роси, перетворюючи галявину на казкове видіння. Їхній солодкуватий аромат наповнював повітря, змішуючись із запахом нічної вологи та старого дерева.

Біля дуба стояв осідланий кінь — міцний гнідий жеребець із білою зіркою на лобі. Тварина неспокійно переступала з ноги на ногу, пирхаючи в нічне повітря, її вуха нервово рухалися, ловлячи кожен звук. Щось було не так. Рунар відчув це всім своїм єством — те саме відчуття, що не раз рятувало його в бою, коли інстинкт кричав про небезпеку ще до того, як розум міг її усвідомити.

— Стій, — прошепотів він, схопивши Аркадіуса за плече, відчуваючи під пальцями напружені м'язи цілителя. Але було пізно.

З-за величезного стовбура дуба виступив Мирон, і в місячному світлі зловісно блиснув наконечник арбалетного болта. Молодий каратель виглядав не менш напруженим, ніж його зброя — його постава була бездоганною, як на параді, але в очах читалася суміш страху та рішучості. Водночас згори долинув глухий звук — Ярош зістрибнув з гілки, приземлившись між ними та конем. Його поява була настільки раптовою, що Аркадіус відсахнувся, ледь не впавши.

— Гарне місце для втечі, — промовив Ярош, випростовуючись. В примарному світлі Сіанарів його постать здавалася вирізьбленою з тіней, а очі блищали небезпечним вогником. — Правда... Я чекав вас трішки раніше. Затримались у родинному колі?

Рунар відчув, як холодний піт стікає спиною. Вони в пастці. Його пальці стиснули руків'я меча до болю, розум гарячково шукав вихід. Він оцінював відстань до коня, прикидав шанси прорватися крізь заслін карателів. Але з раною в боці та двома супротивниками шанси були мізерними.

— Як... — голос Аркадіуса зірвався, в ньому чулося не стільки здивування, скільки гірке розуміння неминучого.

— Як я здогадався? — Ярош дістав свою незмінну пляшку, але не відкрив її, лише покрутив у руках, наче знаходячи в цьому жесті якесь заспокоєння. — Все почалося в монастирі. Коли я прийшов перевірити чи ти на місці, виявилося що ні. Вперше за довгий час ти відправив замість себе дітей, досить розумно. — Він зробив крок вперед, і блакитне світло квітів заграло на лезі його меча. — Тож я вирішив що сьогодні ти зайнятий чимось іншим. Чимось важливішим за порятунок поранених.

Ярош повільно обійшов їх, наче хижак, що заганяє здобич. Його рухи були неквапливими, майже ліниво-недбалими, але в кожному жесті відчувалася прихована загроза:

— Ти — місцевий травник, живеш біля лісу. Хто краще за тебе знає ці хащі? — він зупинився, роздивляючись квіти під ногами, ніби вони були найцікавішою річчю у світі. — Навіть ці квіти... Ти ж тому його сюди й привів тоді, знав, що вони приховають запах від собак. Мудре рішення, мушу визнати.

— Знаєш, без коня ти б далеко не втік, — Ярош повільно провів рукою по гриві гнідого. — Коли я побачив, як син Гідеона вислизнув зі стайні, все стало на свої місця. І де краще залишити коня для втечі, як не біля Старого дуба — найпомітнішого орієнтира в цій частині лісу? — він криво посміхнувся, але посмішка не торкнулася його очей. — Місце настільки очевидне, що здається надійним сховком.

Ярош зробив паузу, роздивляючись нічне небо крізь крону дуба: — План був чудовий, мушу визнати. — він похитав головою з невеселою усмішкою. — Вам просто не пощастило, що послали саме мене. Інший досі нишпорив шукаючи очевидні сліди.

Аркадіус зробив крок уперед. В його очах палав відчайдушний вогонь, який Рунар бачив раніше у поранених на полі бою — коли людина готова на все, знаючи, що це її останній шанс:

— Ти ж розумієш, що в тих паперах, — його голос став твердішим, в ньому з'явилися нотки колишнього військового медика. — Ти надто довго полював на людей, щоб не відчувати різниці між дезертиром і тим, хто тікає від справжнього зла. Між тим, хто рятує свою шкуру, і тим, хто намагається врятувати інших.

Ярош довго дивився на пляшку у своїй руці. Блакитне сяйво квітів відбивалося в темному склі, наче примарні вогники загублених душ. Його обличчя на мить стало задумливим, майже вразливим.

— Знаєш, що найгірше в моїй роботі? — він говорив тихо, але кожне слово падало важко, як камінь у глибоку воду. — Не страх в їхніх очах. Не біль. А те, що іноді... іноді вони виявляються праві. — Він підвів погляд на Рунара, і в його очах читалася втома, що накопичувалася роками служби. — То що ж такого в тих паперах, що змусило тебе ризикнути всім? Що може бути настільки важливим, щоб поставити на кін не лише своє життя, але й життя тих, хто тебе прихистив?

Рунар зробив крок вперед. Світло Сіанарів відбилося в його очах, надаючи їм майже потойбічного блиску. Його голос, спочатку тихий, поступово набирав сили:

— Та що ти знаєш? — він дивився прямо в очі Ярошу, і в його погляді читалася суміш болю та люті. — Мене відправили туди не захищати країну. Мене відправили туди помирати.

Він розстебнув сорочку, показуючи багряний шрам, що перетинав груди:

— Бачиш це? Перший штурм. Нас кидали на їхні укріплення знову і знову. Без підготовки, без причини. Просто м'ясо, щоб виснажити їхні сили. А звіролюди... вони навіть не нападали на нас. Просто захищали свої домівки. А знаєш, що найцікавіше? — його губи скривилися в гіркій посмішці. — Тих, хто вижив, але був важко поранений, не відправляли до шпиталю. Їх забирали для "особливого лікування".

Він зробив ще крок вперед, і тепер місячне світло повністю освітлювало його обличчя, на якому відбивався кожен спогад про пережитий жах:

— Я чув їхні крики вночі. Мої побратими... вони благали про смерть. А вранці нам казали, що вони не витримали ран. Але я бачив... бачив папери на столі командира. Звіти про "експерименти". — Його голос затремтів. — Вони використовували поранених для випробування нових заклять і зіль. Намагалися створити досконалих солдатів. А коли експерименти не вдавалися... — він замовк, стискаючи кулаки.

Вітер колихнув пелюстки квітів, і їхнє блакитне світло затанцювало на обличчях присутніх, створюючи примарну атмосферу сповіді:

— А потім я побачив, як командир особисто добиває пораненого. Хлопця, якому не було й двадцяти. І я зрозумів — наступна битва стане для мене останньою. Вони б не дозволили мені повернутися до рідних. — Він дістав з-за пазухи пом'яті документи. — Я планував просто втекти. Але одного вечора підслухав розмову командира з офіцерами. Вони говорили про "підрозділ смертників". Про те, як зручно використовувати приречених солдатів для своїх дослідів.

В його очах спалахнув вогонь рішучості:

— Ти знаєш, що буде, коли ці папери потраплять до Церкви? Коли вони дізнаються, що корона благословила досліди над людьми? — він похитав головою. — Це не просто воєнні злочини. Це виклик самим основам віри. І ті, хто за цим стоїть, — він зробив паузу, — вони готові на все, щоб це приховати.

Голос Рунара став тихішим, але в ньому відчувалася сталева рішучість:

— Тому коли я знайшов ці документи в кабінеті командира, а він увійшов... У мене не було вибору.

Ярош стояв нерухомо, вдивляючись у простір між ними, наче намагаючись прочитати невидимі знаки у повітрі. Його обличчя, зазвичай непроникне як маска, тепер видавало глибоку втому людини, яка надто довго носила чужу особистість. У нічній темряві він здавався старішим, наче кожен рік служби карателем залишив на ньому невидимий слід.

— Знаєш, — почав він тихо, і його голос був схожий на шерех опалого листя, — за всі роки служби я навчився бачити правду в очах тих, кого переслідую. — Він зробив паузу, стискаючи руків'я меча так міцно, що побіліли кісточки пальців. — І у твоїх очах я бачу те саме, що бачив у дзеркалі щоранку протягом останніх років. Той самий жах від розуміння, на що здатні люди заради влади. Ту саму лють, що пожирає тебе зсередини.

Мирон зробив крок вперед, його арбалет все ще був націлений на втікачів. Молодий каратель намагався зберігати професійну поставу, але його руки ледь помітно тремтіли:

— Пане Брабант, за протоколом ми маємо...

— Замовкни! — різко обірвав його Ярош, і в його голосі прозвучала така сила, що молодий каратель мимоволі відступив. Відлуння цього окрику розкотилося лісом, змусивши нічних птахів злетіти з найближчих дерев. — Ти ще не зрозумів? Тут не діють твої протоколи. Тут вирішується доля людей, а не параграфи статуту. Тут кожен з нас стоїть перед вибором, який визначить, ким ми є насправді.

Він повернувся до Рунара, і його голос став спокійнішим, майже м'яким, як у лікаря, що говорить з важкохворим:

— У тебе є вибір. Можеш піти зі мною. Тоді тебе чекає в'язниця і те, що вони називають "справедливим судом". — Його губи скривилися в гіркій посмішці, а в очах промайнув темний спогад. — Або... можеш спробувати прорватися. Через мій труп. До своєї дружини. До правди, яку ти несеш. До надії змінити цей світ, хоча б трохи.

Аркадіус, який досі мовчав, різко повернувся до карателя. У його очах палав внутрішній вогонь:

— Ти справді очікуєш, що ми повіримо твоїм словам? Після всього, що роблять карателі? Після всіх зламаних життів?

— Те, що ви все ще живі, — відповів Ярош, не відводячи погляду від Рунара, — найкращий доказ моїх намірів. — Він повільно витягнув свій меч. — І про вас у рапорті не буде ні слова. Хай там що станеться цієї ночі. Деякі таємниці мають право залишитися в темряві.

— Це порушення всіх процедур! — знову спробував втрутитися Мирон, його молоде обличчя спотворилося від внутрішньої боротьби. — Ми не можемо просто...

— Я сказав мовчати! — гаркнув Ярош з такою силою, що молодий каратель закляк на місці. — Ти ще не заслужив права судити про честь і обов'язок. Ти не бачив, як накази перетворюють хороших людей на катів. Як система пожирає тих, хто їй служить.

Рунар стиснув руків'я свого меча, відчуваючи, як знайома вага зброї надає йому сили. Він відчував, як рана в боці пульсує болем, нагадуючи про ціну кожного руху, про ціну правди, яку він несе. Але перш ніж зробити крок назустріч своїй долі, він повернувся до Аркадіуса.

— Візьми, — тихо промовив він, дістаючи з-за пазухи потерті папери. — Якщо я не... — він запнувся, підбираючи слова. — Ти знаєш, куди їх треба доставити.

Аркадіус мовчки прийняв їх, і в цьому простому жесті було більше розуміння, ніж могли б висловити будь-які слова. Папери, здавалося, обпікали йому руки — не фізичним жаром, а тягарем відповідальності, що тепер лягала на його плечі.

— Я маю знати... — голос Рунара затремтів, і в ньому прозвучала така туга, що навіть нічне повітря, здавалося, завмерло. — Моя дружина... з нею все гаразд?

Ярош дивився на нього довгим, важким поглядом. В його очах промайнуло щось схоже на жаль, але він швидко приховав це почуття за звичною маскою байдужості:

— Ти маєш право битися за шанс дізнатися це особисто. За шанс знову побачити її очі. Відчути її дотик. — Він зробив паузу. — Якщо твоя правда варта цього ризику.

Вони стали в бойові стійки, і час, здавалося, сповільнив свій біг. Ярош подивився в очі свого супротивника і побачив там відображення власного минулого — той самий вогонь, ту саму рішучість людини, яка бореться не просто за своє життя, а за щось значно більше. В такі моменти меч стає не просто зброєю — він стає суддею, який вирішує, чи достатньо сильна твоя воля, щоб за неї померти. Або жити.

Ярош опустив меч і раптом тихо розсміявся — гірко, надломлено, наче звук розбитого скла:

— Знаєш, перший дезертир, якого я вбив... — він зробив ковток з пляшки, немов намагаючись змити гіркоту спогадів, які палили його зсередини. — Це було ще до того, як я став карателем. Під час однієї з найважчих битв мій побратим, мій найкращий друг... — його голос затремтів від старого болю. — Йому доручили привести підкріплення, та він просто втік. Кинув нас помирати.

Його пальці стиснули пляшку до побіління кісточок:

— Через нього загинуло стільки людей... Хороших людей, про яких навіть не згадають у хроніках. Їхні імена зникнуть, як роса під ранковим сонцем. А він...

Ярош провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти невидиму маску, яка приросла до нього за роки служби:

— Я знайшов його біля борделю. Випадково. Упізнав відразу... — голос Яроша затремтів від старої люті, що ніколи не згасала повністю. — Він стояв там, живий, п'яний, веселий. Сміявся з повіями. А наші хлопці лежали в землі через його боягузтво. Їхня кров кричала про помсту.

Рунар стояв нерухомо, відчуваючи, як кожне слово карателя відлунює в його душі, знаходячи там відгук власного болю та втрат.

— Я вбив його прямо там. На брудній вулиці, серед нічного міста. — Ярош говорив тихо, але кожне слово падало важко, як камінь у глибоку воду. — Потрапив до в'язниці. Думав, це кінець. — Він підняв пляшку, стискаючи її тремтячими пальцями. — Там мене і знайшов рекрутер з організації карателів. Сказав, що такі, як я, їм потрібні. Що моя лють може служити короні.

Він гірко посміхнувся, і в цій посмішці була вся гіркота років служби:

— І знаєш що? Він мав рацію. Бо такі як ми... ми ніколи не повертаємося додому. Для нас його більше немає. Є лише дорога до руйнації, і кожен крок цієї дороги забирає частинку твоєї душі, поки не залишається лише порожня оболонка з обов'язку та наказів.

Він знову підняв меч:

— Тому не думай про повернення. Думай лише про те, чи варта твоя правда тієї ціни, яку ти вже заплатив. І тієї, яку ще доведеться заплатити. Бо ця ціна... — він зробив паузу, і в його очах промайнув відблиск давнього болю, — вона ніколи не перестає рости.

— Нехай сталь вирішить твою долю, — тихо промовив Ярош, і в його голосі вперше за весь час прозвучало щось схоже на розуміння і, можливо, навіть повагу. — Бо іноді це єдиний суддя, якому ще можна довіряти у світі, де правда стала розмінною монетою.

У повітрі висіла напруга, густа як мед, і кожен подих здавався голосним як грім у цій наелектризованій тиші. Доля чотирьох чоловіків застигла на вістрі леза, чекаючи, хто зробить перший крок у цьому танці зі смертю.