Королева.

Раптово, я сказала собі - вистачить. Прочитала статтю психологів, про те, що потрібно відпускати, все, що ти любиш. Що не потрібно боятися втратити і тільки тоді володіння буде повним. Я подумала, запитала свою душу і зрозуміла, що я не зможу далі так продовжувати. Я уявила все, трохи поплакала і змирилася з втратою тебе.

Так я почала нове життя. У певний момент ти звично написала мені, так від нудьги, я не відповіла. Ти дуже здивувалася. Ти вже звикла до моєї уваги. Тобі стало її не вистачати.

Ти знову написала мені, а потім подзвонила. У твоєму голосі було невдоволення і нетерпіння, але ти не могла сказати це прямо, так як тоді ти зізналася б, що я щось значуще для тебе. А ти не хотіла б зізнаватися в цьому навіть самій собі. Я як завжди відповіла, ти вловила, що звучить у відповіді холодок і знову здивувалася. Це спантеличило тебе. На наступний день ти знову подзвонила. Я була ввічлива, але спокійна. Не отримавши звичайної дози тепла і захоплення, ти відчула себе обдуреною.

Це тебе напружило. І ти задумалася. Ти відчула, що щось не так. Чогось тобі не вистачало.

Несподівано тебе стало це цікавити. Що трапилося, чому раптом така поведінка.

- Я тебе больше не нравлюсь? - ти навіть поставила це пряме запитання. І на свій подив отримала пряму відповідь. Але я не сказала, що люблю тебе. Мені дуже хотілося, але я ж вирішила не утримувати тебе. Тому, я спокійно повідомила тобі, що так, ти дуже хороша і як і раніше мені подобаєшся. Але я все розумію і не утримую тебе. Хоча і рада тобі завжди. Однак, у мене теж є справи, і я не можу чекати, коли ти зволиш приділити мені увагу.

- Якщо захочеш побачити і почути, ти знаєш телефон, - сказала я.

- І навіть можеш запросити мене на чашечку кави де-небудь в затишному місці. Але попередь заздалегідь, я можу бути зайнята, і настрій теж не завжди буває на замовлення! Коротше, з тебе заявка в письмовому вигляді. Я обіцяю розглянути в найкоротші терміни. Однак, результат не гарантую. Ти вже, вибач.

Ти була спантеличена. Твій комп'ютер в голові, що вміє вирішувати і більш складні завдання, раптом несподівано завис. Ти ні чорта не зрозуміла. Начебто я і не відмовляла тобі і як і раніше говорила, що ти мені подобаєшся. Але моя незалежність збила тебе з пантелику, ти була заінтригована. Природно, першою твоєю думкою була думка про іншу дівчину, можливо нове моє захоплююче якесь кохання. Але, уважно придивившись, ти зрозуміла, що це не той варіант.

Тоді що ж? Ти не розуміла, я просто жила своїм життям, я більше не залежала від тебе. Я більше не потребувала ні в наркотику твого схвалення, ні в допінгу твоєї уваги. До того ж, я не аби як повеселішала, більш без вичікування твоєї уваги, і не сумувала, не отримавши від тебе дзвінка або повідомлення. Я стала набагато більше схожа на безтурботне пташеня, ніж раніше, такою я подобалася тобі набагато більше.

Ти задумалася. Ти зрозуміла, що щось треба робити.

І ти пішла на крайні заходи. Ти розлютилася на мене і вирішила мене покарати. Ти сказала, що йдеш, та рада була знайомству і поки, будемо друзями. Ти написала мені це в повідомленні, щоб не дивитися мені в очі, напевно, хто зна. У глибині душі ти чекала істерики, сліз, ну і те, що я буду благати тебе, щоб не йшла... Ти ж знала, як я звикла і потребую тебе...

Мені було дуже важко, сльози образи і засмучення закипіли на очах, але я стримала себе. Не стала грубити і говорити - скатертиною дорога. Не стала благати. Не стала плакати. Трохи віддихавшись і прийшовши в себе, я написала тобі. Сказала:

- Спасибі за все. Мені було добре з тобою. Жодного дня та хвилинки не жалкую про щось. Ти краще, що було в моєму житті, але я не можу тебе тримати, йди, звичайно. Будь щаслива!

Коли ти трохи охолола, ти зрозуміла, що план не спрацював. Ти стала сперечатися зі мною і доводити щось, і я зрозуміла, що ти зовсім не хочеш йти.

- За любовь нужно бороться, - заявила ти, маючи на увазі, що я повинна боротися за тебе...

- А хіба ти мене любиш? - запитала я. Це поставило тебе в тупий куток, але ти з легкісттю сказала:

- Да!

Почуваєшся розгубленою? Моя відповідь одна:

- А я тобі більше не вірю!

© Юта Радуга, 2019