Вірші
А не пішли би ви
Звідки ненависть твоя?
Що так нещадно прорізається між вітражами пам'яті...
самі лише глухі слова.
Я в мороці,
Прошу –"врятуй мене".
Як низько.
Все надоїло!
Чужинка.
Грати в барбі огидно!
Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! Чужа. Ніхто...
Запрошуєш гуляти, а я відмовляю.
Коли пригадаю, чую лиш насміх.
Злий, недобрий, безсердечний.
Я хочу позбутись хвоста,
та пам'ять, пам'ять моя...
Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу.
Злопам'ятна с*ка,
все пригадаю,
тебе не люблю, Ні краплі. Ніколи. Нестерпно думати.
А все ж хвилююсь.
Ненавиджу за те, що ти доводиш до такого!
У мене нема почуттів,
але виплакатись мусово.
Зрадила себе.
Свідомо чи ні?
Флірт пероста в ідіотизм.
Нервують сильно твої "Зрозуміло". Холодний тиран.
Ненавиджу сильно!
4
0
178
Моя поезія
Дарую вірші,
Поглядом частую.
Уста тремтять... і ти
важко здихаєш,
Дозволь торкнутися руки твоєї...
Дай мені руку свою,
ну ж бо... давай.
Чому такий кощавий ти?
Яка таємниця твоя?
Що в серці твоєму? Скажи
Дратуєшся, кипиш,
копаєш яму у думках.
В усіх на серці щось тремтить,
щемить...
Але це серце – тііільки твоє.
Відкрий таємницю свою,
шепотом прошепочи...
Сліди розпеченого заліза...
Ти бродиш в тіняві,
якщо страхи,
стали трясовиною...
болючим жахом,
хвостом днів твоїх тепер.
Промов лише...
поговори зі мною,
Щоб збагнула!
Тільки давай, без холоду і глумства.
І на наступний раз,
Подумай перед тим,
як починати "діалог", коли ваші мугиканя сягають апогею у розмові.
Не смій торкатися мене,
якщо підніметься
твоя рука чи голос
на жінку...
Хто ти тоді? Коханий?
Вам же ж потрібно,
вилити всю злість.
Непогано!
***
Тікай...
а в гордості не знай пристану.
Бо ніяка жінка в світі,
не заслужила, щоб її коханий,
вертів нею – мов брязкальцем
перед очима хижака.
Розкажи таємницю свою...
Благаю, чи просто прошу?
Хочу знати, за що ти кохаєш?
Які запчастини
ще потрібно зібрати
з брухту металу щоб взнати,
з чого складається "Maserati"?
Повірю тобі,
Повірю тоді,
Коли погладжування по щетині, доторки,
нескривджені обійми,
цілунки в щічки,
носик і в уста.
На шиї теплий віддих залиша,
Ти не закинеш різко –
*всі ви с*ки такі*.
4
0
159
Навчи покохати
Плине зворушливо,
Плине спокійно і ніжно.
Його дотики,
І її оскаженіння.
Його признання,
І її холодність.
Його мовчання,
І її вже заносить.
Два різні світи:
Чоловічий, на противагу – жіночий. Ніхто не вчепить, марку про простір,
Не буде анклаву, не буде розправи.
Хочеш любити?
Навчися приймати!
Навчися довіри, й ближче пускати...
Від'єднає слухавку, "телефонну Белла"
З розетки дістане...
Боязкість почути, дзеленчання слухавки.
Додумує, хто може зателефонувати?
Підняти? "О, любий, сьогодні аж ніяк, ну все, біжу, бувай".
Слухавка звиса: бездітно, сиротіло.
І так весь час...
І так буває, коли взнає, про симпатію, про запевняння, що її кохають...
Втекти – ось її вихід...
Йому ж...
Знайти із нею хоч хвилину...
Постійно зайнята,
Кудись поспіша...
От тільки б взнати куди пропада?
Тут темно, страшно, як у підземеллі,
Тут вітер шепоче:
"Віддайся пристрастям
Біжи за серця стуком"
Але невидимий бар'єр –
Вривається нахабно.
І ти, як не старайся –
Усе марно!
Витурити з пам'яті, так неможливо!
Я тут чужа, і знаю небагато...
Потрібно ще стільки,
Правда, місця не хвате,
Тому що ніде пристанища мати.
Замок є усюди,
Замок є уявний,
Любий, навчи мене покохати.
7
17
184
