Реальна безвихідь Людського життя

Марина

Хвилина за хвилиною Плавно збігає В безодню невідомості Наше швидкоплинне життя. Всі Ми затиснуті В неминучі лещата Жорстокої й невідворотної Детермінованості буття. Та, забувши про це, Подекуди в скрутній тузі Не знаходимо все ніяк Виходу з тієї печалі. А тут десь поруч кроком швидким, жвавим і живим спішить твій порятунок. Й тут же недалечко кроком повільним чимчикує той, хто всю гіркоту швидкоплинності життя чийогось пізнав. Скрутних й печальних ситуацій життєвих буває чимало на долі Людській. Та з кожної ями знайдеться шлях! Лиш з ями погребельної Ніяк не вибратись нікому живим! Ось яка вона безвихідь Людська -- спільна для всіх й особлива для кожного, але неминуча й раптова. Тоож яка б ситуація не була вихід знайдеться завжди й цінувати треба час свій й близьких. Не слід Нам забувати Про детермінованість Й їх життя, щоб потім не шкодувати про це у свої думках!

2023-06-17 17:02:17

2

0

Схожі вірші

Всі

Тарантела (Вибір Редакції)

Фαйղα Եօթթí #AР #FN

І ніжний спомин серця оживився В нестримнім танці тіла — тарантели, Коли тебе відносить в зовсім інші Світи буття — яскраві й небуденні. Коли душа вогнями іржавіє, Кричить до тебе екстраординарним Неспинним рухом палкої стихії! Чому стоїш? Хутчіш в танок за нами! Бо тут тебе почують навіть боги, Суворі стержні правди на планеті. Танцюй-співай у дивній насолоді, Бо то є радість в ритмі тарантели!... Твоє ж життя невічне, зголосися? В мовчанні втопиш душу і печалі? Чи може разом з нами наймиліше Відкинеш маску сорому й кайдани? *** Переклад в коментарях 🔽🔽🔽

44

34

8113

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

11243