Вірші
Пролісок
сірий, холодний, непривітний.
кожен день - мов попередній, вони усі одноманітні.
яскраві очі не горять життям.
палає лиш смуток, вкорінений у серце болісним виттям.
о, так, це лютий. найлютіший місяць.
тут каплі дощові б’ються з вітрами за місце.
де-інде видніється майже чорна, знесилена трава,
а мовчання міста ріже більше за слова.
ще спогади торічні не відпускають ні на мить…
чому так розриває душу, що без зупину довго вже болить?
чому так хочеться біжати, хоча нема куди втекти?
поруч тільки власна тінь змінює ракурс набридливої самоти.
але десь недалеко, посеред неживої тісноти,
біленький пролісок розкрився, світячись, немов промінчик в темноті.
одягнена в зелене, у світ спустилася весна,
займаючи усі щілини, де була безжалісна зима.
і лютий неминуче програє, його час швидко відходить.
лишаючи морозний опік, він більше не торкнеться, не зашкодить.
головне - лиш трошки почекати, дати собі час,
і пролісок в душі розквітне ще не раз.
3
2
290
Хімія душі
хімія - це ж не тільки про отруту,
це є життя, що в нас тече.
неначе серце пульсує крапля ртуті,
що від заліза вже нікуди не втече.
дитинства спогад - соняшників поле,
це нескінченне море щастя і тепла.
тепер вони - барій родіціонату кола,
нагадують домівку, де б я не була.
а солі купруму немов то любої бабусі очі,
такі ж яскраво-сині, неначе небосхил
вони виблискуюють як темна сукня ночі,
яка прикрашена мільйонами світил.
усі ці спогади - вони завжди з тобою
їх дзеркалом відображає кут душі.
вони - не привід огорнутися журбою,
вони - спасіння від усіх дощів.
3
2
225
Перший сніг
потяг несеться вперед, усе швидше і швидше.
за вікном листопад. сонце виходить все рідше.
сьогодні перший снігопад. і ми радіємо як діти.
і дивно, що відчуваючи мороз, може так душа горіти.
мільйонами діамантів, що мерехтять у світлі ліхтарів,
розтанув вечір на вустах, і холодом глибокі спогади зігрів.
занурюєшся в них, як в темне небо вдалині,
вдихаючи реальність як мить солодку уві сні
кружляючи у танці, сніжинки падають униз
неначе тисячі зірок, вони все шепчуть: «людино, стій, спинись.
постій хвилинку, подивись угору,
відчуй себе маленьким знову,
бо тільки наодинці із собою, дивлячись на нас,
ти поринаєш у магічний, залишений в дитинстві час»
4
4
229
Каринтійська ніч
тшш.. прокинься… а тепер замри
ти чуєш це? чи поки ні?
ходім зі мною, ще є час,
поки обійми сонця не зустрінуть нас.
тепер ти чуєш? це ріка шумить.
вона, немов дитина, все кудись біжить,
її стрімкий потік збиває все довкола з ніг,
несе життя вперед, на зустріч всіх людських доріг.
а підведи-но очі… вражає, так?
це гори. могутності символ. вічності знак.
їх краса затамовує подих, а величність п’янить,
змушує в собі усі глибинні почуття збудить.
лягай зі мною поруч. не бійся, ніхто не бачить нас.
ніч - це таємниця, яскравих зірок час.
поглянь у нескінченність, торкнись своїх жадань,
адже саме серпень - місяць здійснення бажань.
вже перші промені лоскочуть ще сонні квітки на дворі,
їх півень радо зустрічає, десь там, далеко, угорі.
не бійся, я не зникну. я прийду знов, як кожен день впродовж цих літ,
щоразу поринаючи з тобою в незвіданий яскравий світ.
1
0
221
