Пролісок
сірий, холодний, непривітний.
кожен день - мов попередній, вони усі одноманітні.
яскраві очі не горять життям.
палає лиш смуток, вкорінений у серце болісним виттям.
о, так, це лютий. найлютіший місяць.
тут каплі дощові б’ються з вітрами за місце.
де-інде видніється майже чорна, знесилена трава,
а мовчання міста ріже більше за слова.
ще спогади торічні не відпускають ні на мить…
чому так розриває душу, що без зупину довго вже болить?
чому так хочеться біжати, хоча нема куди втекти?
поруч тільки власна тінь змінює ракурс набридливої самоти.
але десь недалеко, посеред неживої тісноти,
біленький пролісок розкрився, світячись, немов промінчик в темноті.
одягнена в зелене, у світ спустилася весна,
займаючи усі щілини, де була безжалісна зима.
і лютий неминуче програє, його час швидко відходить.
лишаючи морозний опік, він більше не торкнеться, не зашкодить.
головне - лиш трошки почекати, дати собі час,
і пролісок в душі розквітне ще не раз.
2023-03-02 13:48:10
3
2