А тепер сядь, міцно-міцно заплющ очі та уяви ситуацію...

Потяг зупинився — ти вийшла, а навколо багато-багато людей.  Одні  приїхали з роботи, інші — з навчання. Такий гвалт, немов у мегаполісі. Їх зустрічають батьки та близькі друзі.  Хоча ніхто не шукає тебе в цьому галасливому натовпі — ти все одно радієш.  У потязі було настільки жарко, що вітер — це єдине  спасіння. Натягнувши на очі сонячні окуляри, ти впевнено крокуєш вперед.

Щастя, яке воно?

І тільки не кажи, що в тебе жодних немає  спогадів з дитинства: з тих чудових часів,  коли ти проводила вихідні в бабусі. Ти безліч разів змальовувала  в голові цей момент. І нарешті це трапилося.  Село, в якому народилась твоя мама —   це місце, немов твоя рідна домівка.

Бачиш вивіску "Вишневе" та розумієш, що недарма терпіла декілька годин поспіль нестерпних сусідів у потязі.  Від колії до села — близько кілометра, а може й більше. Але тебе зовсім не лякає відстань.

У навушниках знову лунають пісні улюбленого "Фіолету". З кожною хвилиною все більше прискорюєшся, навіть не розуміючи цього. Твоя легка літня сукенка розвівається на вітрі. З кожним наступним кроком твоя впевненість підвищується.

Ще миля — і ти вже в селі.  Бачиш, як за декілька років розбудувалися будинки, навіть з'явились нові.Таке враження, ніби це не твоє Вишневе.  Прислухаєшся та чуєш галас дітлахів, гомін птахів. Та ні, ти не помилилась — це твоє рідне село, лише трішки оновлена версія.

В очі кидається яскравий жовтий будинок. Це твій улюблений колір.  Задумуєшся про те, що його тут дійсно не було. Адже на цьому місці ще нещодавно знаходився маленький магазин. Він здавався грибом, вбудованим у землю. Його навіть називали "мухомором".  А  ти  туди часто ходила за проханням бабусі.   А при дорозі сад, все зелене-зелене, приглядаєшся та помічаєш білу драбину, а на ній чоловічу постать. Мабуть, вишеньки вже доспіли.

– Дай Боже щастя! – дзвінко кричиш. Все ж таке вітання прийняте у селі, а якщо нічого не скажеш — отже, ти зовсім не ввічлива.

Але своїм голос ти лише лякаєш чоловіка. Він раптово озирається, бачить тебе, а тоді падає. Ти миттєво скрикуєш.  Вже про себе проговорюєш молитву.  Підходиш ближче, щоб перевірити, чи не трапилось нічого, а тоді полегшено видихаєш.

– Все гаразд? – таки перепитуєш та знімаєш окуляри. Мить...  Ви довго стоїте та дивитеся один одному у вічі.

– Так, все добре! – радієш, що брюнет зміг зупинити ваші переглядки.

А тоді обертаєшся та крокуєш далі. Чому ти одразу не зрозуміла? Чому не  збагнула? Якщо з'явились нові будинки, отже, й нові люди!

Ти б могла подумати, що він вже жив тут раніше, і ти навіть його знала. Можливо, лише змінився зовнішньо, та так, що не змогла б впізнати. Але ні. Серце підказувало, що він — нова людина у Вишневому.

А тепер ти відчиняєш старенькі двері будинку. Заходиш всередину — згадуєш дитинство... Твоя бабуся обожнювала співати українські пісні, а ти — слухати. Одразу всміхаєшся. Колись мама завела тебе до музичної школи. Ти навіть на хвильку подумала, що зможеш там навчатись. Але згодом зрозуміла, що музика — не твоє. Адже тобі на вухо наступив слон.

А пампухи! Ледь не все село випрошувало в твоєї бабусі цей чудодійний рецепт. Але так ніхто не зміг приготувати так само, як вона. Всі дивувалися. Гадали, що існує якийсь секретний інгредієнт. Проте старенька лише усміхалася та переконувала, що куховарити потрібно з любов'ю. І жодного секрету немає.

А на стінах — килими. Згадуєш, як ненавиділа цей елемент Інтер'єру. Навіть тоді, коли бабусі купили плазму та зробили ремонт у деяких кімнатах, вона все одно вирішила залишити килими. Переконувала тебе, що вони передають атмосферу українського села. Заплющуєш очі — бачиш себе маленьку: зима, вечір, через снігопад вимкнули світло в усьому селі, ти лежиш на ліжку та пальцем водиш візерунку, які вимальовані на килимку.

І твій портрет стоїть у рамочці на шафі. Згадуєш обставини, при яких його робили. До школи приїхав фотограф, зробив знімки тобі та однокласникам. А за декілька днів привіз готові, відретушовані фото. Можна сказати, що вас заставили купити їх. Ти сьогодні пам'ятаєш той момент, коли грошей у вас не було багато. І матуся мусила заплатити за той портрет, замість того, щоб купити тобі розмальовку. Бабуся обожнювала дивитися на тебе. Навіщо й дивуватися, якщо ти — улюблена внучка. Хоча любила і Марічку, Андріану, але тебе найбільше. Ну звісно, вона ж посеред ночі ставала, коли ти була маленькою. Вона була твоєю нянькою. Береш портрет у руки, розглядаєш себе, пригадуєш, як завжди хотіла прибрати його, щоб на тебе не дивились. Але через це у вас із старенькою виникали конфлікти.

З відчаєм усвідомлюєш, що цього більше не буде. Ти вже доросла!  Але це спогади завжди будуть змушувати твоє серденько битись швидше.

Телефонуєш до батька, повідомляєш своє місце знаходження. А він обіцяє, що ввечері приїде та забере тебе. Сміється в трубку та говорить, що матуся з сестрою вже допікають твій улюблений шоколадний торт.  Вимикаєш телефон, адже не можеш нічого відповісти, сльози градом течуть з очей. Навіщо це все? Невже варто було їхати, все покидати? Ти гірко всміхаєшся та усвідомлюєш, що не потрібно було квапитися.

Відкриваєш валізу та знаходиш одяг, щоб переодягнутись.  А тоді відчиняєш всі вікна, щоб провітрити будинок, адже задуха страшенна.

Довго-довго гуляєш подвір'ям, заходиш у старенький гараж татуся, колись ви з друзями весь день тут бавилися, розмальовували стіни. Навіть ще залишились залишки від твого шедевру, та напис "I fly in the clouds♡". Ти всюди записувала цю фразу. Чимось незбагненним вона привабила тебе. Тоді пригадуєш високу яблуню, навколо якої ви облаштовували халабуди. Приносили різні гілочки, старі крісла та облаштовували все за власним дизайном. Мріяли, що колись назбираєте грошей та  купите котедж, і тоді будете жити всі разом.  А тепер немає деревця,  лише пеньок нагадує про солодкі часи.   Через годину телефонує тато та просить піти у одне місце, долити води бджолам. Ох, чорт! Ти вже й забула справжній смак меду. Набираєш води з крану (який, хвала богу, ще працює!), а тоді виходиш з подвір'я. 

І знову блукаєш Вишневим, щоб виконати завдання тата. Ти ж не маєш жодного обладнання для бджолярів, але ти не боїшся цих комашок.  Бачиш банку, стиха підходиш, щоб не рознервувати їх,  і аж тоді вливаєш воду в посудину.  Радієш, що зовсім скоро буде свіженький мед і ти зможеш ним поласувати.

Коли виходиш на центральну вулицю, помічаєш знайому постать. Спочатку дивуєшся, детальніше вглядаєшся в обриси обличчя та чуєш до болю знайомий голос:

— Білченко? Ірка — це ти? Очам своїм не вірю. — гучно сплескує руками, розглядаючи тебе, — Яким вітром у нас? Невже ти вирішила  повернулась у Вишневе?

— Вітовський, яка ж я рада! — обіймаєш кучерявого, — я сумувала!

— Які сентиментальності! Заплачу зараз, чесне слово,  але я теж встиг засумувати за твоїм дзвінким голосом, який постійно несе нісенітниці!

Ви обоє згадуєте дитинство.

Годину, дві, три...

А тоді домовляєтеся про зустріч, адже колись  несказане, так і  залишилось несказанним.

Марк пішов, ти знову сама. Вмикаєш "Фіолет", щоб якось розслабитися та поринути у власні думки. Коли сидиш на  кухні та з вікна  бачиш червону автівку, миттєво вибігаєш з будинку, обіймаєш тата. Щоб не показувати йому свої сльози, ховаєш обличчя. Розумієш, що ледь не всі його зморшки  — твоя провина, результат твоєї поведінки.  Якби ти не була такою безвідповідальною, то цього б, можливо, не сталось. Але ніхто не знає напевне.

Дорогою до Кропив'яного  ви емоційно дискутуєте. Тато ділиться планами на майбутнє. А також розповідає про ремонт та пригоди твоє любої сестрички. Всміхаєшся, коли згадуєш Марічку. Ти й досі не можеш повірити, що їй вже — вісімнадцять. Але тоді усвідомлюєш, що тобі вже майже двадцять три.

Кропив'яне — село в іншому районі, набагато більше в масштабах за Вишневе. Батько купив будинок там ще тоді, коли навіть не був знайомим з твоєю мамою. Ти й досі не можеш зрозуміти, що занесло твого татуся аж до Кропив'яного. Адже там все чуже. Починаючи від  будівель, закінчуючи людьми.  Одружившись, батьки декілька років прожили в твоєї бабусі Марічки(так-так, саме твій тато був ініціатором назвати сестру таким же іменем), а тоді переїхали. Ти ненавиділа Кропив'яне! А пам'ятаєш, тобі було лише  п'ять років, тато з мамою  потайки від бабці зібрали речі та поїхали? Це було для тебе нереальним  стресом.  Ти довго плакала, ніхто не міг тебе заспокоїти. Але з часом ви знову повернулись в рідне Вишневе та прожили там ще декілька років.

Наступна спроба переїзду була більш вдалою. Тобі вже було вісім. Ти з сміхом пригадуєш перші тижні навчання в новій школі. Коли кожного дня плакала, брехала вчителям, адже казала, що тебе болить живіт, вони відпускали додому.А на вихідних ви знову відвідували бабусю.

Заїжджаєте в Кропив'яне, а ти з захватом розглядаєш краєвиди. Розумієш, що воно кардинально змінилось за ці роки.

Обіймаєтесь з мамою та сестрою. А тоді вечеряєте разом. Ніхто так і не зміг дізнатись головну причину твого неочікуваного приїзду додому. Та ти не збираєшся розповідати все одразу. Часу буде достатньо, щоб висловити все наболіле.

З ганку лунає нявкіт, а тоді бачиш руду морду.

— Котик? — дивуєшся ти.

Береш клубочок шерсті в руки, пильно розглядаєш, а тоді міцно пригортаєш до себе.Він нагадує  бабусиного кота — Соньчика. Але його нестало за декілька місяців після смерті бабусі.

— Це —  Васька! — говорить за спиною сестра.

А ввечері твій мобільний і хвильки не може перепочити. Першим телефонує Віталик — двоюрідний брат. Спочатку дивуєшся, а тоді  він говорить:

— Ти чому нікого не повідомила? Не зателефонувала? Якби не дядько Юрко, — і в цей момент розумієш, звідки ростуть ноги.

— Дядько Юрко, значить? — ще раз перепитуєш...

— Так, він мене ще зранку сповістив про твій приїзд.

Тоді розмовляєш з Андріаною та Данилом. І кожен з тих боїться поставити тобі питання щодо приїзду. Вони дзвінко сміяться в трубку, розповідають про події останніх п'яти років. Але всього переповісти неможливо за такий короткий час.

А потім ще довго крутишся у ліжку, адже заснути після такого емоційного дня — неймовірно важко.

*Назви населених пунктів — вигадані