За бажанням можна увімкнути Фіолет «Романтика» та «Космос за нас»

А тепер розплющ очі та повернись в реальність. Ти згадала найважливіше та найголовніше. Ті події, які допомогли тобі стати людиною. Тою, ким ти є зараз. Поразки робили лише сильнішою та витривалішою. Дан теж тобі дався непросто. Проте лишень хвилину тому відбулось неприпустиме. Ти почала сумніватися в тому, чи зробила все правильно тобі. Однак не квапся, обміркуй все.  Невже твоє повернення було даремним? І всі спроби, щоб усвідомити насолоду життя — теж? Ти ж щаслива!

«Подивися на Дана. Він усміхається та тримає на руках вашу донечку Ліну. Ти бачиш, як світяться його очі? І хочеш сказати, що помилилась при виборі? Не дурій, Іро», — далі говорив внутрішній голос. А ти думала, чи прислухатися, чи ні.  Тоді піднялась з підлоги та витерла сльози, змила обличчя холодною водою та поглянула на себе в дзеркало. Згадай, якими колись були твої очі. Заплакані, спустошені. А вони виблискують!

— Я — щаслива! Щ-а-с-л-и-в-а! Чуєш, світ? — і ти нарешті викрикнула те, щодо чого мала сумніви, а тоді зачинила за собою  двері ванної кімнати.

Що це тільки-но було? Це свідчить про початок депресії? Чи навіть гірше?  «Та, ні... Це лишень хвилинна слабкість», — переконувала сама себе. Хоча достатньо не була впевнена, що визначаєш правильну причину.

Згодом ти неквапливим кроком підійшла до вхідних дверей, тоді вийшла з будинку та впевнено рушила в сторону коханого. Дан замислено споглядав на донечку.  А тоді взяв її на руки. Ти усміхнулася...

  — Іринко, — стурбовано звернувся до тебе чоловік, — ти плакала? Невже щось трапилось?

— Все гаразд. Вибач, що накричала зранку. — стиха мовила, обіймаючи його.

  — Я й не злився... Але ти така стала занадто неспокійною останнім часом. Хвилюєшся через дрібниці. Пам’ятаю тебе востаннє такою, колити  була вагітною Ліною. 

— Дане?! — ти знервовано сурикнула, —  та ні!  Бути такого не може! — занадто імпульсивно вигукнула ти, а тоді задумалась.  — Бачиш, Іринко. Задумайся! Я, звісно, не натякаю, але для впевненості завтра поїдемо до лікаря. 

— Ти знав, що я кохаю тебе?  — Ого, від тебе таке не дуже часто почуєш. Це щось новеньке.  — Лови момент, дурнику! — цілуючи чоловіка, мовила ти. А на руках коханого прокинулась ваша донечка.

Улюблене Вишневе. Ваш будинок. Природа. Згадай, як ви разом обирали ділянку, де буде майбутня хатинка. Тоді дизайн, над яким довго-довго роздумували. А скількох ви будівельників звільнили через те, що тобі вони чимось не вгодили. Ну, звісно, ти ж була вагітною. Тебе дратувало все! Пригадай емоції Дана, коли він вперше побачив донечку. Ти цього ніколи не забудеш. Адже назавжди ця картинка буде в голові.  Повіяв легенький вітерець. Ти підійшла до чоловіка. В його обіймах почуваєш себе безпечно. 

Він — твоя стіна!