Дядечко Час
Богдан Кухта
Час помало забирає Все, що було дороге. Лаконічно так говорить: "Не твоє вже, не твоє." Бог з речами, що зламалися, Покришилися, розбились. Так багато ще не встигли Люди, що в мені лишились... В серці заживуть рубцями, Лишуть слід - важке прощання. Всі вони - певен, любили, Мали мрії й сподівання. Не розділять більш зі мною Миті в радості й журбі, Хочу вірити в банальність, Що вони там не одні. І немає там нічого, що б псувало їх буття. Час мовчить, Всевишній поруч, Кличуть його на ім'я. Мають вісті про родину, Що у кого з нас нового. Без емоцій просто й тихо Вірять в нашу перемогу. Хоч кричить старий годинник, Скрип вчувається з далля. Дід все далі промовляє: "Не твоя вже, не твоя." © Богдан Кухта 2020
2020-09-01 18:00:37
1
0
Інші вірші поета
РОбота робОта Крапля крові ? ... Спробуй ще...
Інші поети
Cristi Cristi
@cristi_sanchez
Схожі вірші
Всі
Моє диво
Фαйղα Եօթթí #AР #FN
А на дворі лив дощ мов із відра, Гуляючи по вулиці рідненькій. Побачила в болоті кошеня, На мене так дивилося сумненько. Чомусь у серці так затріпотіло, Подумала забрати в дім собі, Дістала з бруду, воно муркотіло, Співаючи дорогою пісні. Ось так у мене і з'явилось диво, Мій друг пухнастий, любе кошеня. Історія насправді ця правдива, А на дворі лив дощ, мов із відра... *** У співавторстві з прекрасною Вікторією Тодавчич https://www.surgebook.com/_victoria_todavchich_ За допомогою проекту https://www.surgebook.com/weird_owl/book/proekt-pishem-sovmestno
46
5
2333
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12701