Сьогодні треба приїхати до тітки. Насправді, мало бачу в цьому сенсу. Я майже з нею не спілкувалась, але впевнена батько хотів би, щоб я була поруч з нею. Рак страшна штука. Якщо батько помер миттєво, через фуру, що виїхала на зустріч, то тітонька Еллі повільно помирає та розуміє це. Не знаю, що може бути гірше ніж просто чекати на смерть. 

Я живу в декілька кілометрів від Ештонвілю. Цікаве місто, та й люди там цікаві. Бачили колись, щоб замість горювати у день трауру, люди влаштовували хіппі кемпінги та закидувались екстазі? От і я не бачила, бо туди не їздила. 

Якийсь божевільний підірвав цілу вʼязницю. То ж мабуть, люди так намагаються відволіктись від горя. Там померло стільки людей. Звісно, люди це ті ще паразити, але кожен заслуговує на життя. 

Я підійшла до зеркала та почала розчісувати своє довге темно-руде волосся. Трішки тонального на ластиння. Багато тонального навкруги ока. Дурнуватий шрам. 

Накинувши куртку, я вийшла з дому та сіла у таксі. Їхати приблизно хвилин 30, тож я просто включила музику у навушниках, аби тільки не говорити з таксистом. Щож вони усі такі балакучі, господи. 

Ось і краєвиди... Обдовбані, але щасливі перехожі, волога трава від дощу. Бачу велику висотку з великим надписом "Бендо". Це був мій орієнтир, тітка казала що я проїду повз цієї будівлі. 

Наче до Нью-Йорку приїхала. 

Підʼїхавши до дому тітоньки Еллі, мене здивувала машина припаркована поруч. Враховуючи, що більшість людей тут спускає гроші на дурь, не розумію хто може собі це дозволити. Та й взагалі, чому цей хтось в її будинку. 

- З вас 11 долларів, леді. - Таксист обдивився мене з ніг до голови таким поглядом, що я мимоволі прикрила курткою декольте. 

- Так, звісно. Хвилинку. 

Я почала шукати гаманець у сумочці та раптом побачила статуру, що виходить з дому тітоньки. Кремезний хлопець, років 25-30. Дуже високий. Волосся чорне як вуголь, настільки що поглинає світло. Чорна водолазка, кежуал брюки. Не збрешу, якщо скажу, що гарячий, падлюка. 

- Якщо в вас нема грошей, можете заплатити іншим шляхом. - водій відірвав мене від погляду на незнайомця. Дякувати Богу тут тоноване скло. 

- Ні, дякую, решти не треба, - я сунула йому 15 баксів, та поклала гаманець в сумку. В цей момент Порш поїхав із двора. 

- Шкода. 

Я хлопнула дверима, сподіваючись що це хоч якось пошкодить петлі машини. Гімнюк, а не людина. 

Підійшовши ближче до дому, я постояла три хвилини під входом. Трішки боязко, якщо брати до уваги, що я ніколи не бачила цю жінку. Нарешті, зібравшись з силами я постукала. Автоматично видала мелодію "До Елізи". Колись мама навчила мене, якщо стукати, то мелодично. Так ми розуміли, що це хтось з сімʼї прийшов додому. 

Двері відкрились та я побачила маленьку, худу, але дуже симпатичну жінку. Чи то сиве, чи то платинове довге волосся, що втратило блиск через рак. Видно кістки на ключицях, щоках, руках. Вона наче взагалі не має навіть граму жиру чи мʼяса. Синяки під очима та бліда шкіра. Я думала то я бліда, адже по тілу навіть шрами важко помітити. Але ні - тітка Еллі була наче з чорно-білого фільму Тіма Бертона. 

- Стефані! - вона підійшла ближче та відкрила руки, наче питаючи чи може мене обійняти. - Ти просто копія батька...

Я автоматично подалась вперед та обійняла її. Вона мабуть ростом з 158-160 сантиметрів, бо іі голова вперлась мені у груди, а я дівчина середнього зросту. Така маленька... Я наче могла її зламати.

- Дякую, ви не перша хто це каже. - Посмішка зʼявилась на моєму обличчі й швидко зникла, коли я побачила її мокрі очі. 

- Вибач, гормони пляшуть, я перестала робити хімію. - Еллі посміхнулась. - Прошу заходь, не стій наче не рідна! Я так багато хочу дізнатись про тебе!