2 дні тому

Завтра зустріч із Джонсоном. Фірма збагатіє на 3 мільярди долларів. А мій особистий прибуток ще на декілька сотен мільйонів у тиждень. Мене не могла не тішити ця новина. 

Викинув взуття десь в прихожій, я відпустив Ріо відпочивати, а сам піднявся у спальню. Цьому дню не вистачає лише віскі. Налив 100 граммів та кинув дві мраморні кульки, щойно з морозильної камери. Цей смак такий пʼянкий, такий пекучий. Смак грошей. 

Минула година, як я сидів за ноутбуком, смакуючи напій та рахуючи у новій таблиці скільки ще людей потрібно найняти для нового трафіку кокаїну. 

Логістика подібних процессів, досить важка штука, навіть коли ти маєш повний імунітет у влади. Все одно треба продумати кожен крок, аби не підставити людей, що закривають на все це очі. 

Двері у спальню розпахнулись. Без стуку. Ненавиджу це. На порозі стояв Ріо. Полуголий, натягуючи штані. 

- Або це щось важливе, або я скажу Гебу прострелити тобі коліно. 

- Сер. Еллі. Еллі померла. 

Я дивився на нього, сподіваючись що це жарт. Хоча, мої люди знають, що за такі жарти, їх родичі будуть отримувати їх тіла по шматкам. 

- Де вона? 

- Центральна лікарня. Морг. Забрали 10 хвилин тому. 

- Вдягайся. Їдемо. 

Минуло всього 3 хвилини, як мій Каєн вже вилетів на дорожну смугу. Ріо весь спітнів, по його щокам котились сльози. Він також любив її. Коли їй було геть зле, я залишав його з нею, якщо мав бути на роботі. Він розповідав їй історії про свою маленьку донечку, та вражався, який чудовий Еллі мала сміх. Ми всі любили її. 

Машина припаркувалась біля лікарні. Вони вже знали що я приїду. 

- Пішли. 

Ми вийшли з тачки та швидким кроком попрямувала до підвального приміщення, де знаходився морг. Не треба було довго домовлятись, аби нас пустили. Вони до усрачки мене боялись. Декілька місяців тому, Геб відрізав одному з докторів пальця, за те, що він прописав не ті препарати та у Еллі пішла алергія. Вона, звісно, цього не знала. 

Спустившись, нас провели до 3ього кабінету. Тут лежали ті, кого ще встигли вскрити. 

- Що скажеш, док? 

- Вітаю, Містер Дрейдан. Мені дуже шко...

- Давай без прилюдій. - Себе пожалій. А мене не треба. 

- Її було вже не врятувати. На жаль. Фельдшери зробили все що змогли. Сказали її племінниця намагалась її врятувати. Робила массаж серця, навіть винесла її на вулицю до лікарів. Дата смерті - 8 грудня 2023, 01:46. - Його тремтячий голос мене дратував. 

- Покажи її. 

- Але, але ж це не правильно...

Я не гаючи не секунду припечатав його до одного з холодильників, тримаючи руку на шиї. 

- Або ти мені її покажеш, або я вирву твою трахею та віддам вуличним псам як смаколик, падла. 

- Ддобре... - хрипить мразота. 

Він підвівся та потер шию, намагаючись відкашлятись. Мабуть, щось передавив. Нічого, до весілля заживе. Чоловік відійшов до каталок з трупами та продивився їх значки на великому пальці стоп. Вибрав одну з них та підкотив ближче до мене. Біла тканина пішла вниз, та я побачив її. Наче ще жива, просто спить. Неймовірно, як рак вбиває людей. Настільки, що я б ніколи не побачив різниці у її зовнішності, будь вона жива чи мертва. 

Я акуратно поправив її сиве пасмо.  Сльози щипали мої очі та я стримався. Вона їх не любила. Поцілував її у лоба. 

- Мені шкода, Еллі. Шкода. - Підвівся та поправив подолазку. Хлопнув чоловіка по плечу. Позаду рюмсав Ріо. - Давай без соплів, тобі вже не 10 років. Дякую, док. 

Ми вийшли з моргу. Біля лікарні вдвох запалили по цигарці. Ріо ніяк не міг заспокоїтись. Я приобняв його. Це сумно, дивитись як чоловік 2 метри зросту та 120 кіло чистих мʼяз не може стримати сльозу. Зе раз показує, яка неймовірна була Еллі. 

- Ну все-все. Ми всі знали, що так буде, друже. Треба брати себе в руки. 

- Вибачте, Сер. Вона була файна жіночка. 

- Тут ти правий. - Ще один подих нікотину обійняв мої легені. Вона б сварила мене за це. 

- Куди ми тепер? 

- До неї. Треба впевнетись, що то дівчисько не накоїло шкоди в її домі. Я їй не довіряю. 

Обпікши пальці фільтром ми сіли в машину та поїхали до Еллі додому. Який подив був для мене, коли я побачив картину, що нас чекала. 

Відчинені двері. Розкидані ліки після реанімаційних дій. Потоптаний газон, мабуть медиками. Та самотня темно-руда дівчина, що заснула на ґанку будинку. Чи може втратила свідомість. 

Я ніяково підійшов ближче. Гарна вона. Розумію, чому Еллі ховала її від мене. 

- Вона спить?

- Мабуть. Давай но віднесемо її на гору. - Я взяв її на руки, реакції нуль. Не знаю, що тут було, але це її не перша смерть. Повинна була звикнути. 

Не зміг не роздивитись її обличчя. Заплакані вспухші очі, ластиння по щокам та носі, пухлі губи. Ледве помітний на білій шкірі шрам, що йшов по брові та вниз крізь око. Сука. Відрізав би руки тому, хто це зробив. 

- Ріо, подивись де її речі. Кули Еллі її поселила?

- Секунду, сер. - Він піднявся на гору та пройшов по кімнатах. - Її речі у вашій кімнаті. 

Я навіть не сумнівався, Еллі. 

Підійнявшись на гору, я зайшов у вже знайому та улюблену частину будинку. Мій перший "дім". Моє перше "вдома". Поклав дівчину на ліжко та накрив покривалом. Вона як дитина скомкала його між ніг та обійняла. Бачу стоїть мольберт. Мабуть, творчість то в них сімейне. 

- Поїхали. Треба завтра домовитись за похорон, як просила Еллі.