Хмарний день. Невже фільми не брешуть, та у похорон ну буває ясної погоди. Чи то можливо ми занадто зайняті своїм горем, та не помічаємо сонця. Все стало сірим.
Ми не були знайомі багато часу. Лише добу. Але я встигла відчути себе інакше. Так як коли батьки ще були живі.
Я сіла у таксі та поїхала вслід за чорним бусом. Не дивно, але коли я приїхала на кладовище, на похороні не було багато людей. Не було майже нікого. Лише сторонні люди проходили повз та дивились на мене, сидячу на колінах, коли гроб почали закапувати, а святий отець читав молитви.
Я не маю сил плакати голосно. Я думаю, я не обронила ні слова з моменту, як реанімобіль поїхав з дому Еллі два дні тому. Навіть цей сучий видорок не прийшов.
Вона була така світла, така добра, така чуйна - невже в цьому клятому місці нема ні одної живої душі хто хотів би з нею попрощатись. Гроб був з червоного дерева, як вона любила. Мабуть, вона давно планувала цей день. Бо все було продумано до деталей.
Білі лілії круги цвинтарного каміння, гравіювання на могилі таким же шрифтом, що вона використовувала у підписі своїх картин. Вона наче зробила з прощання свято, адже все було у білому кольорі. Навіть цвинтарний камінь - білий. Тільки от труна червона.
- Не сумуй, сонце, вона у кращому світі зараз. - Пастор підійшов до мене та поклав руку на моє плече.
Я просто кивнула. Де ж тут Бог. Якщо світлі люди помирають, місяцями очікуючи смерть та переживаючи нестерпний біль. Де ж тут Бог, якщо вона відчувала як метастази пожирають її. Невже він би це дозволив.
Минула година. Дві. Три. Я все так само сиділа на колінах та дивилась пустими очима на гранітний камінь.
"Еллі Томпсон
12 травня 1957 - 8 грудня 2023"
Краєм ока я побачила знайомий автомобіль. Точніше, спершу я його почула. Я мовчки подивилась назад впевневшись, що цей сучий син таки приїхав. Насрати. Захоче вбити мене - ми на правильному місці. Я все одно втратила останню людину в своїй родині.
Кроки позаду наближались по сухій траві.
Цікаво, скільки ці лілії проживуть взимку... Навіть якщо тут тепло. Треба буде приїздити сюди частіше, міняти їх.
Раптом кроки припинились. Я відчувала його позаду. Його парфум бив у ніс. Але якщо б будь якого іншого дня я сказала б, що цей гад має смак, зараз скажу що він тхне лайном. Погані люди не можуть не смердіти.
Він стояв непорушно, допоки не наважився покласти у білої плити букет з червоних лілій. Потім сів біля мене.
Я не знаю, скільки ми так просиділи. Але достатньо довго, бо почало темнішати. Я не дивилась на нього. Я бачила тільки камінь. Усе, що залишилось від неї.
- Скоро тут проросте дерево. - Я не ворухнулась, але думаю він зрозумів, що я подумала. Наркоман чи що? Чи то стресс його йобнув по голові? - Вона так попросила. Побачила пару років тому, як у Китаї чи то десь у Азії, роблять гроб зі спеціального дерева, а труп вдягають...
- Не кажи це слово. Труп. Не треба.
- Вдягають у спеціальний костюм з добривом. Через пару років, вона переросте у дерево. Вона хотіла залишити після себе затишок.
- Вона тебе кохала так? Чому ти не прийшов? Чому ти з нею не попрощався? - я нарешті повернула до нього голову. Чорна водолазка. Чорні брюки. Він наче носить те саме, сподівають його холопи хоча б вміють прати.
- Вона просила, щоб ми не побачились. Я приїхав на початок. Постояв у стороні. Думав приїду пізніше, але ти я бачу вирішила на цвинтарі ночувати.
Його зелені очі були наче скляні сьогодні. Минулий раз, коли я їх бачила, вони сяяли. Сяяли злістю, могутністю та зухвалістю. А зараз. Нічого. Повна порожнеча. Він дивився на граніт, майже не кліпаючи, а скули бігали туди-сюди, наче стримуючи емоції.
- Впевнена ти не з тих, хто слухає жінок.
- Так. Але вона була мені як мати. - нуль інтонації. Поки мій голос набирав обороти сарказму та злості, його не випромінював нічого. Та це злило мене ще дужче.
- Знаєш, ти явний шмат лайна, якщо навіть не прийшов до її могили просто сказати пару слів.
Він повернувся до мене. Чорт. Це я мабуть дарма. Його погляд розпотрошив мене, та якщо чесно я злякалась. Особливо, коли згадала, що я не бажаний свідок.
- Побережи язика, ягнятко. Хтось може його випадково відрізати.
Я встала. Відтряхнула свою чорну спідницю. Підійшла до граніту та поцілувала його.
- Я йду додому. Я не хочу бути поруч з людиною, яка навіть не могла дати півгодини часу на прощання з тією, кого він звав матірʼю.
- Не забувай, що я знаю, в якій кімнаті ти спиш. - Хлопець швидко взяв мене за лікоть, не даючи піти далі. - І якщо ти така розумна, де ти була ці 10 років? Де ти була, коли в неї знайшли рак? Де?
Чоловік так сильно жбурнув мій лікоть, що я майже впала. Не тут, Стеф. Не тут. Не треба бійок. Особливо на кладовищі.
Я йшла, але коліна трусились. Я відчувала на собі погляд його людей. Але не його.