Блог
Всі
Вірші
Всі
музика чи література.
Слова не горять у вогні і у воді не тонуть.
Їх не приглушити гарячим дотиком.
І навіть якщо їх душити, вони не замовкнуть.
Вони не мають надії, як і останнього подиху.
Усе, що всередині слів, — це сліпі торкання.
Жодних обмежень і марно втрачених років.
Усе, що є в автора, — битва без сподівання;
Усе, що є в читача, — уявний спокій.
Об'єднання тих і інших — умовне братство,
А в ньому — вічні бої за карикатури.
Те, що цікавить шлунок, — ситість чи чванство;
Те, що цікавить серце, — музика чи література.
Щось отримує перші місця, несучи нагороди.
Щось здається і відступає вперто.
Щось зазнає втрат, попри, рятує народи,
Бо, як і слово, свідомо не може вмерти.
7
0
114
те, що нарешті минулося.
Біле сяйво минулих спогадів,
Бруківка повз твою вулицю,
Сотні здивованих поглядів
І те, що нарешті минулося.
Мальований змій на зап'ясті,
Сушені квіти і вечір.
Це звалося дивним щастям
І здавалось тоді доречним.
Сад нездійснених мрій і планів,
Марні зустрічі і надії,
Червоні, як кров, троянди,
Запалені сонцем тіні,
Квиток на останній потяг,
Обійми й нечесне «до завтра»...
Болючий огидний спогад,
І, наостанок, зрада.
7
2
117
водити їх за собою, йдучи насправді за ними.
Я завжди легко прощаюсь із книгами,
Лишаючи їм на згадку тільки пил на полиці.
А з людьми, такими нудними і немінливими,
Чомусь хотілось мені назавжди лишиться.
Хотілось приходити, набридати,
З'являтись там, де вони мене не чекали.
Мені хотілось себе віддати.
Хотілось, щоб мене бачили, але не чіпали.
І я мусила під дощем стояти годинами,
І дивитись на те, як мене забувають.
Я водила їх за собою, йдучи насправді за ними.
Я дряпала на руці лезом: «ЗРАДУ НЕ ВИБАЧАЮТЬ.»
7
0
91
