Вірші
лист, який ти захочеш спалити.
Привіт. Я давно не писала тобі листів.
Ти вже, певно, забув мій неохайний почерк.
Уявляєш, у нас вчора випав сніг!
Я розкажу тобі сотні новин, якщо, звісно, захочеш.
Вибач за грубість з останніх днів.
Це тільки турбота про мене, не більше, знаєш?
Дай якийсь знак, якщо більше не бачиш зі мною снів.
Я страждаю, а ти? А ти, мабуть, вже не страждаєш.
Я одужала, і немає температури!
Але той жахливий і нескінченний кашель...
Осінь розставила всі крапки і накреслила всі фігури.
Якою б гарною не була, та не стане «нашою».
Що там ти? Як поживає «сонце»?
Воно стареньке і від того таке пофарбоване.
Буде світити тобі і взимку своєю холодною бронзою.
А життя, воно просто... Зломлене.
Не шукай більше відповіді, забудь про сенс.
Ми занадто далеко один від одного.
І на згадку – тільки постійний стрес.
І, на щастя, більше нічого доброго.
Прощавай, не чекаю мальованих сторінок.
Наші дороги плетуться у різні боки.
Я – одна разом з тисячами думок.
Ти – один? Сподіваюсь, не одинокий.
6
5
50
болиш.
А я буду згадувати тебе, навіть коли мені буде аж 90 років,
І ті неймовірні заходи сонця, що бачила їх з тобою,
І той фільм, що більше ніколи не зможу передивитись,
І все, з чим довелось попрощатись або розлучитись.
І ти, серед списку невиконаних і недосяжних мрій,
Такий щасливий, коханий, але не мій...
У моїй пам'яті як найнезбагненніший спогад:
Мої руки – в твоїх, і наші тіні блукають десь зовсім поряд;
Темрява огортає нас зусібіч,
А всередині світло, і я біжу до тебе назустріч;
І ті слова, що я так їх і не скажу;
І тиша, що виявилась міцнішою за цей неспокійний шум.
І якщо я ще хоч колись тобі напишу –
Не намагайся заходити за межу.
Не розбивай мене до кінця, я прошу, облиш.
Просто знай, що ти досі мені болиш.
5
0
92
пам'яті літа.
Літо на смак — полуниця із м'ятою;
Хмари на дотик — цукрова вата.
А почуття — алергічна пляма,
Горять серед лісу яскравою ватрою.
Сонячний опік гоїть сметана,
Ковдра з туману накрила вечір.
Зеленка і пластир, коліно, рана...
Завше болюча від себе втеча.
Літо на вигляд — блакитні очі,
Літо на слух як плітки і неправда.
Літо блукає в холодній ночі
І знову до ранку не можна спати.
6
0
85
про Неї.
Навіть у нетверезому стані Вона писала вірші, які торкали душу,
Били серце на скельця, різали ними руки.
Вона не просто наказувала, Вона примушувала.
Вона витримувала найгірші тортури й нашу розлуку.
Її рік починався з весни, коли сонце вже гріло,
А ніч Вона покірно складала до ніг Мистецтву.
Коли Їй щось не подобалось, Вона не терпіла.
Єдине, чому Вона довіряла — Її люстерце.
Її право зміг би порушити тільки Диявол.
Потрапити в гості до Неї було неможливо.
Вона мала гірше, ніж гострий розум, — уяву.
Її сни уміли передбачати виключно щось важливе.
Її натхнення не було тактовним чи вчасним.
З-під Її шкіри, коли вона хвилювалась, чітко блактитніли вени.
Вона, здавалось, не докладала жодних зусиль, щоб бути просто прекрасною.
Вона самостійно шукала й вирішувала проблеми.
В Її присутності можна було не схиляти голову.
Вона була теплом у долонях навіть у найсильніші зливи.
Її називали по-різному: Відьмою або Долею.
Єдине, чого вона прагнула — стати щасливою.
Вона часто плакала, проте Її сльози бачили тільки обрані.
Понад усе Вона боялась пташок і густої темряви.
Вона вперто в потворних речах шукала естетику і гармонію.
Вона була зовсім не сильною, радше — впертою.
Вона була ліхтарем з світлячків у безодні страждань.
Якщо вже Вона прийшла, то найперше забрала б серце.
Найгірше, що вона могла принести з собою — печаль.
А мова Її, як і серце, була щедро приправлена перцем.
7
0
95
музика чи література.
Слова не горять у вогні і у воді не тонуть.
Їх не приглушити гарячим дотиком.
І навіть якщо їх душити, вони не замовкнуть.
Вони не мають надії, як і останнього подиху.
Усе, що всередині слів, — це сліпі торкання.
Жодних обмежень і марно втрачених років.
Усе, що є в автора, — битва без сподівання;
Усе, що є в читача, — уявний спокій.
Об'єднання тих і інших — умовне братство,
А в ньому — вічні бої за карикатури.
Те, що цікавить шлунок, — ситість чи чванство;
Те, що цікавить серце, — музика чи література.
Щось отримує перші місця, несучи нагороди.
Щось здається і відступає вперто.
Щось зазнає втрат, попри, рятує народи,
Бо, як і слово, свідомо не може вмерти.
8
0
187
те, що нарешті минулося.
Біле сяйво минулих спогадів,
Бруківка повз твою вулицю,
Сотні здивованих поглядів
І те, що нарешті минулося.
Мальований змій на зап'ясті,
Сушені квіти і вечір.
Це звалося дивним щастям
І здавалось тоді доречним.
Сад нездійснених мрій і планів,
Марні зустрічі і надії,
Червоні, як кров, троянди,
Запалені сонцем тіні,
Квиток на останній потяг,
Обійми й нечесне «до завтра»...
Болючий огидний спогад,
І, наостанок, зрада.
8
2
218
водити їх за собою, йдучи насправді за ними.
Я завжди легко прощаюсь із книгами,
Лишаючи їм на згадку тільки пил на полиці.
А з людьми, такими нудними і немінливими,
Чомусь хотілось мені назавжди лишиться.
Хотілось приходити, набридати,
З'являтись там, де вони мене не чекали.
Мені хотілось себе віддати.
Хотілось, щоб мене бачили, але не чіпали.
І я мусила під дощем стояти годинами,
І дивитись на те, як мене забувають.
Я водила їх за собою, йдучи насправді за ними.
Я дряпала на руці лезом: «ЗРАДУ НЕ ВИБАЧАЮТЬ.»
7
0
163
пролог.
Я часто сумую за теплим кульбабовим літом.
За полем ромашок, що біля розбитої вежі.
За присмаком сонця, що тихо заходить зліва.
І за коханням, на перший погляд, безмежним.
За дощем крижаним, що змивав всі плітки і образи.
За нічними розмовами, що тоді здавались важливими.
За короткими і незначними значними фразами.
За тими моментами, в яких ми були щасливими.
5
5
144
осінній стиль проникає в суспільство
Осінь спускається у провулки,
Хоч сонце ще намагається втримати літню спеку.
Дерева скинули листя і тягнуть до вікон холодні колючі руки,
Вітер стає пекучим, але ще можна вдягтися легко.
Осінь диктує свій новий стиль і правила:
Тепер ти не маєш права забути свої обов'язки.
Листя уже на землі, і ніхто не бачив, як воно впало,
Повітря тихенько вкривається чимось терпким і морозним.
Наступного тижня — тепліше, місцями можливі опади.
І вже більше хочеться білу і однозначну зиму.
Замрієм про літо, як тільки відчуєм її примхливі дотики й протяги.
І це буде постійно іти по колу, із року в рік, без упину.
А поки осінній стиль проникає в суспільство,
Змінює одяг, взуття, зрештою..
Давай передивимось усі тобою вподобані фільми?
Поки дощ із підступним вітром тримає нас під домашнім арештом.
Нехай події змінюються з страшенною швидкістю,
Лишаючи тільки можливі ймовірності,
Трапляються теплі спогади, що затишно пахнуть вічністю,
Осіннім листям і відчуттям незмінної щирості й вірності.
7
0
256
створіння самотнє і жовте
Небо страшного свинцевого кольору
Ніби примара висить над містом.
Я ненавиджу осінь всім серцем і волею:
Вона розлучає людей навмисно.
Тільки тому, що сама — нещасна.
Осінь — створіння самотнє і жовте.
Якби ж вона мала щось цінне і власне,
Була би хоч трошки менше потворною.
Плаксиві романтики з домом і тишею,
Що пишуть про листя хрумке і гаряче,
Чули про біль від розлуки не більше,
Ніж дерево в сонній тужливій гарячці.
І не болять ті важкі кілометри...
Знаєш, все зовсім не так, як ти думав.
Твоя відсутність для мене нестерпна —
Не відстань, не час... А байдужість підступна.
11
0
181
ми випадково колись перетнемось в майбутніх життях.
На тебе чекає новий і відкритий шлях,
Який, запевняю, ти пройдеш так, ніби знаєш його досконало.
Ми випадково колись перетнемось в майбутніх життях,
Крізь твої, мої й наші спільні спогади, яких назбиралось, на жаль, немало.
Я відчуваю тебе через кляті роки й кілометри,
Мені самотньо без тебе одного серед сотень людей навколо.
І якщо недо-кохання міряти все-таки метрами,
Ми втратили один одного знову і знову йдемо по колу.
9
0
263
скажи, похмуре небо, що не марно я прожив
feat. baofán (@marco_richter)
Сиджу в кафе за столиком, дивлюсь в віконце,
У мене серце в поцілунках чорної мадам.
Я хочу, щоб нарешті дощ полишив сонце.
Бо холод відчуваю, він і називається життям.
Минуле залиши́лось в пам'яті болючим світлом,
Що крізь роки мені пече у грудях.
І я боюсь того, що іншим, може, непомітно...
А я — самотній в цих щасливих людях.
Малеча з варикозом і сухими пальцями,
Навчіть мене ту ложку брать до рота,
А ще колись життя здавадось ніжним вальсом,
Були часи...а зараз мій — партнер глуха дрімота...
І жаль потроху відбирає душу...
Моє нічне жахіття — забуття.
Колись цей світ і я лишити мушу..
А скільки смерті я просив за все своє буття!
Так тяжко признавать, що стукають у двері,
Чи то Вона, чи то вони в халатах?
Кінець вже близько, залиши́лось кілька серій,
Кумедно навіть, як не хочемо любить і вміємо страждати...
І сонце трохи швидше котиться на захід,
А я ще досі пам'ятаю ранок.
Останні дні, хвилини — дивний за́пал
В кольорі тиші і важких фіранок.
Піду попити лікарську ромашку — затужив...
Нап'юся нею як востаннє,
Скажи, похмуре небо, що не марно я прожив,
Підтвердь, що вже на мене ти чекаєш...
10
0
247
поки хвильки твого волосся мене в лихоманці закручують.
Сонце, здається, без жалю, палить мою білу спину,
І тихий шум близької дороги мене засмучує.
Я б сиділа тут тільки для того, щоб плакати без упину,
Поки хвильки твого волосся мене в лихоманці закручують;
Поки я ще не розумію, наскільки близько осінні очі;
Поки мрії ще грають реальністю і часто замінюють спогади.
Я обіцяю приходити в сни на побачення кожної ночі.
Я ловитиму твій силует на вулиці втомленим поглядом.
ლ
9
7
194
мені тут без тебе нестерпно холодно.
Холодний вечір лягає на вулиці,
Повільно і тихо сонце спускається спати.
Я ледве іду додому, і речі чомусь в руках, а не в сумці.
Мені доведеться відповіді, можливо, роками чекати.
Хоч я й можу правдиво вдати, що мені все одно.
У мене є сотні можливостей не робити найменшої помилки...
Я повільно і тихо, як сонце, іду на дно.
Я буду тебе пам'ятати, здається, що до останнього подиху.
І є більш важливі речі, такі, як, наприклад, спокій.
Жахливий і сонний, як цей вересневий вечір.
Мені вистачить сили хіба що на декілька кроків,
А далі — мені потрібні твої міцні і вічно затишні плечі,
На які я зможу покласти голову
І більше нічого не турбуватиме.
Мені тут без тебе нестерпно холодно.
Повертайсь, хоч і через століття: я сумуватиму.
ლ
9
0
324
просто тихенько тебе неймовірно любити.
Я не знаю меж у своєму нахабстві,
Я часом дратую тебе навмисно:
Ти занадто милий, коли зухвало
Я з'являюсь недопустимо близько.
Називаю тебе «моєю матусею»:
Ваші погляди на життя, однозначно, схожі.
Ти зайняв її роль і тобі пасує..
Зайвий раз про це нагадати — відмовитися від цього не можу.
Я чекаю, поки ти напишеш перший,
Знайдеш нову тему, щоб потім її закрити.
Ти безмежно (не більше, ніж я) упертий,
І я рада, що можу з тобою просто поговорити;
Просто тонути в твоїх обіймах:
Я, здається, більше не можу без них прожити;
Просто дивитися в твої очі;
Просто тихенько тебе неймовірно любити.
♡
8
0
232
якби можна було, я б зустріла тебе давно..
Літня ніч ховає від перехожих
Наші юні обличчя, вкриті веснянками.
Двоє різних у всьому, заледве у чомусь схожих..
Ми впиваємось поцілунками і світанками.
Наші зустрічі пораховано:
Ти приходиш кожного вечора.
Ми кохаємо палко і неприховано,
Говоримо впевнено, не розбираючи слова на «доречні» і «недоречні».
Венами замість крові — вино.
Очі сльозами наповнені, а душі сонцем спустошені.
Якби можна було, я б зустріла тебе давно,
Припинивши війну наших поглядів ще до її оголошення.
9
2
258
ти — найдорожчий наркотик
«Ніколи цієї гидоти не буде в моєму житті.»
А потім — підставив друг, і... Далі ти знаєш.
Тепер вже без цього ні дня, особливо — на самоті.
І, мабуть, ти розумієш, як жахливо мене вбиваєш.
Ти — найдорожчий наркотик, за декілька грамів я ладна віддати життя.
Мені мало тебе всього: твоєї плоті і крові.
Я свідомо витрачу все за кілька хвилин забуття.
Я заберу кожен дотик, нічого не лишу на потім.
5
1
217
головному герою моїх сторінок і снів
Кухня, пісні Скрябіна і чай
Такий міцний, що аж терпнуть губи.
Я не дослухала поки що до кінця, вибачай.
Розтягну на тижні твій голос теплий і грубий.
Пробач мені безпричинні сльози.
Я просто сумую так, ніби більше тебе не зустріну.
Мене чекатимуть кілометри дощу і грози,
Присягаюсь виконувати усе, що ти мені зараз сказав, сумлінно.
Я поки що мало чого розумію у цьому житті
І, ти би знав, як вбираю у себе кожен твій рух і слово.
Ти — головний герой моїх сторінок і снів,
Ти живеш у безсмертних спогадах, що постійно ідуть по колу.
І якщо серед сотень можливих шляхів мені випав такий,
То я знаю: ти скажеш, що так і треба.
Мені, правда, від цього завжди легше стає.
Достатньо підняти заплакані очі й легенько торкнутися нашого спільного неба.
8
0
307
ти був і назавжди лишишся моєю нестерпністю
Я не буду вдавати, що ще не знаю про твої плани,
А коли про мої запитає хтось, ти першим почуєш відповідь.
Мені буде тебе бракувати: тебе і зараз нестримно мало.
Я не буду про тебе думати і проростати під вікнами квітами.
Ти був єдиним сенсом, і, якщо чесно, я ще сподіваюсь..
Ти був і назавжди лишишся моєю дитячою ревністю.
Я тебе не люблю і вже певно, що не кохаю!
Ти був і назавжди лишишся моєю нестерпністю.
Не так вже й багато всього попереду..
І те, що минуло, захочеться там лишити.
Ти був і назавжди лишишся моїми нервами.
Я зовсім не розумію, як зможу без тебе жити.
6
0
203
зірки світять на стелі
Зорі завжди сяятимуть на стелі,
І після смерті, траурний ентузіазм, картини невеселі.
Чекайте, завтра хтось новий
Житиме в моїй оселі.
І чай — на кухні, а зірки — на стелі.
Я чесно-чесно не забуваю спати!
Я досі бачу твої квіти у своїй палаті,
Твій силует, що плаче і палає...
Я поруч з сонцем і тебе не забуваю.
І все, що так часто здавалось істинним,
Проросло каміння і вкрилось іскрами.
Мій простір мірявся просто метрами,
А щоб життя сприйняти, потрібно вмерти.
9
0
240
грай на гітарі, поки не зітреш пальці
Потяг пішов іще рано вранці,
Ховаєшся глибоко в теплий светр.
Погано? Грай на гітарі, поки не зітреш пальці.
Залишився сам? Співай фальцети.
Пройдись глибинними коридорами,
Згадай останній нещасний випадок.
Згадай таке, за що буде соромно.
Нехай та прірва із серця випаде.
Не бійся чути свої емоції,
У голові голоси — не страшно.
Кава з вершками (у рівній пропорції),
Поможе. Навіть коли уже зовсім важко.
Не вистачає сили піднятись з ліжка?
Вдягайсь тепліше і йди на вулицю.
Візьми у руки стареньку книжку,
Гортай, аж поки душа посунеться.
Ввімкни музику найгучнішу,
Чекай у гості сусідів із скаргами,
Танцюй, читай, пиши як дихаєш,
Злети у небо і вкрийся хмарами.
Запам'ятай, що, буває, не завжди добре.
Поганому також властиво проходити.
Нехай теплий светр гріє і коле,
А спогади — пахнуть вічністю і турботою.
8
2
427
просто пише.
Мінливе море сиплеться зірками,
Я розчаровано гортаю Інтернет.
Усе, що зберігалося роками,
Палючим сонцем вигоріло вщент.
Я витрачаю час не на потрібне,
Мій соціальний статус — «просто пише.»
Марним чеканням щастя, квітів, літа
Я тимчасово потонула в віршах.
Я пропустила шанс на існування,
Намалювала все життя в блокноті,
Відчула страх, а разом з тим — розчарування,
Відкрила душу і напакостила плоті.
Солоні хвилі рани не лікують,
Та я люблю безкраї океани.
Цікаво, а за чим вони шкодують?..
Вони ревуть колючими словами?
10
4
339
коли ти поряд
(ти, тебе, тобі, для тебе)
Ти просила кинути курити,
Тебе дратує мій кашель «як у хворих».
І ти не любиш диму, що і говорити...
Я більше не курю, коли ти поряд.
Погані звички замінились сном,
Тобою, кавою і сірим небом.
Ти впевнена, що краще нам обом,
А я живу і дихаю для тебе.
Для тебе фрукти у моїй квартирі,
І свіжі квіти, ніби все гаразд.
Тобі пасують вогники щасливі,
Що загораються в очах нараз,
Коли ти бачиш трошки кращий вигляд,
Коли моїх синців і шрамів менше..
Все заживає й не болить, коли ти поряд.
Коли ти поряд, справді, набагато легше.
5
2
176
мурашник
Не кажи мені, що світ — не мурашник,
Я бачила, як люди ховаються між стелі і стіни.
Іноді всередині бетону холодно й страшно,
Важко, витягуються вулиці змарнілі, як змії.
Ведуть переходи в не найкращі місце і час,
Сходами підіймаються ті, хто не вірять ліфтам,
Світлофори горять різними кольорами для нас,
Вивіски випромінюють гострий біль і світло.
Зіниці більші за повний місяць,
Зірки розмиті автомобільним сяйвом.
Рухаємось помірно, стоїмо активно на місці,
Думки довгі, заплутані і нейтральні.
Чужі руки забирають до себе,
Перехрестя ворожо шумить моторами,
Не встигаю підняти очі до неба,
Воно хмарами вкрите напівпрозорими.
Я літаю в обіймах холодних тіней,
Проходжу крізь совість, сніг і сутінки,
Мурашник чує усе, про що мрію я,
І кидає шанси під ноги тут-таки.
5
2
194
25-та година
Мені необхідна 25-та година доби,
Щоб вистачало часу на сумніви і вагання,
Зайві стреси, що без кінця лягають в рядки,
Невиправдані страхи, неозвучені сподівання.
Додаткова година без сну мені не зашкодить,
Ще більше тривожних думок і панічних атак.
По годиннику стрілки невпинно колами ходять,
Та у мене залишиться ще година на «а що, як...».
Змучивши себе різного роду дилемами,
Я спокійно (а, може, не дуже) засну,
Загортаючись ковдрою (чи проблемами)..
Позичте 25-годину, а я вам колись поверну!
4
0
211
моїй коханій Тривожності
Я уперто ігнорую поради фінансової грамотності,
Проблеми зі здоров'ям, погані звички.
Мені пишуть діагнози про невпевненість і зухвалість.
Одночасно. Цікаво, і як же так вийшло?
Колекціоную журнали, марки, сусідські плітки,
Збираю їх разом у кіоску навпроти.
Вічно шукаю спокій, досі не можу знайти.
Постійно я «за», а тривога — проти.
Я ділю з нею тіло багато років,
А вона платить за це таблетками, психотерапевтами.
Серце шумить і вискочить через кілька кроків,
Малюючи кров'ю, як олівцями стертими.
Проходжу вулиці у своїй пам'яті,
Роздивляюся примарні зорі на стелі,
Згадую, як було добре на старих фотографіях,
За вікном бачу від дощу посірілі панелі.
Починаю дивитися серіал,
Знаючи, що остання серія ще не близько,
Вперше і востаннє говорю на загал,
Поповнюючи рядками «тривожний список».
5
0
226
надійніше вірити в себе
Санту створено, щоб управляти дітьми,
А Бога — дорослими.
Усім відомо це від початку,
Та зізнатися в цьому непросто.
Пульс перевищує 200,
Я у напівпритомному стані
Розмальовую для тебе листівку,
Можливо, вона остання.
Я вірю лише в себе,
У щасливий момент випадку,
Роздивляюся чисте небо
Без думки, що хтось там житиме.
Без планів на існування,
Я просто дивлюсь на хмари.
Йду із відчаєм і проханням:
Не водити мене по храмах.
6
0
235
миті зі смаком нескінченності
Бувають миті, на смак як нескінченність,
Як поцілунки влітку,
Як молочний шоколад.
Навіть коли слова мої і фрази недоречні,
Навіть коли болить
І б'ється вже не в такт.
І сонце світить так,
Затьмарюючи вітер,
Несуть тебе далеко
Думки, рядки, пісні,
А по сусідству бродить по вулицях малеча
І чуються крізь спеку ігри голосні.
Душі так личать літо, морозиво, книжки,
Пташки і повний місяць, найкращі, справжні друзі.
І сльози, хмари, дощ, пусті з вина пляшки,
Сухі, старі дерева, кораблик у калюжі.
На шкірі новий шрам, велосипед швидкий,
Ромашковий букет колючо-ніжний-ніжний,
І захід сонця в річці, сонливий і м'який,
Холодні, чисті зорі і кошик фруктів свіжих.
7
0
183
