Дорогою додому
            
            Іду по дорозі й дивлюся на хмари, 
На ті білосірі далекі примари, 
Повсюди я чую тільки запах бузку, 
Який мене кличе в спокусу ясну. 
Кричить, вивертає стихію тривожну, 
І бачить:" нічого зробити не можу". 
А я й не волаю, крокую собі, 
У світлі денному, а не в страшній пітьмі. 
Хоч як не боровся б я з дивом оцим, 
Не в силі казати — неначе німий. 
А вітер гуде перемінно, невпинний, 
Тріпочить і грається листям, дурний, 
Зірве й полетить воно швидко до низу, 
Де знайде останню собі темну ризу, 
У травах зелених, пахучих, тремких, 
Що візьмуть за фарби  собі золотий. 
Усе в світі гине, усе відцвітає, 
Рослина, людина, усе пропадає. 
Хоч щоб я не думав, а з дивом оцим, 
Не може упоратись навіть німий. 
А я ж не німий, про це я волаю, 
А треба воно? Кого я питаю? 
Чи можна продовжити день для людини, 
Щоб ніч не здолала щасливі хвилини? 
Та байдуже вітру і байдуже хмарам, 
І сонцю і гілкам й червоним тюльпанам. 
Я смерті кричу: зупинися, не йди! 
Та цього змінити  не хочуть вони: 
Ні вітер ні хмари, ні ясні зірки, 
Всі речі прекрасні німі навіки…
            2022-10-03 12:00:32
            
            
                                                    3
                
                
                
        0