Дорогою додому
Іду по дорозі й дивлюся на хмари,
На ті білосірі далекі примари,
Повсюди я чую тільки запах бузку,
Який мене кличе в спокусу ясну.
Кричить, вивертає стихію тривожну,
І бачить:" нічого зробити не можу".
А я й не волаю, крокую собі,
У світлі денному, а не в страшній пітьмі.
Хоч як не боровся б я з дивом оцим,
Не в силі казати — неначе німий.
А вітер гуде перемінно, невпинний,
Тріпочить і грається листям, дурний,
Зірве й полетить воно швидко до низу,
Де знайде останню собі темну ризу,
У травах зелених, пахучих, тремких,
Що візьмуть за фарби собі золотий.
Усе в світі гине, усе відцвітає,
Рослина, людина, усе пропадає.
Хоч щоб я не думав, а з дивом оцим,
Не може упоратись навіть німий.
А я ж не німий, про це я волаю,
А треба воно? Кого я питаю?
Чи можна продовжити день для людини,
Щоб ніч не здолала щасливі хвилини?
Та байдуже вітру і байдуже хмарам,
І сонцю і гілкам й червоним тюльпанам.
Я смерті кричу: зупинися, не йди!
Та цього змінити не хочуть вони:
Ні вітер ні хмари, ні ясні зірки,
Всі речі прекрасні німі навіки…
03.10.2022
3
0