Вірші
Апофеоз
Яким ганебним є цей світ,
У сраку всі слова, що пишні,
Яким він є, то й опис мій,
Йому дорівнює, облиште
Оспівувать щасливі миті,
Що ним в помийку раптом злиті,
Що навіть цей лайновий твір,
Стікає кров'ю від рапір,
Що в нього мозок б'є.
І безпощадно все тікає,
Красиве кров все заливає,
І все це через світ брехні,
Від панування в ньому гадства,
Гнилого й купленого панства,
Котре керує в нім.
Мені б втікти кудись далеко,
Якщо існують в світі межі,
Емігрувати би за них,
Й байдуже, що не буде легко,
Бо там, здається так мені,
Не буде болю і любові,
Естетики у грішній крові,
Переживань, думок, образ,
Бажань, що викликають сказ.
Нічого там не буде, пустка,
А у пустелі буду я...
Тоді, шукаю я мотузку,
І досягнеться ціль моя.
1
0
15
за
Ти не помреш, ти будеш жити,
Такі як ти — не помирають,
У пам'ять людям проникають,
В душі живуть після кончини.
І може там десь є той рай,
В який ти зринеш, мов комета,
Я в пеклі згину, і нехай,
Без тебе зникне жить потреба.
4
0
115
Злам і підйом
Коли скрижалі сходять на узламі,
Перевороту, що приносить мир,
Рождається надія небувала,
І гине сум, розплату кормить гнів,
Коли ламається буденне випадково,
Руйнуються бажання і пориви,
Ніхто вже не згадає колискову,
Котру співала мати ще не сива.
Ніхто не буде думати про щастя,
Усі забудуть спокій і красу.
Як трісне навпіл мир, які там братства,
Які думки про світле, що творю?
За чим ридаю, нащо так роблю —
Ламаю зародкове і рожденне,
В пробудженні весни топчу траву,
На звалищі знаходжу нездійсненне,
Коли руйнуються хиткі й забуті мрії,
Коли рікою трупів я пливу.
Й навіщо жить? Для чого рятуватись?
Клепать побите й стомлене життя,
Куди нам рай, для чого в ігри гратись,
Немов зелене й радісне дитя?
Навіщо жити справжнім, не уявним,
Якщо буденне так тебе руйнує.
Чому жбурляють радісно снаряди
Туди, де сліз і сміху не почуєм?
Нащо тортури створюєм собі,
В риданнях день і ніч живемо друзі,
Не чуємо із верху: "ви творіть,
Не зупиняйтеся, не йдіть на півдорозі,
Гальмуйте розум, душу запускайте,
Нехай несеться тангом мов скаженна,
Дрібницями часу свого не гайте,
Живіть стосильно, думайте стосильно,
Летіть під небо, грайтеся панове,
Немов ті діти, радісні й зелені,
Відкиньте раціо, ввімкніть в собі дурне ви,
І дихайте повітрям у легені!
Топитись в Ґанґу мови хай не буде,
Бажання майте жити і творить!
Нехай розвіється страшна для нас нудота,
Нехай душа огнем рясним горить!
Нехай думки про відчай й нездійсненне
Пливуть подолані в скровавленій ріці,
Вмирати по бажанню — так ганебно,
Запам'ятаймо браття по біді!"
4
0
77
Потойбічність
Знайомство, що пішло у потойбічність,
мара веселки човгнувшись упала
в людському серці кровоточить рана
і день-у-день минає наша вічність,
підступливо вплітається туман
у сотні тисяч кровоточних ран,
розколупавши їх — створив калічність
То що ж ти є? Чим є оця знедоля?
Утворена незнано уночі,
де за вікном карчать глухі сичі
і в невагомість каламутна воля
жбурляє нас на гостряки мечів,
що кров плеснувши зразу ж запеклася,
а біль ніхто не чує уночі...
Глухі, сліпі, побиті й безталанні,
човгаючи ідуть в шалений тан.
Тривожна і незнана потойбічність
у серце нам заманює туман.
2
0
110
Поразка
Як побороти грудня град
Хто з нас здолає нездоланне,
Щоб непримітний щастекрад
Віддав тобі й мені бажанне...
Для цього б'юся повсякчас
У надстосильні урагани,
А в голові вирує сказ.
Грудневий град залишив рани.
Тепер вже неспроможний вщент,
Я розумію, що даремні,
Ті почуття... Ловлю момент —
Іду в простори потаємні.
Ти чула постріл, я — твій крик,
Ти бачила як я тікаю,
Тепер що хочеш, те й роби...
Мене ніщо вже не торкає.
2
0
107
Нездоланний
Час простий і нездоланний,
Голод, холод, серця щем.
Знову зачиняю ґрати:
"Назавжди", — кричу тепер.
Що за явище негоди
Буревій та дощосніг —
Заміта у лід пороги,
В снах прокурених моїх.
Аж опісля зостається —
Пріле листя і трава.
Чую ніжний трепет серця,
Й натепер ти не моя.
Час простий і нездоланний,
Голод, холод, серця щем.
Знову зачиняю ґрати:
"Назавжди?" — Шепчу тепер.
7
1
81
Щось страшне іде до нас
Колом, колом праця й щем,
Іскри хай летять дощем!
Колом, колом праця й сказ,
Щось страшне іде до нас!
Око жаби, зуб змії,
Лапу пса в казан мерщій
Вус кота, бджоли жало,
Миші пух й сови крило.
Колом, колом праця й щем,
Іскри хай летять дощем!
Колом, колом праця й сказ,
Щось страшне іде до нас!
В казані окріп кипить,
Під котлом вогонь горить.
Вовчий хвість туди кидай,
Й мощі відьми додавай!
Колом, колом праця й щем,
Іскри хай летять дощем!
Колом, колом праця й сказ,
Щось страшне іде до нас!
5
1
158
Послання Коринтянам
У цім житті достатньо таємниць,
А невідомість страхом нас карає
І той, хто мимобіжний — долілиць
Ховається, і вдосталь марить Раєм,
Шукає найпотрібніше з багатств,
У відчаї то плаче, то сміється,
І не взнає, що наднайбільший скарб,
Знайдеться там, де сховок є для серця.
Тож відтодí, коли обрав дорогу,
Не бійся, що піде все шкереберть:
Останній враг, над ким візьмемо гору —
Здоланна, хоч незнана нами смерть.
3
1
134
Тактика(Романтика)
Романтика як тактика
Приборкання дракона,
Це зоряна фантастика
Чекання відучора,
Глибинна акванавтика,
Єгипетська енкавстика
І правильна граматика
Закоханої мови.
Чітко, красно, гучно, стрімко,
Клекотить дзвінок.
Серце, очі, стан, хвилино,
Не тікай з думок!
Стратегу треба тактика
Приборкання дракона,
Щонескінченна практика,
Післянавчальна втома.
Аби пізнать романтику,
Пізнай наперш себе,
Щоб відшукати тактику
По запуску ракет.
2
0
137
Роялізм. Коло
Король, королева, корона і лев,
Скіпетр, перстень, держава...
Цезаря вбили, Людовік помер,
Життя — безперервна октава.
Померли король, най жиє король,
Й кружляє цей сон неозоро.
Як тільки ж корона обрала жінок,
То напрямок змінює коло.
3
0
87
Роялізм. Корона і лев
А королева — власність короля,
Немовби річ, належить та монарху,
Але хотів би вишукать деталь,
Котра спаскудить визначення падко.
У слові королева — лев й корона,
А в короля — вона на голові.
Не завжди має владу та персона,
Котра тримає скіпетр в руці.
3
0
77
Гуманістика
Людина, перш за все — вона боєць,
А той, хто не воює — є безплідним.
Коли не хочеш йти вперед на герць,
То лиш зарийся в землю — ти негідний
Ні честі, ні похвал від ґвалту люду,
А щоб ціну ту мать, то тяжку груду
Повинен винести з собою на плечах,
Допоки не настав життєвий крах.
Упав — піднявся, знову — то по-новій
Вставай і падай сотню тисяч раз,
Не зупиняйсь, коли тобі на долі
Написано пройти крізь весь Кавказ.
Людина, перш за все — вона боєць,
А той, хто не воює — є безплідним.
Коли не хочеш йти вперед на герць,
То лиш зарийся в землю — ти негідний!
7
1
135
Речі, котрі захопили мене
Я спостерігатиму за тобою,
І рано чи пізно усе ж відшукаю ті речі,
Які захопили мене. До бою
хочу знову і знову іти, до речі,
саме за тебе.
Можливо чарівними є для душі тії очі,
що приковують погляд у темну,
немісячну ніч.
Може волоссям твоїм шаленію охоче,
й досі, не можу від нього отямитись, річ
не у тім, що я маю схопити деталі,
котрі кажуть, волають: "ось достовірний ідеал".
Річ не утім, що я маю тікати подалі
від сотні своїх чудернацьких, палючих бажань.
Я понад все захопився цією грою,
де серед всього іду то сумної предтечі:
Я спостерігатиму за тобою,
щоб знайти наймиліші серцю моєму речі.
5
0
114
Гроза
Гроза. Штурмують небеса,
І кров очиці заливає,
Мій розум десь за небокраєм,
Не квапиться, та утіка.
Жилось колись до буревію,
До блискавки що грізно впала,
Украла сонце, що за кара
Лягла на цих людей?
Коли скалічеться шуліка —
Провісник злих ідей?
Гидотна смерть, для мене втіха,
Повинних за той день.
4
0
109
Журавлинова ніжність
Журавлинова ніжність літає у хвилях Дніпра,
Терпне серце, душа завмира,
навмання
рознароджує день свої миті осіннього світла,
Ніч чорнична затьмарює їх,
де поділося літо?
Як прийняти до розуму гадку про чорну невічність?
Я не хочу губити свою
журавлинову ніжність!
6
0
103
Йордан
Серед пустелі зарево іскриться,
І групка тамотешніх ошива.
Над ними проліта огненна птиця,
За нею піднялася ще одна.
Реве земля, повітря закіпає,
Рікою кров тече в святий Йордан.
Вони ще досі марять білим Раєм,
Стихія заокруглюється в тан.
Над ними Сонце, місяць білобокий,
І огнева жарптиць, із лави пера,
Змінився світ навчіно відтепера,
Як заревів Йордан блакитноокий.
4
0
96
Монолог Гамлета
Тож бути чи не бути — ось питання:
Чи кращ' за все піддатися стражданням,
Де граду з стріл страшної свої долі
Протистоять з мечем в міцній руці,
Або ж піти усім наперекір,
І осушити страхолюдське море муки,
Померти і навік собі заснути;
Й промовити: пішло все нанівець
Скінчився серця біль і смутку герць,
Котрі далися в спадок,
Де кінець?
Померти і навік собі заснути,
Заснути, бачить сни, звестись проблем,
Хіба ж позбудимось у смерті сну халеп?
Як зійдемо зі смертної котушки,
Настати має спокій з цьої гущі,
Життя переживань, це шана нам.
Що робить лихом завше довгий вік;
Бо хто б часу терпів батіг і сміх?
Володар — ні, хтось гордий — ажніяк:
Печаль в любові, неповагу прав,
Зневагу влади, гніт її терпіти,
Із послухом зазнати їх завітів,
Коли і сам, себе би міг сприймати,
З голим тілом? Хто винесе отой тягар нікчемний?
Хрипіти і потіти попід сонцем,
Палючим сонцем стомного життя,
Але ж за смертю є огидний страх:
Що за країна криється незнана,
Коли зненацька смерть стрічає нас,
З якої ще ніхто не повертався,
Й здається не повернеться ніяк.
Цей факт нас далі змушує терпіти,
Людські обіди й робить боягузом,
Й тому нікчемність стримує рішучість
Думок потоком.
І те начало, що є задумом великим,
Гнітить ім'я, й веде до забування,
Коли ж знайду цьому я вгамування?
Все спинись!
Офеліє, моя ти ніжна німфо,
Згадай гріхи що скоїв їх колись.
5
0
127
Думка
Твоя шкіра — то скарб
І волосся, немов оксамит.
Я невдумливий раб
Серед клумби тремких маргарит.
Тлію в остраху я,
Зариваюся в ґрунт невагання.
У нестримних думках
Лиш з тобою лишаюсь до рання.
8
1
130
Пташка
Біленька пташко,
Ти так кричиш, що маєш
право,
В житті твоєму тільки
драма,
А решта —
чудом є;
Окрильна пташко,
Тепер стоїш на скелі краю Трагедія йде до
фіналу,
Ще крок один і
смерть;
Бентежна пташко,
В моїх думках —
ти полетіла,
Журбою червоніла
прірва,
Вагання зникли
геть —
Перлинна пташко...
8
0
176
Кесареве Кесареві
Крабов'є — не олів'є,
Грецький — аж ніяк не Цезар,
От і я активний ледар,
Про життя пишу:
Сир, олія, м'ясо курки,
Стружка крабу, капустина.
Куриш — ще й кидай окурки,
Ти — мужчина, не дитина!
6
0
151
Пророк
Пестощі, кепкощі
Ґвалт, голова
Ґава цвірінькає
Пес завива
Ревнощі, радощі
Крок, поворот
Правду видіння
Гундосить пророк
Віть-тьох-тьох, кар-кар-кар
Гав-гав-гав, мур
Кров забриніла
Із очиць скульптур.
Яблуко впало,
Вітер завив,
Знову на коло
Лишаюся з ним:
Пестощі, кепкощі.
Крок, поворот,
"Кров забриніла", —
Промовив пророк.
7
2
141
Небеса упали
Небеса упали.
Ще десь за мить були отама,
А нині — тут, де людська лава,
Плямує їх, і палить гнівно,
Руйнує мури у фортець.
Ми падаєм у рабське лігво,
Як відгорає перший герць.
Ах слово, можеш ти поранить,
Гостріше леза б'єш у груди,
А хай тікають всі облуди.
Як дзенькниш ти об камінь грізно —
Луна іде по всі усюди,
І пада стовп — неботримач,
І небо падає за ним,
Женуться звідти грішні люди,
Змивається їх потом грим,
А разом з гримом і талмуди,
Котрі колись собі побрали...
Небеса упали.
4
0
136
Я не піду
Чорнявий чуб, мов кіптява коптиться,
Роситься іскрами із полум'я фонтан.
В багатті коваля печеться криця,
Та й так що залишає без ума
Багацький натовп перехожих городян.
І день, і ніч минає безупинно,
Народжується дим із димаря,
Встає вельможно й достославно пишно,
Заходить з духом до легень моїх імла.
Вона осядеться, лишиться й як помру,
Як очі не побачать той світанок,
Котрий собі ніколи не дожду,
Бо випив сотню кави філіжанок,
Бадьорий лев — безстрашний какаду,
Я не піду!
5
0
101
Генерал
Це важко — бути генералом,
Погони й óрдени носить.
Здіймати гордо ввись булáву,
Салютувать під зброї крик.
Це важко — бути генералом,
В бою страшнім головувать,
Якщо комусь це здасться мало —
То спробуйте взглавляти рать.
Побите поле, залп зненацька,
І відчайдушна смерть в бою.
Погони й óрдени то цяцька,
Я не для цього так служу.
Беріть стелет і аксельбанти,
А з ними й багрань — мою кров.
Нехай не пишуть мені канти,
Я генерал, а не герой.
8
2
103
Forest ballad
Зараз — вийшов би до лісу
І у ньому б сів.
Заробив собі б проказу,
Кашляв дуже би до сказу,
Та й упав би з ніг.
Далі що — вже не відомо,
Чи одужав би?
Якщо вмерти — то ефектно!
Жити — впевнено й напевно
Смерть без боротьби.
3
0
178
гульвіса
якщо здається вам, що мабуть я гульвіса
хай буде так
нестримано і тускло я на дні
ходжу повільним кроком в самоті
однак
одурливе бажання гріє душу, тіло й серце
до жару
молю, молю аби лиш дим не знявся в стовп
аби ніхто не бачив заревання
той вогонь бо так не хочу щоби хтось його гасив
чому
та бог лиш знає, хто, чому й за що
це лиш бажання
власне
й ні, не соціальне
егоїстичне до кісток його породи
нехай минаються незгоди та юроди
а я живу
а полум'я горить
можливо щось зламається чомусь
та буду відчувати кожну мить
3
0
170
Казка про літачок
Летів маленький літачок,
Упав "случайно" на бочок.
"Та хоч би врятував їх Бог!"
Ага, пригожин женя здох..
Почали плакати усі,
Мурашки мчаться по руці.
Квітки несуть до пик згорівших:
"Здоров'я й віку всім погібшим!"
Та то не він, та то не путя,
То видумала журналюга,
А може він й вабще не здох?
Все це розкаже тільки бог.
— А бог то хто?
— Понятно хто,
Лиш той, хто покищо не здох!
І он ні в чьом нє віноват,
Іще поставить шах і мат!
А єслі "можем павтаріть,
То ще один літак згарить.
І ми не знаєм хто там буде,
гєрасім, шóйгу, може й путя.
7
1
152
Дві барви, що живуть в мені
Дві барви, що живуть в мені —
Червона й чорна,
Мов пустеля ночі,
Що захлинулася спотворена в крові.
Дві барви, що яскрять в огні,
Тріпочуться, палають
Та не тліють.
І віра в правду вклалася до рук,
А віра та сталить потужно дух,
І сяє золотом на променях зорі,
Що зветься Сонцем.
І небо у тих барвах в пилині,
До ранку ще породжували горе,
Та не ті:
Не чорна і червона мов прокляття,
А як блакить і золото ланів
Єднаються у зареві багаття,
І досі ще лякають ворогів.
Мої ті барви вічні і нетлінні,
Червона й чорна, жовта й голуба,
У них життя, із ними мої мрії,
У них живе велична боротьба!
9
0
110
Я вартий хоча би неба
Я вартий хоча би неба...
Його світоглядну блакить
В собі бережу.
Від чого тремчу?
Не тремчу — серце тремтить,
А листя до низу пада,
Руде, пожовтіле: "летить,
Летить!" — хтось кричить,
А я лиш і досі
У себе прийти не взмозі.
Чому саме небо?
Чому не земля?
Де листя лежить,
Ту трепетну мить
Не стре і не змиє вода.
Бо глибоко в серці,
А в розумі глибше:
Кохання, вагання,
Самопізнання,
А вітер у спину дише,
А вітер сильніше свище
І знову болить голова.
Мені треба жити, треба!
Я вартий хоча би неба...
3
0
187
Коли завмирає серце
Ці всі поети, всі покосорила,
Всі ті хто гнуться
Й ті, кого їбуть.
Мені однаково
На подив у Ярила,
Мені однаково на смерть,
На їх горду.
Їбіть і далі, в пристрасті конайте,
Мандруйте світом болю і образ.
Ловіть хвилину, в радощах волайте,
Про гнидство ваше задля повівань,
Про займаність, про страх не буть самому,
Про ваший шлях, про нескінченну рать:
Їбіть себе, і не їбіть другому,
Мізки про те, кому його їбать.
10
0
142
У найжаркішу серпеневу мить
Мені подобається гуркіт поїздів,
І шум вітрів, що листя шарудить.
Я закохавсь в асфальт котрий горів,
У найжаркішу серпенéву мить.
І він палав, палає, й обпікає,
Буденні речі, тіло й мою душу.
Я чую запах вічного, я мушу,
Спинитись на хвилину попід сонця —
Нехай пече замріяне лице:
Я покохав, я жити хочу дуже,
Нехай в мені і далі все живе!
4
0
160
Як тебе не любити, Дирдине мій
Я народився у місті,
Та довго жив у селі,
Не маючи гідного друга,
Й не знаючи трудного плуга,
Я жив, не тужив у селі.
Навчався у першій школі,
Буквально, бо номер один,
І кожного ранку удома,
Минаючи стадію втоми,
Я йшов до школи один.
Та раптом прабабця померли,
А роком другим мій дід.
І я, максимально дитина,
Сумної для мене години,
Почав жить у городі тім,
Аби ж тіки бабця раділа,
Й забула про смерть чоловіка,
Аж тут я згадав своїх друзів,
Й моє тут життя почалось,
Гуляли, сварились, мирились,
Гуляли, і знову сварились,
І знову мирились, ось так
Це життя надгуло
Та нині воно звирувалось,
Бентежним літом оцим,
Коли відзвенів випускний,
І швидко втікли по усюдам,
Ті вельми крутезнії люди,
Я знов залишився один...
І так, народився у місті
Й при цьому зростав на селі.
Теперечки їду у Київ,
І мабуть не знаю біди,
Тож хай це звучить чудернацько,
Та жив би я знов на селі,
Бо як тебе не любити,
Дирдине мій!
6
0
137
У місці де тебе колись побачив
А я ще досі тамочки сиджу,
У місці де тебе колись побачив,
Де вперше зрозумів твою красу,
Що місяця серпанком вкрилась наче.
У місці де тебе колись побачив,
Чекаю знов під зливами дощу,
Аби узріти чисту, незрівнянну
І вільну наче птах на висоті,
Що хоче ласки, хоче політати
І полетить далеко на крилі,
Зламавши надокучливії ґрати,
Бо вільна наче птах на висоті.
І коли скажеш ти мені уже: "віддай",
То я віддам себе і свóю душу,
І далі буду ждать на самоті,
У місці де тебе колись побачив.
І хай гримить гроза і йдуть дощі,
Тебе мені завжди не вистачає,
І хай мене й не вистачить тобі,
Але борись і визволись з під ката,
Багнюкою чекання не пливи,
А в місці де тебе колись побачив,
Ще досі сили кажуть: "підожди".
10
0
228
Ні з ким
Мені здає, шо я усе в собі
Ховаю надокучливо болюче,
Про тебе сонце небо і зірки,
Про тебе найтривожніше палюче
ні з ким не говорив.
Можливо мову сю веду авжеж не я,
А спирт в крові,
В туманності життя?
Але, як сховано усе у глибині,
То все ж таки, то я кажу, тож ні,
Не хочу я миритися з прощанням,
Я почекаю віяння чиїсь,
Можливо ти мене не покохаєш,
А я піду із пам'яті твоїй!?...
7
2
181
Неон
Нині тебе горне зовсім інший,
І мені то, мабуть так собі глядіть:
Я для нього найпростіша миша,
А для тебе, скарбе вічний мій,
Моє море хвилі свої стише,
Вітер буйний віявши мине.
Чом на дно спускаюся я глибше?
Чом в мені любов іще живе?
Я радію, так, гиржу як коні,
Мов табун, що мчиться по ниві.
Я стужусь в червоному неоні,
Мабуть не щаститеме мені.
9
1
220
повернення
Біль у серці мойого друга,
У вервечку плететься ріка.
Чом же ж доля до тебе так груба?
Чом вода у тій річці гірка?
Я ж лише... Раптоп бахнуло, гепнуло,
Гавкіт пострілів, скрегіт гармат.
Зараз знову почую і...
темрява...
Вдалині — артилерій набат...
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
мамо ти де? мамо
я мабуть... я десь загубився
мені страшно, мамо
тут холодно і тихо...
чи шумно... я... я не можу зрозуміти...
я...
хочу...
додому....
хочу... трохи побуду... побуду тут
і повернусь... точно...
я зараз повернусь
6
2
161
Рабська ода
"Крапля у морі..." —
даремно
ти думаєш про безліч речей
але я знаю, напевно
про щастя, що воно клей
можливо так то треба
аби ти йшла у
незнаність
але чомусь, мені...
мені не потрібна та
радість —
радість про яку мовиш
ти
можливо...
можливо саме так ми знаходимось
можливо
саме так ми летимо й падаємо
але я знаю, що не даремно
тебе називають трояндою
бо колюча мов глід
та й гарна мов, мов...
та я...
я не можу тебе ні з чим зрівняти
я німий, я сліпий, глухий
я корюся тобі mon horreur
я готовий бути рабом
2
0
204
Mea Victoria
Її подих незнано приємний,
Аби чути безмежно його.
Її погляд для мене страшенний,
Її очі для мене це сон.
І нехай все біжить у нікуди,
За кордони і за горизонт —
Я не буду лишати потуги,
Хоч занурюйте довбаний зонд.
Я не здамсь, не полишу боротись,
Буду впевнено перти вперед,
Хай замовкне нещасний, которийсь
Йде у рать без девізів і кред,
Без меча, без пістоля, без зброї,
Зі словами терпкими украй:
"Перемоги рождають героїв,
А герої трапляють у рай",
А для мене ж побіда не злоба,
Не прокляття, не злочин, не кров,
А лише незліковна хвороба —
Незвичайна, нестерпна любов...
4
0
156
Ігрища
"Гуляй, тепер собі гуляй", —
Кричить щось невідоме:
"Гуляй кажу тобі, гуляй,
Та розпусти тих коней"
Нехай летять куди б і слід,
На поле, на роздоли.
Нехай куштують чорний глід,
Нехай минуть судоми,
Нехай параліч той мине,
Незмога говорити.
Нехай нещасне все пройде,
Хоч матом не накрити
Когось хто йде, когось хто зве
Іти у невідомість,
Нехай іде куди б іде,
Аби скінчилась повість...
Не буду я гулять по полю,
Не буду мчатися конем,
Але коли захочу знову,
То стану гордим жеребцем.
2
0
136
Дегенерат
Хтось каже що геніальний,
Задерши вгору носа,
Та просто ненормальний
Ще й нецензурна поза
Повсяк в твоїм житті,
Аби ж вона, аби ж її,
Усе ковтать, ковтать, ковтать,
Продовжується клята рать,
Десь глибоко, так глибоко,
Що вже не знайдеться тепера,
Й не полетить стара химера,
Шукать тобі дискримінанти,
Пігулки-антидепресанти,
Помилки в розв'язку рівнянь,
Що зможуть дух тобі піднять...
Ота вся ваша дегенератиність:
Не зникла, а живе
І чорт побрав би наративність:
Дегенерат теж вмре..!
4
0
185
Громовиця
Пріло дуже, запах цвілі,
Старість, млявість, чорна чернь.
Страшно грається, сміється,
Веселиться зла мігрень..
Гримотить жага злочасна,
Бахка гучно мов гармата,
Наче й хочеться і ката,
Але ж з ним прийдеться жить.
Вечір, хмари затягнуло,
Дощ не йде, лише гримить,
Блискава сіяє дуже.
Зверху прапор майорить,
Рветься вітром, б'ється вітром,
ЗвідотУди і туди,
Падає, встає "О Гідро,
Припини знущання ці,
Вмри, не мучся, не плоди ти
Голови свої лихі,
Краще смерть ніж то терпіти,
Краще смерть мені й тобі".
Пріло, мокро, запах цвілі,
Грім гримить, а дощ не йде.
Чи вже все, чи ще щось буде,
Чи по новій загуде?
6
0
232
Мертва
У світі вимерла латина,
Шумерська мова теж лягла,
І так боюся, мов дитина,
Що зникне раптом і моя.
А як то стане, що ж то буде,
Російську вивчать всі при всі,
Англійську чутимемо люде,
Щоб вмерти в полі, в чужині?
Аби ж пошвидше у Європу,
А на своє нам наплювать.
Без мови зроблять з нас худобу,
А німець як казав Тарас,
Картоплю висадить у Шполі,
А в Жмеринці підніме стяг,
Почорно-червоно-пожовтий,
І то уже його земля.
А що були тут українці,
Ніхто ніколи не згада.
Без мови нашої в домівці,
Ми розбредемсь по жебраках.
7
1
167
Танець єлею та кинджалу
Єлейний дим лоскоче мого носа,
А в очі б'ється голка чи кинжал
І дуриться очам, що бачать скоса,
Як ходить містом грізний канібал,
Як хоче потаємно мене вкрасти,
Як у мішок кидає, як вбива.
Дерева свищуть, віетр стелить пласти
Міфічного потворного зерна,
Його я їм, лузаю та кусаю,
Його я хочу знову: "Ще та ще!".
Я вмить лечу до пекла чи до раю,
Мене тріпає в серці лютий щем....
Я знов упав, я знову полетіла,
Чи полетів? "Незнаносте моя,
Коли закритися для мене ти посміла,
Коли змогла створить такі дива?"
То дощ, то сніг, то спека, лютий холод,
І піт, і спрага, сухість — навмання
І одночасно, хоч і ситий, в мене голод,
"Так де, куди, скажіть уже: хто я?"
5
0
227
Допоки можеш
Кажи, кажи і не мовчи,
Не стримуйся бо, ми живемо раз.
Кажи що думаєш, на вухо шепочи —
В майбутньому багато жде образ
Кажи лишень поперед доломини,
Кажи що "лю...", кажи "що хочеш те",
Аби собі летіти на всі крила,
Кажи про все, кажи, кажи про все.
Про заздрість, біль, про смутку завивання,
Про зледеніння у чиїйсь душі кажи.
Аби не здибало у ладані прощання,
Допоки можеш — завше говори.
10
2
198
Маніяк
Я не забуду ці роки —
Роки кохання і журби,
Печалей, радости, буття...
Нажаль немає вороття
Туди, де все воно було
І враз, немовби загуло
Кудись далеко, так далеко,
О чорно-жовта літня спеко,
Верни то все, і хоч не треба
Переверни з долів до неба
Усе що стане на шляху,
Аби хоч раз іще вернуть
Приємності минувші...
Але ж то ні, уже ніяк,
Плин часу — гордий маніяк.
8
0
194
В смерканні Африки
Трава, пісок, кора дерев,
Земля і щебінь під ногами,
Рука за руку у тумани,
І йдем.
В смерканні Африки не видно,
Ні джунглів ні тварин,
Лиш сонце пріле, що сідеє
Та десь встає з глибин,
А звідти йдуть гнилі кадаври,
Десь ходить злий la dance macabre,
І чудно так, хоч смертно так.
Я йду стуливши свої очі,
У даль...
Аж раптом грім, гроза жахазна —
Шумлять гілки старих дерев,
І листя падає на щебінь,
Пісок мокріє без перерв.
А я іду, іду, ще суну,
До вічності, а течія,
Що зносить гілля, зносить гори,
Мене ніяк не узяла.
Втопило все зашвидкоплинно,
Хати, сади, міцні дуби,
В смерканні Африки не видно
Того, що бачить хочеш ти...
На дні,
Тепер уже лише на дні,
Тривоги, доконання,
Багатство, панство, пустування,
Усе на дні, усе на дні,
Життя не буде більше, ні....
6
1
181
Поезія
Поезія комусь не зрозуміла,
Комусь чужа, комусь осточортіла,
Її то вчуть, товчуть у школі в такт,
Але ж не можна так псувать приємний акт.
Ми маєм жити, чути, розуміти,
Ми маєм щирість дати і анфас.
Якщо для світу ми маленькі діти,
Поезія — завжди врятує нас
11
1
231
Нездійснена жага
Йому однаково що буде,
Йому однаково що є.
Він хоче бачить, хоче чуть лише тебе
Хоча б і звір у нім живе...
Можливо монстр хоче жертви,
А жертва та для нього ти.
То що, готова вже й померти,
Для втішення його жаги?
А в нім кипить, бурлить бажання
Вчинить розпусту доторкання,
Побачить все, відчуть тебе —
Ту міміку, ті жести,
Хореї й анапести
В своїх віршах
Де є вона
Одна нездійснена жага
11
2
298
Рожевая юнь
Часом, зорі,
що падають з неба
живуть,
Догораючи швидко
спливають літа.
В смерку рождається
вічна рожевая юнь,
А в голові знов і знов і усе чудеса.
Хто у злиднях не жив — не відомо йому
Про печалі земного буття.
Про не з'їдений хліб хто не думає той,
Неполишений серця биття.
У коханні авжеж щастя й ласка прийде
Й закружляє у вальсі душа.
Хто не знає любов, її раптом знайде,
Головне: "завжди вірить в дива".
Хоч не знав ти того, що з тобою піде
У бували людського життя,
Що під градом, дощем як завжди підожде
І прикриє від всяких оскал.
Хто для тебе готовий зробити усе
Хоч займе то важезних потуг.
Аби в тебе у посмішці сяло лице,
Ось для цього у тебе є друг
У житті, як у казці трапляється так,
Що хтось йде, а хтось знову вертає
На місця де зосталась дитинства душа,
Бо про тебе завжди пам'ятає.
Хай почвари, сварки не руйнують хребти,
Хай летять з вітровієм у даль,
Тільки так нерозбитим залишишся ти,
Тож про друзів своїх пам'ятай.
Часом, зорі,
що падають з неба
живуть,
Догораючи швидко
спливають літа.
В смерку рождається
вічна рожевая юнь,
А в голові знов і знов і усе чудеса
...
А в голові знов і знов і усе чудеса
...
І усе — чудеса!
9
7
217
Терновий вінок
Як опускавсь на землю
Гіркий лазурний пил,
Чорнила і палала пекельная потуга.
Здіймавсь до стратосфери
Квітневий жовтий дим,
А в нім жила й купалася
червоная хоругва.
В ріці холов реактор,
Його студила кров
Величних паладинів, що з атомом
Боролись.
Наголови наділи
Із терена вінок,
І він не обернувся
З колючого в лавровий.
7
2
195
Дух незвичайний
Тихо над річкою,
Дух підіймається —
Свіжий, уранішній
Вітер звертається:
"А чи загубивсь десь
Сріблястий рум'янець?
А чи близенько вже
Нічки окраєць?"
Тихо над річкою,
Дух роздувається —
Сонце яскраве
В небі здіймається.
Пта́хи щебечуть,
Ліс зашумівся,
Долі перечуть
В жарі обійстя.
Тихо над річкою,
Дух загубився —
Віри, любови
Час зупинився.
Пара кохання,
Знищена вранці.
Це від картання
Ми знову вигнанці,
Більш не почується,
Дух той над річкою.
Стреться навіки
Чорною стрічкою.
День не настане.
Сонце не згріє.
Більш не повстане
З решток надія.
3
0
215
А лан блищить...
Вірші писать не кожен дурень зможе,
Ось отакі, щоб душу розвело,
Щоб серце билось в ритмі його гоже,
Щоб всім від нього щось-таки було.
Аби зів'яли ружі і тюльпани,
Аби вони розкрилися іще,
У червоні вечірньої захмари —
Яснілося оновлене живе.
Аби згадали мертвих і забутих,
Аби дійшло, що вічне в них життя.
Пишіть вірші, щоб дихалося в груди,
Щоб серце билось в попелі гниття.
Щоб не спинилося у плетеві століть,
А людям дуже довго пам'яталось:
"Він жив, творив, ім'я його стоїть,
А серце б'ється, й ще не зупинялось!"
(А лан блищить — душа його жива,
Горить, горить і досі не вмирає.
У нас бува трапляються дива,
А лан без римоцвіття все конає.)
5
0
153
Її люблю...
Її люблю, одну, нестанну,
Що йде до мене, чи не йде.
Далека, темна, неузнанна,
У островах океану мре.
Її лише, її люблю,
Хоч йде до мене знань пітьма.
Із нею хочу я зостатись,
Але у ній мене нема.
Я попри все служити буду,
Всевишній вічності морів.
Щодня вмиваюся я брудом,
Щодня мене нема вгорі.
Щодня я б'юся день у денно,
Щодня кричу в жарý пісень.
Питання се є злободенним,
Без тебе в мене зла мігрень.
Без тебе спека, мряка, холод,
Без тебе сонце не горить.
І хай помру, бо буде голод,
Котрий із світу нас зживить.
7
0
176
Диво Поліське
Ана його, крізь пам'ять і думки,
Становище утратилось панівське.
Сіяють тлінно в плетеві зірки,
В очах, як бачив диво я поліське.
В агонії тривожній і дурній,
Кінчається двобій хотінь і честі:
Я програю розважливо своїй,
Мрійливості під впливами суґестій.
А що ж мені обрать, куди летіть?
Чому на мене котиться лавина —
Емоцій жар, чого мені хотіть,
Як досі я розгублена дитина…
В театрі серце, тамочки, отам,
Де крутиться сюжетне славнодійство!
Прошу тебе, знайдись потрібний брат,
Що допоможе трапить в товариство...
Я хочу щоб скінчилося балад,
Негармонійне бардівське блюзнірство,
Аби злетіли стяги з барикад,
Мого психологічного убивства.
4
0
282
Руди пізнання
"Ідеш печерою в граніті,
Під звуки капання води,
Посеред гострих сталагмітів,
І вічно пишної Імли.
Там десь павук у павутинні.
Мелькає раптом темна тінь.
Аж страх літа десь у повітрі,
А хтось сміється від хотінь..."
— Ти уявив то ?
— Так угледів!
— І що розкажеш любий друже?
— Та думаю що на планеті,
Цього достатньо дуже й дуже...
— Авжеж, це правда, що існують,
Місця де люду не було,
Але не зовсім так прямують,
Твої думки в моє русло.
Як бачиш в кожного усюди,
Своє життя, своя мораль:
Хтось вічно добуває руди,
Залізних, золотих пізнань;
Хтось виключно скарби шукає,
Заховані в пилюці днів,
А хтось розкриється, мов Каїн,
Уб'є своїх старих братів.
Снує у пахощах етерів,
Дорога довга до кінця,
А ми - немов би по печері,
Ідем, наляканим ягням...
Бо все незвідане, незнане,
Та сунемо лише вперед,
А може все-таки настане,
Колись пізнання золоте?
4
1
260
Війна і мир
Мир не спокій, мир — війна,
Мир то довга боротьба!
Через сльози, радість, щем,
Йдем, вмиваючись дощем.
В мирі жить немає сил,
Боротьба лише мій мир.
Хочеш мир - ладнай снаряди,
Кулемети та гармати.
Будь готовий втратить мир,
Як війна зайде за тин.
Завжди пам'ятай крилатий,
Що бороться - то наш мир!
Ворог як присуне в хату,
Будь готовим до розплати:
Із загстреним мечем,
Убивать, палить огнем!
Знай, шануй то: наший чин —
З боротьбою вічний мир!
5
0
140
Guerre éternelle
Борись, борись, борись за все,
За волю, долю, за народ.
Щоб не зчорнилося лице,
Борись за правду, за любов!
Мільйон людей впіймають славу,
Мільярди пустять тобі кров,
Та не корися свому жаху,
Змагайся завше за любов!
Лише вона тебе врятує,
Від ворогів чи від турбот,
Вони помруть, а смерть забуде
Лиш той, хто б'ється за любов.
4
0
145
Ми живемо і йдемо до волі
Ми живем для життя, ми живем не для смерти,
Для ходьби по побитим полям боротьби.
Щоб самому за вибір кидати монети,
Для досягнення волі — святої мети.
Ми живемо для себе, ми живем для любови,
Аби бачити й чути прекрасне завжди.
Тії очі що хочеш голубить і брови,
Що вугілля на себе вдягли оксамит.
Ми живем для людей, ми живем для країни,
Для прослави на віки Дніпра берегів.
Ми живемо для того щоб царство руїни,
Наший край не скорило у жертву собі.
Аби й далі і далі міцніла родина,
Аби вічно палали огні боротьби.
Ми живемо щоб жила свята Україна,
Її воля і слава щоб жили завжди.
Бо не вмерли чесноти у час бідування,
Коли Відень й Москва нам кайдани вдягли.
Ми не ждемо від ворога те покаяння,
Ми крокуєм до волі — святої мети.
3
1
196
В містах Священної Русі
Життя не варте анічого,
Коли гримить жасна війна.
Померлих смертю одиноко,
Забудуть люди імена.
Почувши жар де куля свисне,
Замаготить дрібна струя,
І первозданне наумисно,
Піде із тіла в небуття.
Герої гинуть від снарядів,
Від рук ворожих надлихих,
Що посилають дружно з "градів",
Величний ватний "рускій мір".
І їм однаково, що буде,
Коли підуть вони з війни,
Кричать на горлі, бідний люде:
"По нас — потоп із глибини".
Нехай жахаються їх "браття",
В містах Священної Русі.
Коли по нам летять снаряди,
Вони не плачуть, звісно ні...
2
0
284
Ego
Я ні, не пташка, ні не супермен,
Я не пілот і я не космонавт.
Мій септакорд закінчується "ре",
З екзаменів життя є автомат.
Я не пожежник, я не рятувальник,
Я не шукав зі Скоттом полюса.
Я не моряк і навіть не пірнальник,
Не накривався в мене акваланг.
Живу й творю нудний і трохи п'яний,
Без крил літаю — ріжу небеса.
В глибини Маріанські я пірнаю,
Шукати шлях в незнаності буття.
6
3
237
Кривава праведність
Хочеш вчинити щось праведне —
Кинься на гострі мечі.
Кров як по лезу стікатиме —
Будеш уже без гріхів.
Тілом, порізаним, порваним,
В пам'ять залізеш людську.
Зникнеш відступником втомленим,
Сіявши в очі піску.
Щастя для інших шукатимеш?
Кинеш себе нанівець?
В просторі злоби блукатимеш,
З осудом вийдеш на герць?
Можеш очиститься ладаном,
Сівши на потяг у Рай.
Слухай свідомість й неправедно,
Шлях собі сам обирай.
5
1
263
Моя боротьба
Та можливо я дуже дурний,
Бо не знаю ніяк чого хочу.
Чи любив би когось як курний,
Чи літав би на крилах ночі...
Може дійсно, дійсно дурний,
Що не знає собі всяк спокою?
Без прикидьки шугається тьми,
Й випадково рождає героїв?
Але ж точно, я дійсно дурний!
Намагаюсь держати чесноти,
У боях, коли б'ються орли,
Я вмиваюсь від чорної крови.
Адже дійсно, люблю мов дурний,
Свою землю навічно вродливу,
Рідну хату, і матір, і друзів таких,
За котрих би упав у могилу.
Я борюся за них і за них би згубив,
Свою душу на житньому полі.
Хай полюблять мене, як я їх полюбив,
Досконалі мої надгерої!
Не кажіть, не кажіть, що любов для дурних,
Не кажіть про невбачність панове.
Адже буду нещадно, я буду роки,
В боротьбі боронити духове...
Не лишуся у полі стояти дарма,
Не змарную я шляху свойого!
Розумійте, що юність — моя боротьба,
Захопила навічно усього.
8
6
341
Ліхтарник
Парафін, засмальцьований посуд, картон.
Сірники, чорний дим, запах воску.
Ядувато лунає горіння півтон.
У переміщенні темно і тоскно.
То не той, що смакує ковток табаку,
В циграках, як тріщить капотіння.
То лише невідомий для людства герой,
Що народжує світла проміння.
То не бог, і не лицар, не маг, і не вождь,
Не керує у полі полками.
Правда воїн, котрого не зміг побороть,
Найтемнющий лихими роками.
Адже світло, воно з ним і вдень, і вночі,
На важливо, чи смалять централі.
Сміючись, чи або навпаки — плачучи,
Він кує дивне світло руками.
Адже вірить, що жоден зухвалий герой,
Генерал, адмірал — неважливо,
Не зупинить у темінь доби надпоток —
Промінь світла, що Сонце живило.
Він працює на славу, на велич віків,
Для побори чортівського войська.
Він все суне себе в розмаїтті шляхів,
З ним іде дивна суть надгеройська.
З ним палають в багатті міста огняні,
І від нього тікає примарник.
О нарешті, я бачу доми кам'яні,
Адже світло засяяв Ліхтарник.
10
0
415
Veni, vidi, vici
Чом весна іще іде?
Де лишилось літо?
Хто його завжди краде,
Злобі на потіху?
Як то жить мені коли,
Холоди узяли?
Як дістати з давнини,
Сонячні Баляди?
Може вкрасти якось їх,
Чи створить самому,
З дна піднявши мертвий кит,
І віддать палкому?
Може всупереч пісням,
Стать на бій до строю,
Щоб падлючая зима,
Відійшла з ганьбою?
Як боротись проти зла?
Як креснути свічі,
Щоби мовив я ось так:
"Veni, vidi, vici"
4
0
390
Моя земля
Реве стурбована земля:
Під гепанням важких снарядів,
Тремтить під кроками солдатів,
Що пруть вони на нас.
Несуть і мир, і процвітання,
Добро й повалу "угнітання",
В великій, вічній, у одній,
Маґучєй матушкі Русі...
В крові обпалена земля:
Червоні плями на плакаті,
Як реквієм колись розплаті,
Що здійсниться в свій час.
Зженемо схибленого ката,
Малого п'яного солдата,
Котрий летів на честь собі,
Померши в полі в самоті.
У трупах бореться земля:
В посіченому однострої,
У шмАтах порваної плоті,
В Своїх й чужих бійцях —
Одні - уславленні герої,
ДругІ - скалічені юроди:
Хтось захищав свободи край,
А хтось горлав: "ГУЛЯЙ! ГУЛЯЙ!"
Ось так живе моя земля:
Ледь дише стомлена, убога,
Бідою знищена потвора,
забутий Богом рай...
Та зійде сонце понад хмари,
Розвіє вічнії кошмари,
Настане день, мине мара,
І оживе моя земля!
11
3
715
Мáстерії і каліки
Часом падають птахИ,
Що злетіли вгору.
Радо знищують дурних,
Мастерії року.
Заздрість - жах, біда пекуча,
Так тремтить морозно.
Кривдою живе та куча,
Вугільно-стервозна.
Аби скупість й бетерізм —
Кращість за другого,
Загоріла, заревла,
Мастерями року.
Похватилось панування,
в царстві інших — смертних.
Одиноке гидування,
Зжерло мислі щедрі...
Але ж скрита в серці тім,
"Чесна" віра в Бога —
Та основа для калік,
Що пливуть убого.
То як відданість в блакить,
Душу захопила,
Як же майстер буде жить?
Де візьме він крила?
Де розлуки?.. де біда?..
Де ті горе й сльози?
Чи настане та пора,
Щоб здійснить погрози?
Чи зітре себе з життя?
Чи зведе із віку?
Як здійсниться та мета —
Першості каліки?
.
.
.
.
P.s. мáстерії - майстри,
Бетерізм - кращість
7
1
211
Скалічений
То не ти так побитий зухвало, жорстоко,
Й голова не твоя у крові.
Чом же ти простолюди ореш одиноко,
Чи не піна шипить на губі?
Інвалідом навіки лишитися хочеш?
У коляску сідаєш хутчіш?
Щогодини як дивишся людям у очі,
Ти шепочеш: "мені поможіть!
Порятуйте від лиха, бо в чорную днину,
Ґвалтували насильно півні"
Чом же думка у тебе, бліда сиротино,
Що всі люди на світі дурні?
Може просто немає комусь то схилитись,
Чи упасти як зле на плече?
Не тому що самотній, скалічений муже,
Чорно-біле у тебе лице?
4
0
229
Клич
Дайте клич і ми підем,
Щоб звернути гори.
Надвисокі, наднизькі,
Жовто-гарбузові
Хай нам сурми заревуть,
Срібно-металеві.
У похід най кличуть, в путь,
Зорі кришталеві.
(Все що проти постоїть,
Упаде без сили.
Ми в потузі славних днів,
Міцність наростили.)
У журбі чи у біді,
Душу вбивши мертву,
Наче криця ми підем,
Жертвою на жертву.
І нехай кричать тривоги,
вічно чорнороті.
Дайте клич, і ми підем,
Щоб звернути гори.
6
0
170
Під ревкотіння димарів...
Під ревкотіння димарів,
Що і не чуть вітрів шумів.
Під гавкотіння прайду гордих,
Гнилих, накурених, голодних,
Із димом голова як вата,
Важка на плечах минтиля,
Узять хвалу і честь солдата,
Пішло невтішене теля.
На подвиг замахнулось горде,
Криве, обдурене, потворне,
Аби вбивать невинний люд,
Мистецько створеная лють,
У поміч йде...
Йому однаково на смерть.
Жував би дурень навіть дерть,
Аби йому давали слави,
Аби його внесли в солдати,
Убитого, потворного,
Скривавленого, гордого.
Навік він в кістяних обіймах,
Товаришки з косою,
Бо як гармати ревкотіли,
Простився з головою...
6
1
208
Ідол
Він не з вождя зутворений
Той ідол,
Не з вбивств, не з крові,
Й не з народної любові,
Його не партія поставила
Ангéлом...
Ця велич наділилася юрбою,
Множинами, що йдуть і йдуть
До нього,
Аби на мить торкнутися рукою,
Аби побачить власний пред собою,
Короткий погляд кинутий у слід...
Палахкотять потому їхні очі,
У зареві любові що й уніч,
Із вітром не злетять у вирій отчий,
Бо всі вони оманливі, дурні....
9
0
155
Повстання - Rebellionis
О славна воле, муза вікова,
Ні дим, ні мед, ні ще якийсь нектар,
Ніхто тебе ніколи не замінить,
Бо ти — життя, життя моє єдине...
(Тобі воспівую завжди свої слова)
...
Якби ж ти знала, дружбо моя воле,
Болить як в мене часто голова,
Коли збагну, що втратити свободи,
В залізну клітку, гнити там щодня,
Під тінями страшенної неволі,
І чути голос смерти десь здаля,
Спинивши найбурхливіші потоки,
Щомиті можу втрапити і я...
Коли офірують комусь некрозне тіло —
Готують, щоб відправить на той світ,
Єдину й життєдайну силу — душу,
Ганебно втрачену вперед на тисяч літ,
А потім крутиш в голові лихий сюжет,
Коли погас промокнувший запал,
Котрим всяк час орудував поет.
Куди сховалася нескорена мораль?
В болото утікла, а чи за пагорб?
Чекає іншої можливости? Ту мить,
Аби повстати ярою в огні,
Із попелу страшного покарання —
Кінця свободи? Думаю, що ні...
Бо ще у муках корчуться, страждають,
Щодуху людську мову відбирають,
Бо ще не заряснів святий огень,
Котрий ознаменує новий день.
7
2
203
Схід сонця - Ave Ortus!
Тіні кутають в тьму хворий розум людський,
Своїм духом завжди наркотичним,
Змордувавши вбивають в диму голоси,
Крик душі крижаний, потойбічний.
Темрятина в полоні тримає людей,
Що скорились, упали у ноги,
Перед постаттю сірих хазяїв-тіней,
Порабілі тремтять пурпурові,
Від ядухи, що кличе дурманний єлей...
Тіні дурять життєві дороги,
Нищать спокій, руйнують фундамент,
Той глей, де трималась свобода рукою,
Чинять злобу, рождають ночами катів,
Неодмінно карають собою,
Низькородних малих, і великих вождів...
Срібні лицарі ночі глухої,
Заяскрять у повстанні гріховних огнів,
Як багнети візьмуть різнороби,
Щоб ламати тяжку кригу рабських віків,
Щоб скорити вождів диктатури —
І ось! Сонце уранці огненне зійде,
Зникне ніч - пилина непрозора,
Затанцює яскраве і кінь загирже.
Жовтогривий махнувши рукою,
Розірве неодмінно кайдани в людей,
Знявши меч над собою іскристий,
І зутворить небесне із моря тіней,
Вічний рай різночинно барвистий!
4
0
188
Гниття
Моє захоплення, караюся тобою,
Жорстоко падаючи в прірву сподівань:
"А чи не буде ще чогось такого,
Аби у закутку страшному не ридав?"
Чому ще досі, подих небезсмертний,
Що в тілі крутиться у пошуках свободи,
Не вирвався летіти в небеса,
На зустріч невідомому порогу,
Через який я й досі не упав?
Невже в брехні живе старезний пень,
Покорчений, з початку й по цей день?
Мої думки — прикраса? Експонат?
Щасливий двзін і траурний набат,
По пам'яті знедолено-здорового,
По вічності убитого і кволого,
По нездоланності огидного, незграбного...
...Мене?
Якщо здаюся, що непереможний,
Й з руки катюги їжі б не просив.
То нащо ж плазування це гадючне,
Собі у душу тихо запустив?
І далі через біль і несвободу,
Продовжую я гнити, хоч живий?
5
0
243
Чому?..
Що є любов, й добро яке в ній скуте?
Що саме возвеличують півці?
Чому крізь призму щастя неземного,
Несеться їхня радість, смуток, біль,
Як шкряботить метелик в животі,
Коли із когось роблять кріпосного,
Оплот фантазій, ідолів політ,
Єдиного прекрасного такого,
Що є на цій землі?..
Чому й надалі хочеться терпіти,
Тривогу бісову набридливо гірку,
За погляд що відвернутий від тебе,
Накликавши в життя людське біду?
Чому як ідол поруч, то під небо,
Летіти хочеться на крилах надшвидких,
А як далеко — впасти самотою,
На дно ущелини високих синіх гір?
Чому і далі коїм помилки?
Чому вертаємся до тих кого ми любим,
Після образ і витівок бридких,
Чому ми знов вбиваємося люди?
4
5
278
Кава з вишнею
Кава з вишнею...
Цікава штука:
Не кисла, не солодка, не терпка.
Хтось скаже: "аромат неперевершений"
А в мене у думках: "якась бурда".
Як пив її, нічого сточортілого,
Чогось прекрасного, або ж незрозумілого —
Не відбулося й дива дивотворного,
Лиш час минав у задоволенні швидкім,
Під спів Сафіна й решти піснярів.
Так он воно, не кава той бальзам,
Котрий чадить, і зранку надихає,
А музика, божественний мотив,
Що жити через муки спокушає,
Змарнілого і грішного Мене,
Та мабуть й кава з вишнею, авжеж...
4
0
225
Моя душа...
Ця рана незагоїна гниє,
Темніша ночі кров'яна і рвана стала,
А будь-якої миті так пече,
Мов лезо майже плавлене приклали.
Парує димом, що смердить як труп на сонці,
Пульсує в ритмі вкраденого щастя,
Моїх надій, ілюзій майстрування,
Дзвінкого і веселого життя...
Не куля ворога потрапила у тіло,
Не меч уп'явсь мені у тлінне серце.
Ба може псих скормив мене уміло?
Його собаки рештками нажерлись?
Хай краще б так, тоді б мені журитись,
Від рани невзаємного кохання —
Не довелось в кущах однім тремтіти,
Думок не знав зловісного картання.
І кров би почорніла не гнила,
Аби любові грішної не знала,
Дурна, і знищена баталіями рана,
Моя душа...
3
1
303
Murus cadaverum
Червінь сонця, пил будинків,
Колір правди, ґвалт життя.
Промінь віри, шум розбитий,
В серці клекотить журба.
Явір зеленяво-темний
Умертвляється, гниє,
Від побитих, зледененних,
Заіржавілих людей.
День чумний горить стотемно
Від знедолених скажених,
А невинні убієнні
Стали муром дохло, смертно й
Гримне бах небесний дзвінко,
Сурма вітру заревівши,
Спробує змести ганебних,
Та й ріка їх не поглине,
Гори трупів, плоть, що тліє
Кров засохлу на землі,
Слід чорнезний й заметілі,
Не струть муки надлюдські.
5
5
205
Ego rotam agitere
Тікай усе, що наболіло нині!
Чому ви досі мучите мене?
Хіба лиш я єдиний в цьому світі,
Кому потрібні біль, страждання, смерть?
Лишайтесь осторонь лихі й закляті думи,
У болотах, в лісах, в гаях, в полях.
І хай зостануться лише дурні маруди
Аби купався в радісних морях.
Покиньте вже мене й красиві сни,
Емоції болю й розчарування,
Що вже не буде більше того слова:"ми", —
Із уст твоїх чарівного лунання.
Та все ж, сидить воно, неначе страшний пень
Гризе, волає, дума не минає,
Що більше не повернеться той день,
Коли б радів в любовних повіваннях.
Тоді б чого мені переживати,
І сум розлуки, й недосип ночей?
Хіба ж уперше доля розлучати
Вирішує близьких комусь людей?
Якби то можна, я б на саму гору
Важезний камінь викотив, підняв,
Якби побачити оту святу свободу,
Коли б твій голос поруч пролунав!
Я б може зрозумів, що тая доля,
Мені незримий знак передала,
Й пішла із серця ніжного неволя,
Та й, мабуть, закінчилася б війна...
Але ж то так, вона — зараза доля
Мені у серце подала сигнал,
І знаю я: настала та свобода,
Бо я узяв життя свого штурвал.
"Ми ще побачимось", — собі я обіцяю,
Життєвий шлях у вириві зведе,
Одного дня, навмисно, у розмаю
Зустрінемось, о щастя огненне!
6
0
258
Дух паралітичний
Чи знаєш ти, калічуть як тенета,
В які заплутався я з ніг до голови?
Чи знаєш, серце, думаю про тебе,
І в ніч і в день — я думаю завжди.
В сльозах вмиваюся, що іншого обрала,
Коли я міг скоренько би дозріть.
Можливо мною ти і згордувала,
Та все ж, це ми не встигли полетіть,
Удвох: шалено, ніжно, тихо, незухвало,
Що і ніхто б не знав про нас з тобою.
Моє кохання ніжне і тривожне,
Я хочу попрощатися з гордою,
Лиш біля тебе, в сутінках, у полі,
Зостатися у цю нестерпну мить,
Покласти голову тобі на теплі руки,
Відчути запах опіумний твій.
Ти лиш збагни, сиділи б самотою,
І милувався б довго я тобою,
Отими чарами, що все таки змогли,
Змогли мене колись тобі скорить.
7
2
242
Бідування
Я віддалюсь від них, я зникну,
Чи це мене вони зметуть,
Із стежки довгої, як бруд?
На корм піраніям здадуть,
Коли та стане днина,
Аби не заважав комусь (йому).
А я любив їх злотоцінно,
Переживав і вдень і вніч.
Але для чого?
Що отримав?
На що себе я напоров?
На бідування десь у тіні,
У затінку старих думок.
5
3
252
Mon Horreur
Моя картинна галерея,
У спогадах про тебе,
Коли літаю понад хмар.
Прекрасне серденько огненне,
Й червоне наче жар,
Палай, як зірка наддалека,
Кидай проміння вище сонця,
Аби сіяла лиш для мене,
Й своїм обрала охоронцем.
Я буду раб твій, кріпосний,
Молюся богу, щоб ти взнáла,
Прекрасне серденько огненне,
Й мені осліпнути не дáла,
Адже ж люблю, таки люблю,
Палку, граційну і бажанну,
Святу, люб'язну красну панну,
Що хочу утопитись я,
В устах, в думках, в твоїх очах,
Палкий, божественний мій жах....
6
3
261
Дилема Героїзму
Ми завжди шукаєм героїв,
Хто врятує нам голову з пастки,
Хто поставить на ноги з поразки.
Щоб побігав за кимсь,
щоб побив ворогів,
Щоб позбавив життя
злих підступних катів.
Аби серце підкорював
величчю власті,
Як скакав — підбирав мимоволі.
Не давав погибати безликим у пащі,
Ми шукаєм для цього героїв.
Та завжди втрачають герої,
Ту мораль, котру нáм нав'язали,
Свою мудрість, що в муках плекали.
Тих, хто культ вознесли
їх з глибин у віки,
Не вважають за рівню
собі дураки.
А як в серці титана
погаса героїзм,
Що й не рветься воно у двобої —
Розквіта, розтікає у нім егоїзм.
Й не потрібні такі нам герої...
5
1
199
Рай
Я пам'ятаю лиш одне,
Як в день похмурий, нелюб'язний
Зустрів тебе.
Твій смак, твої уста
Я тільки в мріях знав,
І в очі не дививсь
Тому, що побоявсь.
Але ж, чому цей світ жорстокий,
Чому сконструював я дотеп,
Коли в думках, віршах, піснях
Про тебе віється печаль?
Чому не зміг сказать: "люблю"
Чому зробив собі біду?
Хоч я позаду, та ти знай,
Мій непростий закритий рай,
Що доки хтось тебе п'янить,
І доступ клятий закриває.
Із серцем, наче жар палким,
Можливості дурний чекає.
3
3
220
Ритуал
Ванна, де зволожене повітря,
Кров із нотками червоного-помпейського,
Цвіт очей каровита палітра,
У свічаді ледь-ледь проявляються.
З блиском леза із криці дамської,
Жмутом пари бува, закриваються.
Запах мила, і мило що піниться,
Як Дніпро у свої кращі дні.
Гарячуща вода, розлітаючись,
Обпіка терплі руки міцні.
Знову біль, знову кров, знову вишкварок,
Що зірвався у думці блудній,
Як рука невбережно проїхалась —
Винна крапля стікала по склі.
І з'явивсь натюрморт із трояндами,
І терпкі пелюстки він з'єднав,
Згасле вогнище як роздував —
Дим здійнявся у вись понад хмарами.
Розгорівся у серці пожар,
Та ліхтар вже не світить від збудження,
Завершився страшний ритуал.
4
2
191
Пан Гранітний
Мабуть, думка у вас:
"Він гранітний"
І розбити його буде важко.
Коли днями бував непомітним,
Той тріщав,
мов фарфорова ваза.
По шматках молотком відбивали,
Його ручку і верх,
Його дно.
І коли залишились уламки,
Ви питаєте раптом:
"Чого?"
9
3
844
Уривок
Я не знаю чому так страждаю.
Я не знаю чому весь німий.
Та, мабýть, бо не маю ще пари,
Що хотіла б лишатись завжди.
Утішати мої біль і сльози,
Цілувати, вкусивши губу...
Я лишаюся день на прольоти,
Дожидаючи кращу пору....
6
2
284
Колекціонер реакцій
Він — колекціонер реакцій.
Як хтось це почує, його то дивує,
Невинне хобі чоловіка,
Що пильнує, наче шуліка.
"Та краще б купив дурний собі акцій"
Так бачиш, він — колекціонер реакцій.
Так-так, надзвичайно цікавий.
Коли атакує, коли він міркує,
Як здобич ховає в кишені,
Стрілявши, немов по мішені.
Бабах, і у серце улучив лукавий,
Ну дійсно, збирач цей доволі цікавий.
Хтось плаче в архіві реакцій
"Чому ображає, чому зневажає?", —
Пита заблукале дитятко,
Згорнувшись маленьким ягнятком.
Несеться на хвилях своїх імітацій,
В поживу колекціонеру реакцій.
5
9
315
Романтика...
Романтика знеструмленого міста —
Неперевершена.
Невидна довга вулиця —
Замучена
Машинами й людьми.
Ні вогника внизу, а нагорі —
Так біло, біло і страшенно невідомо...
Чому ніхто не помічає дива?
Лиш я один під зорями стою,
Як в бронзі героїчний офіцер,
У даль упевнено за небокрай дивлюсь.
А чи не буде у житті іще хвилини,
Аби я знов замріяно дививсь,
На розкіш всипаного зоріями неба,
І у фантазіях здіймався би у вись?
Та й так, щоб моє тіло брало трепіт,
Й навічно б у надхмар'ї загубивсь?
3
0
170
Аромат мандарини
Мандаринова шкірка,
І запах її — мандарини.
За вікнами сніг,
Хоч давно не було тої днини,
Аби він випадав восени..
Без вогників і без ялини,
Я стрічатиму цей новий рік,
Й в голові триматиму свіжий,
Аромат мандарини.
5
3
176
Іронія дружби
Те, як він дивиться на неї -
Неймовірно,
Із блиском, захватом, їй в душу заглядає,
Всім серцем нерозбитим ще кохає,
Чарівно, злотоцінно, навіки...
Вона ж на нього -
Так як і було,
Без запалу, звичайно, повсякденно...
В обіймах пристрасних,
він думає — навзаєм.
Й вона так мислить, та не доганяє,
Свою біду, що спереду скака,
Швидкого осідлавши скакуна.
Їх поцілунки, то не істинне кохання,
Вона, дурненька,
ні, не цінить те.
Хоч вірить хтось,
що вічне поривання,
Та піде якось в забування все.
Аби ж, коли розіб'ється кохання,
В цілунках доброти одного разу.
Прошу, не вбий мого товариша, зла дружбо,
Щоб не ридав ображений до сказу.
4
0
259
Альбом
Чорно-біла світлина,
В старому-старому альбомі,
Що й сторінки із нього летять,
На яких мої родичі сплять.
Жовта обкладинка,
сірий папір,
Клей, що старіший
за мій милий дім.
Запах історії, колір життя,
Тінь зазеркалля, серця биття...
Та мить, споглядання —
минула вона,
Як згорнув я альбом,
де родина моя.
8
2
934
Пил листопада
Білий пух опустився з небес,
"Мана! Мана!", — кричить хтось з бурлак.
Мабуть він лиш звичайний дурак,
Якщо плутає сніг із міфічним,
Що до реальності просто дотичне,
Наче коло до лінії стресу,
Що несе срібну чашу Гермесу...
Ота мана, що виром кружляє,
Наче мухи над плодом гнилим,
Який манить незграбне гидким,
Як лушпиння зерна кукурудзи,
Що було я колись то наплутав,
І подумав зима увірвалась.
Та ба ні, не лушпиння, а сніг,
Що летів у вогні від гармати,
Як поринули в край наш солдати,
І хотіли нас всіх завалить, захопить.
І Рабами жадали зробить....
...Та не вийшло, бо зоряний пил,
Їм насипав високих могил...
4
2
251
Кураж пам'яті
Пам'ять — мука, що минає,
Як стаєш старим чортом.
Все що було дуже рано,
Ти забудеш миттю то.
І щасливе і сумне,
Наче птиця пролетить.
Запах чаю, присмак кави,
Не згадаєш більше ти,
Все згорає матеріальне,
Жевріє духовний жар.
Плоть гниє любого брата,
Й забуває будь-що час.
Смерть поета, смерть героя,
Вбивство правди посланця.
Все забудеться, згорнеться,
Й піде в пам'яті кураж.
3
0
237
Темний листопад
Світла немає, чорт би з тим світлом,
Холодно буде — переживем.
Краще присісти й поїсти повидло,
Аніж волати про істини смерть.
Через серену — не має хтось спокій,
Лається: "Нащо вона так оре?!"
Замість радіти і знати свободу —
Рабство назавжди собі обере.
Крига надворі і холод у хаті,
Дим з димара не пульсує, не йде.
В куртках ночують хазяїн й хазяйка,
Сонця чекають, що скоро зійде.
7
5
269
Демісезонність
Теплий вітер - вже минуле,
Дощ стосильний теж пройде.
Настають сніги, морози,
Й сонце вийде де-не-де.
Хмари сірі закружляють,
Пташки полетять у даль.
Привітають їх там радо,
Наші сльози і печаль,
За весною і за літом,
За минулим що втекло,
Йдуть сніги, і йдуть морози,
Що вкрадуть життя тепло.
7
2
222
11 листопада
-Вічна слава героям-визволителям Херсону-
- Цей день - не день, а радість вікова,
Коли сурмиться вістка трубачем:
"Народ наш є, і хто про це забуде,
Отримає освяченим мечем!"
-Слава! Слава! Слава!
Знов прапор майорить блакитно-жовтий,
У небі над розчуленим Дніпром.
Лунає славень славного народу,
Великий день - звільнили наш Херсон.
Під свист ракет, упевнено і бистро,
Крокують лицарі по площі віковій,
Їх в обладунках, у оваціях, щасливі,
Стрічають звільнені, нескорені, міцні.
Терпівши біль, розлуку і жахіття,
Тримаючись неспинно до кінця,
Великий люд піднявшись, стоголоссям,
Віншує радо про повернення життя.
Знов вільна осінь узялась гарячо-жовта,
І дух її літає над Дніпром.
Нарешті льється славень по усюдам,
Про звільнений, нескорений Херсон .
7
2
245
Бунтар
Я повстав проти влади,
Зломивши усіх.
Й пошматований впав,
Як послали злих псів.
Хтось сказав так боровсь,
Що й нічого не дав.
Тільки в гній напоровсь,
Тільки мовчки упав.
Хоч в огні Прометея,
Горю я всяк час,
Люду здасться: "даремно",
Люду здасться: "то сказ..."
6
2
211
Пурпур
Тобі,
пурпурно-білі небеса,
В рожевім цвіті локонів
Сіяють,
Мов сонце,
Що ізринулось з-за хмари,
З вечірнім і холодним,
Листопадом,
Як бум великий, що на світ нас породив.
Тобі,
І янголи окрилені співають,
І вітер гІлками у шИбки торохтить .
Можливо, світ цей створений для тебе,
І за твоїм бажанням він згорить?..
3
0
325
Думка IV
Я думаю, що ти людина,
Позбавлена душі...
Укрита інієм, єдина,
У кого зникнув гніт,
Що тільки гнів і злість клепає,
У вогнищах холодних днів.
Колись і ти любов пізнаєш,
Та зараз серце в тебе — лід.
4
0
214
Я не найкращий, і я не найгірший
Я не найкращий,
І я не найгірший.
Не сповнений сяйвом
Безгрішності син.
Середня ступеня
геніальності, пишний,
І верх неосяжний
щоб підняться з низин.
Я не найкращий,
але й не найгірший.
Не дурник, а дійсно
умніший за інших.
Хоч що б не крутиив
хтось, і як не горлав би,
Я досі лишаюсь зі
своїми думками.
Я не найкращий,
та я й не найгірший.
Можливо для когось
мислями старіший,
Комусь може,
я надзвичайно нудний,
Та все ж зрозумійте,
такий, лиш один.
6
0
200
Танок дум
Та най би чорт з вами падлючі думки,
Завжди спритно й радо пластуєте ви.
Туди і сюди, чи сюди і туди,
Ви будете перші, а я б був один.
Замовкнув би, сів під самотню ялину,
Вдихнувши б приємний лісний аромат,
Заплющив би очі на свій відпочинок,
Побачив би щастя веселий парад.
Де квітнуть салюти, де радість усюди,
Де я не один а в оточенні дам.
А поряд, тихенько тримає за руку,
Єдина до віку, котру би кохав...
А би ж те все сталось, та кляті думки,
Не хочуть пускати мене нікуди.
5
0
349
Блакитні небеса
Бравада щастя і любови,
Думки про сум, про глибину,
Все переплетене доволі,
Лягає в дику пустоту.
Де разом з горем і бідою,
Співає весело життя,
Коли плямуються журбою,
Мої блакитні небеса.
Лиш там, лиш там один літаю,
Де вітер, хмари — висота,
Я сам себе оберігаю,
Від тих, хто й досі не літа.
7
0
235
Гра в життя
Удар меча об камінь тлінний,
І бах гармати чуть здаля.
Свистить біда десь у повітрі,
Й реве скривавлена земля.
Гартується метал у крові,
Усмоктує клинок життя,
Котре забрав він мимоволі,
Чи з волі власного царя.
Це гра - не лихо, просто гра,
Між добрим й злим, для кого як...
Де щастя, радість і журба,
Де є життя, де смерть одна.
Де істину оберігає
Герой, що голову кладе.
Де хтось брехню в собі тримає,
І чудить всякий час дурне.
Де досі сніг, де завірюха,
Де грім гримить й гуля гроза,
У когось завершилась мука,
А хтось свою мечем почав...
А в поросі, в диму, в крові,
Ще буде жевріять життя,
Якщо хтось б'ється вдалині,
Тоді й продовжується гра...
6
5
242
Осінній переклик
Темрява...
Мабуть, надовго
Та напала на усіх,
Закрила очі нам ясні
Та ні...
Хто знає,
Як воно піде?
Чи переламано, чи рівно,
Чи може зовсім десь впаде?
Не головне...
У першості
Така стихія:
Не вітер, не гроза — життя
Хоч сонце вже не полум'яне,
Не зупинилося для вас
Буття...
8
0
229
Думка III
Немає в світі вічного нічого,
(Є довгоплинне, та не назавжди).
Чи радість то, чи смуток,
Це байдуже,
Хоч бийся в стінку головою ти.
Ілюзія, що щастя не минає,
А біди вічно йдуть з тобой під руку.
Не вір у те, що лихо все тримає,
Не піддавайсь зловісному ти духу.
7
0
250
У темрятині...
У темрятині...
Сиджу я зараз сам на сам,
Лишень з думками...
Похмуро й тихо вітер віє,
в розчинене моє вікно.
А десь далеко, сиво-сиво,
Розкинулось якесь село.
Там страх і спокій покривають
Одну Її...
Хтось думає, шо то любов...
Та мабуть ні.
Далеко утікло усе воно,
І почуття, і розпач, лихо й біль...
На них уже поспів попліться хміль...
Не знаю, відчуваю сум чи ні,
Та мабуть так, мені шкода її...
Не знаю то любов чи тільки тінь,
Та точно знаю, я заплутався в собі...
7
2
226
Записки безбожника
Чому все саме так, скажіть?
Чому ми маємо терпіти,
Коли невинних на цім світі,
Враги знекровлюють у мить...
Чому ось так, посеред неба,
Ти можеш просто підійти,
Когось проклясти, обізвати,
Або й убить...
НащО тоді нам Бог відомий,
Якщо не може все змінить?
А кажуть, що він всемогутній,
Та він лиш голови п'янить,
П'янить з кадила білим димом,
І каже:"ти моя дитино,
Храню тебе я комашино,
Служи, а то згориш в огні!"
Та нащо ж ти такий мені?
Чому в нас хаос, га творець?
Якщо ж уже такий митець,
Зробив і день ти, ніч й людину,
То чом забув свою провину,
Нам справедливости створить?
І досить нам аж кожну днину,
Із "неба" брЕхнями чадить.
Чому ж тобі не покарати,
Отих чортів, що відбирати,
Життя безстрашні у людей?
Не треба нам оцей єлей...
А кари їм не буде, знаєш Боже?
Хоча кому та кара допоможе?
Бо той Відкупиться, посидить у в'язниці,
Не їстиме домашні паляниці,
Нап'ється, вмре у піні він і що?
Для нього смерті й наче не було,
А вбитий зовсім вже не буде більше жить,
То нащо ж люди Богові служить?
Це важко, важко жити з тягарем,
Коли ти знаєш, що сволота клята,
Котра позбавила життя твойого брата,
На вулиці розгулює безпечно,
Й поводиться убивця завше ґречно...
Його побачиш, хочеш розірвати,
Убити, хоч би якось покарати,
Бо може спокій буде після того,
Як дух дурний зійде із тіла його?
Не знаю, чом я мучуся тепера,
Бо мабуть житиме в безкарності химера?
О світе мій, як хочеться кричати,
Скажи-но вітре, що мені благати,
Аби безчинства більше не було?
Не можу кате, досить мук оцих,
Плювати хочеться на будь-яких святих,
Кричати, гавкати, достукатись до когось...
Та вир лиш в голові, а з вуст чомусь безголось...
Уже кричу, гадюки — схаменіться!
Прокиньтеся, немає вороття,
Поляже на завжди лише презирство,
На того, хто пограється з буттям!
Я знаю, важко все це подолати,
Вмиратимуть усі і до кінця,
Але ж, не просто так, коли схотілось,
Убить чи покалічить навмання...
Якщо і справедливість всяк відсутня,
Якщо і віра обезцінена уся,
Єдину тезу маю на увазі,
І повністю шумлю від цього я:
"Якщо не ціниться ось так життя людини,
То завтра вже й не буде України?
Якщо вбивають просто так і щогодини,
То не залишиться великої родини".
Вже годі, досить людство це ось так терпіти
Брехні кайдани на собі порвіте
Відмовтеся, нехай зійде художник
ПропАде град, зневажливість ота
Скажу, лишень відверто:"я безбожник"
Допоки творяться в житті такі лиха
4
1
150
Вальс блискавиці
Пориви вітру чорної потвори,
Невпинно підіймають догори,
Блакитно-темні хвилі вод Босфору,
Що каменем вдяряються важким.
Летять щосили в землю увігнавшись,
Оббивши скелю де маяк сія.
Під свистом бурі, блискавці хазяйці,
Несеться крик згорілого життя.
У барвах зелені похмурої, гіркої,
Пекельний дим кришталик заплива.
Вальсує грім з партнеркою бідою,
І бачить це спроможний тільки я.
9
0
251
Морфей
Мені останнім часом сняться сни,
Прозоріших ніколи не було.
Немов живий, і думаю тоді,
Коли Морфей позвав мене на дно.
В глибини підсвідомості моєї,
Де щось забулося, а щось як на папері.
Де радість переплетена із сумом,
А страх чіткий й дивитись на то мука.
Де тепло, ніжно, хочеться лишитись,
І наново прожити той момент.
Мені однаково, що має ще наснитись,
Я в дійсності залишуся, Морфей.
10
3
280
Я зараз п'яний...
Я зараз п'яний, ні не від любові.
Не з щастя, радості. Від спирту, алкоголю.
Та думав, що забудусь я тепера,
Й засохнуть назавжди зі сліз озера.
Ба ні, не сохнуть, не дола їх страх!
Ні горе-лихо, не дола дурман!
Хоч мозок мій заснув в диму на мить,
А серце не скорилося, горить!
Не розривається, живе собі собою,
І далі набирається любов'ю.
Хоч як хотів послати усе геть,
Спинить мене не зможе навіть смерть.
5
0
263
Досі живий
Я завжди попри горе любив...
Хоч пускався туман мені в очі,
І ридав нескінченної ночі,
Я однаково лишався живим.
Я страждав через муки й тортури,
Хоч і міг би звести кріпкі мури,
Та лишався відкритим завжди.
А тепер хочу зникнути раптом,
Щоб ридали за мною усі.
Та не можу... Побитий, незграбний
Я радію, бо досі живий
13
2
924
Місяць...
Місяцю світлий, далекий в тумані,
Закритий й огидно-бридкий.
Чому тебе зорі на землю опалі,
Тримають собою завжди?
Чому я хотів так летіти з тобою,
Далеко, на крилах швидких?
Чому свято вірив в священність особи?
Чому знову в царстві біди?
Чому як піднявся у вись неосяжну,
Я раптом зостався один?
Без неба, без світла, дурний й необачний,
Пустився у лоно глибин...
Горіли ті крила моєї любові,
Палила їх радо брехня.
Я знову упав і ридаю від болю,
Скалічений йду за життям...
5
1
283
А какая разніца?
Какая разніца, якою є в нас мова?
Какая разніца какой у нас язик?
Ведь ми адмін народ і наше слова,
Єдіна тоже - ось він, їх посил.
Посил утирків, підлих маргіналів,
Що думають що так завжди було:
"На сході люди мовлять по-російськи
На заході вкраїнською гуло..."
Вони кидають різні аргументи,
Про чєлюсть щось, про ще якусь бурду.
А я дарую їм аплодисменти,
І лагідно прошу пройти в...
безодню
15
5
252
Думка ІІ
Буремно-хмарний чорний день,
Без вітру, тихо й сухо.
Похмуро я, немов мішень,
Стою у лісі глухо.
Мішень цькувань, мішень образ,
Насмішок від усюди.
Без одягу і без прикрас,
Аби не знали люди...
6
0
230
Він вічний, він живий — визвольний рух
Я думаю, що все ж таки живий,
Живий наш дух братерського єднання,
Уславлений хмільним мовчанням,
Окроплений гірким признанням,
Живий і нездоланний аніким.
Живий і буде жити далі тут,
У нивах золотих далекокраїх,
У щасті й радості веселого розмаїв,
У бідності і в горі сих туманів,
Він сильний, він звільнився з тяжких пут.
Його не подолає карлик злий!
Він дух той візьме й лихом об'єднає,
Його за зло хтось візьме й покарає,
Умре від лиха, ми його здолаєм,
І зникне із землі дурний малий.
Повстане наш великий братній дух,
Він оживе, розквітне з мертвих раптом,
Узрить ураз усіх своїм сіянням,
Покаже велич всім народу процвітання,
Він вічний, він живий — визвольний рух!
6
0
190
Дивіться людині у очі
Дивіться людині у очі —
В цей світ потаємних думок.
Минуть негараздливі корчі,
Коли ти поглянеш разок.
Пориньте у вир емоційний,
В люстерко людської душі.
Як в річку бурхливо-невпинну,
Пірнайте щодуху хутчіш.
У карі, глибокі, бездонні,
Несіться без крил до кінця,
Минайте в них криги холодні,
Знайшовши гарячі серця.
В смарагди зелені дивіться,
Де сяйво лагун і морів,
В безодню велику звільниться,
Під світлом ясної зорі.
Зостаньтесь в азурі прекрасній,
Летіть у небесну блакить,
Щоб бачить струмки неосяжні,
Відчути щасливого мить.
Дивіться людині у очі —
У сутність святого буття,
В простори яскравої ночі,
В джерела людського життя.
9
0
318
Дума вічности
Померти, жити, чи іти у ногу,
Із іншими сповільнюючи ритм.
Або ж летіти відчуваючи свободу,
Коли душа пригодами горить?
Нестися вихором щоденного пізнання,
Нових знайомств, нових думок й ідей.
Чи просто вмерти, ось моє питання:
"Як можна обірвати звичний день?"
Летіти з даху, опустивши свої крила,
Порізать руку, бачить власну кров,
Щоб та на сонці червоніла та горіла,
І обпікала до життя оту любов.
Ні помирати це однак не вихід з кризи,
Бояться люди вічність - край омани.
Бо ти ж не знаєш, як покриють тебе ризи,
І чи дадуть на небесах тобі то мани?
Свій рай збудуй ти на Землі, це краще,
Це краще що ти можеш досягнути.
Тож радуйся, муруй або руйнуй,
Аніж дурницю ту узять й собі утнути.
Життя одне, радій йому ти друже,
Бо швидко воно візьме й пролетить.
Воно мов спалах, що сіяє дуже,
А потім враз собі візьме й згорить.
Не думай про дурню, відкрий ти очі,
Якщо впадеш, то не повернешся сюди.
Радій життю, лети на крилах дуже,
І відчувай як вперше кожну мить.
6
0
301
І світло й темрява...
І світло й темрява пускається у світ,
А хтось сидить й не бачить оцього.
Упала тінь затьмарення на рід,
Бо слава не зустріла одного.
Упала мати, впало все сімейство,
Як стовп гігантський з каменю важкий.
Величний велет що терпів насильство,
А потім рухнув з поштовхом одним.
Забули все про всіх, про їхній звичай,
Про їхній дім край степу, край села.
Лиш тінь згадали впадену на землю,
Що залишила колись хату без зерна.
7
0
262
Мертвий кущ
Перед собою зараз бачу мертвий кущ,
Сухий-сухий, роки вже не цвіте.
Старезна пляма біля пишних темних руж,
Незграбністю притягує мене.
Аж раптом чую крик і гвалт обабіч,
Неначе п'яний п'яного ганя.
Та то якийсь мужчина із заправки,
На сиву свою матір наганя.
І мат і галас ллється із помийки,
Ламає зламану і так свою горду.
Клянеться падло:"більше ні копійки,
Не хочу тратить на стару свою каргу".
Вони пройшли забравши лемент й сльози,
Зостався я і решта дивних душ.
Пройшло уже багато незнайомих,
А я собі дивлюсь на мертвий кущ.
5
0
285
ГІМН РЕВОЛЛЮЦІЇ
Повстань, но народе, сміливий, благаю!
Піди проти влади на благо землі.
Зруйнуй ті кайдани жахливі й невільні,
Що нам нав'язали лихі багачі!
Хай воля співає у цілому світі!
Хай слово лунає в Карпатах, в Криму!
Донбас і Полісся — це все Україна,
Яка нас з'єднала в велику рідню!
Народе сміливий, ти вижив, я знаю,
Ти вистояв гордо всі злії віки.
Невже ця безмежна свята Україна,
Загине від бурі в страшному вогні?
Хіба ж то так треба, щоб цілий народ,
Мордований був у Червонім ярмі?
І хоч розвалився некріпкий той зброд,
Та все ж залишилися в рабстві усі.
Скажи но, народе, чого ти чекаєш,
Якщо промосковські зозулі живуть?
Живуть у столиці, що й волі не маєш,
Бо нам малороси в обличчя плюють?
Ми всі — незалежні, всі сильні, єдині,
Ми молимо Бога святого всяк час.
Щоб він уберіг нам велику країну!
Від пазурів хижих й ворожих він спас!
У єдності сила і шлях переможний,
Робімо посил слави й віри зіркам.
Просіть-но у Бога, будь ласка, вельможний,
Вкажи ту дорогу до волі всім нам.
Країно єдина, велика і славна,
Ця ода оспівана тільки тобі.
Щоб ти незалежна, потужна, незламна
Повстала мов Фенікс в жаркому вогні!
А після боїв безпощадних, суворих,
Здолавши назавше своїх ворогів.
Постане уся Українська Держава,
Соборна, велика з Карпат і по Дін!
5
2
230
Іскорка
На небі місяць непрозорий,
Колише потайки зорю.
Сміється іскорка червона,
І кличе почуття жалю.
Неначе диво дивотворне,
Що бачиш, наче вперше те,
Але сумуєш: «щось потворне,
Забрати хоче це святе»
Святе видовище прекрасне,
Що бачу я у небесах.
Та раптом хмара із-за гаю,
Так пишно місяць закрива.
Ураз не стало мені дива,
Взяли блідого пилини,
І чорна стежка, й нічна злива,
Не видними зробились вмить.
І ліс прекрасний, степ широкий,
І той завжди веселий гай,
Та хмара грізно, день недовгий,
У ніч навічно повела.
Лиш видно зір розмай несконний,
А місяць де-де вигляда.
І славне срібно-синє море,
У хвилях тихо потопа.
9
0
285
Революціонер
Він поводир, він корифей -
Людина що вола народу,
І б'є царя в любу нагоду,
Руйнує злий ворожий глей!
Зове усіх до боротьби
Повстати враз в ряди-годи!
Скорити панський гінт та зло,
Яке в могилу нас вело,
Він вірить в нас, він ще не вмер,
Він слави революцьонер.
Він нас усіх зове до бою,
У боротьбу ураз повстати,
Ганебні пута всі пірвати,
Й отримать мрію власну волю.
Звільнитись люто нам із рабства,
Й умитись од усього гадства.
Нам не прощати ворогів,
Й не забувать своїх дідів.
Молитись Богу всякий час,
Щоб не здолали в битві нас.
Він наший батько, наш отець,
Він сповіщає нам нагоду,
Аби втримать країни вроду,
У авангарді із сердець.
З'єднатись кріпко назавжди,
Брататись, жити без вражди,
У мирі й спокої літати,
Добра і слави здобувати,
Хранити мир який святий,
І не пускать туман чужий.
Він слави революцьонер,
Стає завжди поперед нами,
У землю міцно вліз корнями,
Не викопать його тепер!
Його не зрадили віками,
Він не керований панами,
Летить, в бою б'є ворогів,
Лишає голови катів.
Живе і завжди буде жить,
Не вмре, хоч спробуйте убить!
5
0
211
Валькір'я
Ясновелика й славная вількір'я,
Летиш ти через хмари грім та дим.
Коли побачиш, завмирає мрія,
Бо ти керуєш славним світом цим.
Любов моя, ти вічно досконала,
Мене байдужістю своєю полонила.
Чому холодною для мене є жадана?
Чому ти все ж мене не охопила?
Не охопила ти в чарівні ті обійми,
Котрі чекаю я і думаю весь день:
Коли завершуться між нами вічні війни?
Коли історії підуть поміж людей?
Терпка троянда коле моє тіло,
Її подарувати тобі мушу.
Вона покаже, серце як тремтіло,
Коли ти полонила мою душу.
Ясновелика й вічная вількір'я,
Ти заграбастала моє дурне життя.
У попіл тихо сіяла безслів'я,
Ти стала сенсом усього мого буття.
Зверни нарешті ти свою увагу,
На безхребетність і мою усе ж горду.
Кохай мене, прошу, я дам відвагу,
Коли ти скажеш:„Я тебе люблю... “
Ясновелика й ніжная вількір'я,
Летиш ти через грім, нещастя, дим.
Коли побачиш, завмирає мрія,
Бо ти керуєш мною геть усим.
6
0
224
Дорогою додому
Іду по дорозі й дивлюся на хмари,
На ті білосірі далекі примари,
Повсюди я чую тільки запах бузку,
Який мене кличе в спокусу ясну.
Кричить, вивертає стихію тривожну,
І бачить:" нічого зробити не можу".
А я й не волаю, крокую собі,
У світлі денному, а не в страшній пітьмі.
Хоч як не боровся б я з дивом оцим,
Не в силі казати — неначе німий.
А вітер гуде перемінно, невпинний,
Тріпочить і грається листям, дурний,
Зірве й полетить воно швидко до низу,
Де знайде останню собі темну ризу,
У травах зелених, пахучих, тремких,
Що візьмуть за фарби собі золотий.
Усе в світі гине, усе відцвітає,
Рослина, людина, усе пропадає.
Хоч щоб я не думав, а з дивом оцим,
Не може упоратись навіть німий.
А я ж не німий, про це я волаю,
А треба воно? Кого я питаю?
Чи можна продовжити день для людини,
Щоб ніч не здолала щасливі хвилини?
Та байдуже вітру і байдуже хмарам,
І сонцю і гілкам й червоним тюльпанам.
Я смерті кричу: зупинися, не йди!
Та цього змінити не хочуть вони:
Ні вітер ні хмари, ні ясні зірки,
Всі речі прекрасні німі навіки…
4
0
280
Дощ... І знову іде дощ
Дощ... І знову іде дощ.
В густезних хмарах нездійсненних порч,
Несеться клятий наче напролом
Він знову йде, цей дощ...
Ізрання по вікні вода тарабанить,
Гремище надімною знову бархотить
Як бас триклятого Шопенового маршу
А я ще й хочу стрибнути у пащу
Де вже не буде лиха, слави і добра
Де буду я.. де буду тільки я
8
0
208
А що ж тоді буде, як я вже зів'яну...
А що ж тоді буде, як я вже зів'яну?
А що ж я відчую, чи я заридаю?
Чи я зрозумію, що смерть на порозі?
Чи стишуться птахи в ряснім верболозі?
Чи змовкнуть машини, чи згаснуть вогні?
Чи зможу сказати щось смерті своїй?
Чи буде те сонце, чи буде цей сон?
Чи буду літати, чи зрину в полон?
3
0
241
Думка І
Чому людина така зла?
Болить у тебе голова?
Украв хтось настрій твій, скажи,
Ну дратуйсь, будь ласка, ти!..
А то подума хтось не те,
Прилізе в голову дурне,
Зобразиться на тебе знов,
І зникне назавжди любов...
Хоч раз, хоч раз побудь з душею,
Подумай: хто владіє нею?
Зверни увагу й на мою,
Й скінчи на віки цю брехню...
2
0
178
Спинися на хвилю дурний...
Спинися на хвилю дурний і подумай:
"Для чого комусь то здалося терпіти,
Тебе й твої нервами хворі завіти,
Що їх демонструєш завжди..."
Для чого сіяти у хвилі великій,
Яка штовхає з води?
Неначе незкорений мур Прометей,
У бурі невпинній ідеш ти за світом,
За пломенем слави, з вогнем, смолоскипом,
Мордований кимось без леза мечей,
Ти різко спиняєшся в тьмі.
На суші де тепло, врятований дивом,
А потім падіння у прірву жахіть,
Й навічно запутана рибная сіть...
І знову у морі,
В воді неозорій,
І знову ти йдеш аж на дно,
Бо берегом йти не звезло.
3
0
190
Відчай
О вітре буйний, і гримкий,
Шумиш вітками ти шумний,
Вкради печаль цю, гамірний,
І занеси у даль.
Дай крила, краще полечу,
Дай сил позбутися плачу,
Зруйнуй кайдани вікові,
Що так нав'язані мені,
Я хочу все забуть.
Я хочу вірити в любов,
І другу йти завжди на зов,
Разом у довгу путь.
Кричати хочу, та без сліз,
Сміятись хочу по заріз,
І без причин напевно,
Аби лиш було темно...
Не знаю вже кого благати,
Звертаюся до тебе, брате:
"Аби нам спокій, мир і все,
Я хочу так, я хочу це"
4
0
211
