Іронія дружби

Антон Шаталов

Те, як він дивиться на неї - Неймовірно, Із блиском, захватом, їй в душу заглядає, Всім серцем нерозбитим ще кохає, Чарівно, злотоцінно, навіки... Вона ж на нього - Так як і було, Без запалу, звичайно, повсякденно... В обіймах пристрасних, він думає — навзаєм. Й вона так мислить, та не доганяє, Свою біду, що спереду скака, Швидкого осідлавши скакуна. Їх поцілунки, то не істинне кохання, Вона, дурненька, ні, не цінить те. Хоч вірить хтось, що вічне поривання, Та піде якось в забування все. Аби ж, коли розіб'ється кохання, В цілунках доброти одного разу. Прошу, не вбий мого товариша, зла дружбо, Щоб не ридав ображений до сказу.

2022-11-19 22:02:48

Інші вірші поета

В містах Священної Русі Блакитні небеса Моя боротьба Схід сонця - Ave Ortus!

Інші поети

Edelweiss

@Edelweiss

Jimka_05

@Jimka_05

Venti//

@ArchontOfFreedom

Схожі вірші

Всі

Все й одразу

Ай

Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.

4912

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

12516