Маріонетка

Ізидора Пономар

Нарешті каченя стало лебідкою. Сльози гіркі покладемо в копілку стареньку ми. Кануть у літа спогади дневні. Де ти був майстром, а я в руках твоїх маріонеткою! Де ти вертів мною в різні сторони! Поки не з'явилася на вітрині лялька броска і нова... Й не залишив мене ти одну пилитись на поличці там, вдома... Й сам не пішов бавитися з раніше тобі не знайомою. Поки одну міняв ти на іншу, я все ще лишалась десь там, на старому покинутому горищі... Поки роки не пройшли й не зрозумів цінність старої ти іграшки. Ціна якої з кожним роком ставала все вище! На жаль, це усього лиш метафора... Й повернути старе ти не ладен. Бо іграшка цінна встала і з поспіхом кудись собі покрокувала! А тебе забавлятись на самоті з другими зостала... Бо на відміну від маріонеток душа в неї жива й смертна! Біль, той, що нанесли він був доволі-таки злободенним. Терпіти його втомився і мертвий б. Але ти не зрозумів жорстокості свої, прийшлося від тебе втекти тій! Що чекала на тебе у муках щоденних! Щоб самій в попіл не перетворитися й не залишитися спогадом незрозумілим, обривчастим, тленним. Що по вітру розвіявся б спузой й сліда після себе жодного не лишив... 29.05.2024

2024-05-29 18:51:17

2

0

Схожі вірші

Всі

Приходи (RU-UA)

Ай

Черничные пироги, молоко с мёдом. Приходи. Почитаю тебе стихи и раны замажу йодом. Буду исцелять поэтапно все твои трещинки и порезы, даже в твоё заледеневшее сердце, поверь мне, — смело полезу. Повір! Залізу без страху. Без жалю, не боячись. Бо наше розпалене вогнище змушує бути хоч чимось. І тільки не хвилюйся — ми не розчинимось. Ні одне у одному, ні у часі. Мы снова столкнёмся, неспособные противостоять этой связи. Истощенные, но в друг друге, нашедшие дом. Якщо не перше життя, то і не перший том. Не перший різновид мов у моїх віршах. Не найдёшь меня в жизни? Отыщешь во снах. За той дверью, где я нам в пирог добавляю чернику. Приходи. Мне одной без тебя здесь ужасно дико.

42

3

1157

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

11353