сповідь про коханок
не ображайся, мене так навчили.
не ображайся, чи заберись геть,
я не засвідчу своєї поразки:
бо як тоді ти мене зможеш любити?
ти не кохала мене навіть ідеальною,
а вони мене — навіть ще свіжою,
ще до задушливих білих пелюсток —
їхніх замазаних горем долонь,
їхніх губ, що стикались поразкою:
я програла зі свого початку.
тож забирайся геть, дай мені право
народитись новітнім обличчям.
я поверну собі власну беззахисність,
власну мрію для когось розтріскатись,
не ображайся, мене так навчили:
як кохаєш — все одно, що ненавидиш,
і тебе я по праву ненавиджу,
моя непрохана, збочена істина.
усі коханці — закінчені грішники,
усе кохання — все одно, що насилля,
саме тому я так мрію піти,
саме тому за твоїми наказами,
і жодним чином не твоїми руками,
все так і не вміючи плавати.
я ж вбила кожну із власних коханок,
бо я хотіла хоча б одну ранити,
я збираю рідкісні реакції,
я складаю докупи обличчя:
так я вивчилась розмовляти,
вони ж все пробачають за творчість,
скажи чесно, мене можна пробачити?
чи я творча, чи просто нестямна?
якою ти мене бачиш?
це лише риторичне питання,
бо жодна з моїх коханок
не зрозуміла, про що моя творчість.
тож забирайся, будь ласка, геть:
зроби для мене хоч що-небудь правильне:
я все ще міряю власне кохання,
як своє право для когось боятися,
і, повір, все, чого я боюся,
я гіркотою крізь зуби ненавиджу,
і тебе я по праву ненавиджу,
моя опіка над власною карою.
як мене вперше покохають по-справжньому,
я піду, я піду, я піду.
2024-02-18 18:25:50
2
0