мені ніколи не аплодуватимуть на літературних вечорах, бо я ніколи не наважуся вийти. що там треба? нафарбуватися, обрати сукню, повернути на голову дах, впасти злодієм перед рівними ритмами, пригадати, як солом'яний капелюх без тіла лепетав: "правила існують навіть для верлібрів" і навіть для тих, хто не з вербальних атлетів, а всього-на-всього випробовує власні суглоби на витривалість під куполами чужих гострих літер, хоче писати про диких леопардів і власні незграбні піруети на брусах словесної тиші - ну, розбийте мені це на рядки, бо я напевно не поетеса - я зі словесних злодіїв, я з країни дігтярних лестощів. мені ж як тільки сказали, що іноді строки не міряють лінійками, не рахують склади, римують через раз, не грають з інтонаціями, я вже далі не слухала - на хвору голову чулись овації - це о залізо тремтіли руки. я знайшла прихисток власного бунту й вже ніколи не перевчилася - казка, старіша за бога, бо сенс мого життя - в дорогах, і я не можу втрачати пригоди смислових мінливостей на відшліфування того, що все одно ніхто не почує. бо я ніколи не піду на літературний вечір я не зачитаю власні вірші вголос - мої совісні потрібні речі. мене не буде у величних історіях, красивих палітурках та списках з двох сотень найкращих поетів-початківців під сонцем актуальних питань. не буде у мене добірок під сезони чи розбиті серця - я паду від власних сльозливих прохань не від соломи з ротом, але без лиця. не дай боже в мою хату заповзуть кобри рим - ви їх будете виганяти самі: у мене вже є досвід з паразитами під боком, і я давно вже стала одним. тож ви змагайтеся, а я буду на сафарі замість літературного вечора, у мінливі думки зловлю леопардів - свої символи криги агресії, бо мої нові капелюхи з соломи розмовляють про теорію еволюції, комплексні сполуки йонів та нобелівський тиждень, а я лікую ще десять років тому розбите серце і вони всі до того впорядковані, що мені страшно. мені так колись і про вірші казали: "це ж все одно, що математика" - математика в мене виходила краще. та я все одно опинилася в категорії "дівчат з внутрішнім хаосом" зі слів викладачки. і мені нікому зізнатися, що це все - для мене забагато, і я не хочу ніяких правил. тож мене не буде в переліку хороших поетів - мене взагалі в переліку поетів не буде. я ж не з вербальних атлетів, я - грабіжницька, невпинна приблуда з камінням в кишенях, на згадку собі: "залишайся. будь ласка, залишся" - ось моя одвічна дилема, геть не те, як мене тлумачать і не те, чи я вийду на сцену. мені ніколи вже не аплодуватимуть, я вже за свої роки наслухалась. і не знала щастя з того самого моменту, як писала коротеньки рядки про квіти на білих сторінках свого дев'ятого літа, потім - про звірів, яких я все вчилась виховувати. тож не аплодуйте. бо як тільки спробуєте - вас зжеруть мої леопарди. чим тобі це не велична історія?