Люди

Katharina Sydoruk

Я дзвоню у твоє серце Невже воно не чує, як болить моє? Від нього лишиться лиш скельце, Якщо його хтось знову розіб'є. Об асфальт словами тяжкими. Невже так важко просто змовчати, А не ламати мене словами різкими? Давай добрий світ малювати? Де не буде бід і великої брехні, Де кожен підтримує, Де буде добре, наче в сні. Де щось нас всіх об'єднує. Чому в нас час є люди, Які маніпулюють, Вони не життєлюби, Вони усіх обманюють. Чому вони не знають, що таке провина? Чому ведуть себе неначе та скотина? Є люди, які не знають каяття, Та зовсім всерівно на інших почуття. Чому приходять лиш тоді, Коли їм щось потрібно? Вони, ще зовсім молоді, Але на тебе їм уже всерівно. Чому вони прагнуть над нами контролю? Забираючи нашу власну волю!! Чому вони такі жорстокі? Ведуть себе неначе ті убогі. Не хочу жити в такому світі, Де панують такі заповіти. Хочу жити, там де є добрі люди, Але не там, де ці самолюби!

2022-11-06 16:11:15

6

0

Схожі вірші

Всі

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

12440

Все й одразу

Ай

Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.

84

2

4874