на бордюрах

Меліса

на бордюрах моє дитинство застрягло: ходиш там, тобі весело, уявляєш абищо... так завчасно, і я б сказала помалу ти бачиш вже тоді як білий перетворюються в абсолютно чорне ніщо... але тоді навшпиньках тягне тебе до сонця, вхопити б його гарячі боки, збирати промінці в долонцях і ділити для них простір у твоєму серці. тоді здавалося, що птах це казковий лічильник добрих справ і кожен його крил змах свідчить про брав чи не брав ти свободу у снах. в мене вона була постійно, тому і звилися ластівки під стріхою хати під самісіньким вікном і щось зранку щебетати для них було нерозривним звеном. а потім прийшла могила і ніби пропаща сила накрила, висмоктала до самого дна, залишивши кілька крапель до фатального кінця. але ж немає нічого кращого мук самопокаяння... тоді бордюри стали сірі, в очах застиг собі такий навіки фільтр. я не чула ні зойків, ні криків, ані по завершенню титр. глухота і сліпота свої списи схрестили — всіх цікавило, коли впаде душа зламана. зараз же камінь став таким холодним і остаточно чужим, я в осінніх черевиках б'ю по граніту в надії розбити прозорий лід... p.s. присвячено: жінка, яка вистоїть проти всіх незгод. не вмію прощатися. і не буду. краще тікати від цієї реальності.

2021-01-13 14:32:05

6

0

Схожі вірші

Всі

Намалюю

Вікторія Тодавчич

Намалюю тобі на обличчі Сонця промені, хмари і гай... Я не зраджую тій своїй звичці І ніколи не зраджу. Це край. Небо синє, бурхливе і темне, Наче очі твої, наче рай. Наче сховище, замок підземний. Наче темний і лячний той край. Намалюю тобі на обличчі, На сторінці клітинку. Портрет... Я не зраджую тій своїй звичці, Знов малюю лиш твій силует.

52

13

2626

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

12166