на бордюрах
на бордюрах моє дитинство застрягло:
ходиш там, тобі весело, уявляєш абищо...
так завчасно, і я б сказала помалу
ти бачиш вже тоді як білий перетворюються в абсолютно чорне ніщо...
але тоді навшпиньках тягне тебе до сонця,
вхопити б його гарячі боки,
збирати промінці в долонцях
і ділити для них простір
у твоєму серці.
тоді здавалося, що птах
це казковий лічильник добрих справ
і кожен його крил змах
свідчить про брав чи не брав
ти свободу у снах.
в мене вона була постійно,
тому і звилися ластівки
під стріхою хати
під самісіньким вікном
і щось зранку щебетати
для них було нерозривним звеном.
а потім прийшла могила
і ніби пропаща сила накрила,
висмоктала до самого дна, залишивши кілька крапель
до фатального кінця.
але ж немає нічого кращого мук самопокаяння...
тоді бордюри стали сірі,
в очах застиг собі такий навіки фільтр.
я не чула ні зойків, ні криків,
ані по завершенню титр.
глухота і сліпота свої списи схрестили —
всіх цікавило,
коли впаде душа зламана.
зараз же камінь став таким холодним і остаточно чужим,
я в осінніх черевиках б'ю по граніту
в надії розбити прозорий лід...
p.s. присвячено: жінка, яка вистоїть проти всіх незгод. не вмію прощатися. і не буду. краще тікати від цієї реальності.
2021-01-13 14:32:05
6
0