Вірші
конвалії
на граніті посіялись білі квіти,
стали зламаним (приреченим) склом.
доки примари будуть гризти —
доки й залишиться білим полотно.
доки акація цвіте на тій вулиці —
доки й дряпатиме мене гілками,
а я падатиму в пилюку без тями.
в обличчя впилось різке каміння,
я залишилась зовні без поранень.
така тямуща-спритна,
ото вміння —
сміятись,
коли в душі виривають останнє.
наклепи роздають як безкоштовне причастя,
знають нелюди як не втриматися й пропасти.
мені потрібно багато,
ні, насправді мало.
це і сотні кроків,
і десять прірв до мами.
p. s. ти надто любила конвалії, я надто любила-люблю тебе.
7
0
327
море
а море — не море, а море — не блюз,
а море ламає шафу з протрузій,
а море як той безчинний моноліт
і ми знову стаємо, мов діти,
коли все навколо спить.
я пам'ятаю як ти перебирала гальку
і одним гострим камінчиком малювала,
зображувала світлих гострозубих риб
і вони ставали червоними вмить.
як божевільна в готичному вбранні
каламутила у свої сімнадцять воду
і виривала біле волосся без вагання,
і здавалося тебе ось-ось закоротить.
із дому втікала не раз, і не два.
шукала ти в морі дотик спокою,
а воно ж попестить, коли чумна,
сумна і вбита горем стодола.
ти залишила мене надто рано
і проститись у свої манері не дала
я знову, здається, прийшов п'яний
вічність довга, ти для мене — одна!
4
3
300
бездарність
(потік з потоками міцно сплівся сплетінням)
позаздри мені, то неабияке вміння.
дійти до вершини — моє особисте свавілля.
гордиш мною? хіба це не є божевілля?
я тебе не просила — тепер пожинаю безсилля.
забуваєш про мене?
внутрішнє над собою насилля...
безліч разів пориватись кричати бездарно,
що я тебе ненавиджу і все марно?..
а марити знаєш не припинила і все у сні,
який забере ніч, на ранок сковзне тінню
і скільки її не клич, не зви — не озветься.
тобі добре, досита зараз п'ється?
дощ лягає металевим прозорим лезом.
укотре дивуюсь, що чує мої думки з пекла.
це неабиякий кінець із драми п'єси,
це моє життя до тебе, що ж welcome!
припрошую сильно, якщо зможеш подужати
дивитись в очі і далі мене паплюжити...
4
0
299
фотоапарат
фокус. фокус розмитий. дихати треба, а, може, і вийти.
спазм передує черговому відчаю суті, де душа прикута.
схопіть все навпомацки відірвіть, клишоногі тварюки!
я закоркована, а хотілося б вилити гнійної сполуки...
забирайте двигуни, вони давно поржавіли, це внутрішнє
стало доношенням старших,
опустілих границь.
бийте, і такі вже бита, неважливо скільки, наважливо ким.
розмиті кадри виходять вміло, а спогади тліють пустим...
весна створює, оживає, підтасовує кращими виростами,
а я не рухаюсь, доста отрути,
лячно, що виллється
темна вість...
весна 2021 року.
7
2
275
він відповідає мені
у її очах все ще жило літо, хоч довкола все було сірим,
та і дивний фальцет розривав груди, коли бачила пломб,
який закривав міцно чорну шухляду і йшов паскудний ливень,
тоді в десять говорила: «обман.» через десять років кричить: «найоб!»
щиро так вірить, що це все ілюзія, витвір фантазії Геймана,
вони разом бавляться в дивну гру з критичною назвою «піжмурки»,
але реальність жорстока, кляті людиська, тим паче
(старанно ховає остервеніння).
ходить навколо пейзажу рожевого і дописує сірий,
бо так простіше стає час від часу таскати важкі гирі.
весна 2021 року.
5
0
276
синдром посмішки
замарані руки о чорний папір чи то гранітні чорнила?
кажуть у них с свій стиль і пройдені гігантськими кроками милі...
силуети втрачених надій ламають кризу дощенту,
тварюки, підлі створіння диктують, а ти лізеш все далі так вперто.
стирати кордони занадто вже важко, а як же їх будувати?
коли ти падаєш, мабуть, вже вп'яте і важко ніяк вже не встояти.
загреба бурила дотик душі повсякденно в четвер пообідді,
коли ти прийдеш в неділю, там залишать діти засохлі квіти.
ти живеш чи вдаєш натужно, що розбираєшся у всьому?
поверхнево пливеш з усіма, поверхнево, дитино, й потонеш.
весна 2021 року.
2
0
287
дорослішання
коли ламають твої коридори,
проходиш по полю безвідомих границь,
втрачаєш ти волю і сотні просторів —
стають сотнями вбивць.
ти зломлений. я добре це знаю.
ти зломлена. я відчуваю трепет.
і, ні,не рахуй мене, я не помираю,
просто заколисав вечірній легіт.
у сні все здається панорамним,
більш яскравим, тотожним твоїй уяві.
реальність зовсім інша й старанно
вона тобою у твоєму житті править.
колись я любила ставок,
мені той здавався охайно-багряним
у заході сонця і чорні п'явки
робили щоки бліді рум'яними.
тоді все було так безвідповідально,
та лиш здавалося так, на перший погляд,
самотність загризла строкато в провалля
і пустила межі...
— тихше, вона водить...
поезія 2021 року.
4
0
277
коли
коли мені завтра стане сумно,
я буду рахувати судна,
дивні забуті акорди
розчавлених віт,
де тліє ще безмежний аконіт,
та і він ще скоро — і здохне
як це болото, що всохло
торік.
коли мені через місяць стане боляче,
я буду кроїти веселку до ниток,
вичерпувати із жебрака
останній ковток,
який потече із горла смолою.
горілка не дає спокою
і відмежовує від життя
вона.
коли мені не буде вже про що кричати,
я забудусь для всіх безбарвним
квитком,
який слугував для розваг
кип'ятком.
весна 2021 року.
3
0
258
хто ми?
при зіткненні плит утворюються на шляху глиби
або ж вони крушать все живе дихаюче навкруги.
ти знаєш ми імовірно тонули всі в темному Відні,
коли нас знебарвлювали тамтешні атом-сніги.
забутий Аскольд, забута і владна колись Гера,
і вишитий в серці Аполлон, тепер там/лиш сморід,
і слово-наркотик «зрада» труїть мозок кар'єри,
яким замилюють нам очі — ось проблем корінь.
а там на брудній стіні зізнання комусь в любові,
мої малюнки-молитви до Бога про якусь поміч
і криця з пересохлих кісток в лютім морові.
мене поручень не тримає — тіло на землі корчить.
весна 2021 року.
4
0
241
тінь неба
безфракційно я падала з неба,
безфракційно стікав з чола піт,
догорали у сонці водяні дреди,
із душі видирався сталагміт.
безголоса і вкрай розпечена,
засохлі повзуть рубці на шкірі
єдиним зі своєї сім'ї зречена,
продірявлена акацією в тирі.
не відновити жаринки грудей,
не розібрати до паломництва.
цього разу винен не одіссей,
цього разу із ним гера водиться.
а я відштовхнута рідним братом.
з ним в обіймах травмованих.
без нього не можу ступати-стати,
я емоційно до крапки збезволена.
«здатися» — знак у серці поєднав,
забилася сполука до стебла...
— так хто то дядьку онде падав?
— та кажуть, що ніби тінь неба...
весна 2021 року.
2
0
250
вигнані душі
не шукай мене в стомлених вулицях, не шукай мої кілометри жалю,
наша втрачена суть сунеться, не дійдемо до шостого авеню.
з жилястого/драглистого болота, де похований твій останній скарб,
не хапайся за останки цноти, на них у 52 накладено табу-жанр.
через ріку Стікс, заблудших душ, не проводить старий Харон торги
і я таємно у сизій пітьмі хрещусь, ти забувся ми не американські боги!
весна 2021 року.
4
0
213
копія
я чую як тобі дівчинко боляче,
я проходила майже те саме,
десять на десять і половина горючого,
самотність, яка випливає
з недоладності.
не ховатися за примарами минулого,
не збирати ті єдині спогади.
надто важко забути із гунами,
надто важко бути вже втомленою.
і йти навпростець, шукати оздоби,
ламати-доламувати себе,
коли треба крихта опіки-турботи,
але ж ти впевнена, що то все мине.
ні, мабуть, ліміт перевищений,
ти як той перелитий стакан
і якщо подумати над людськими звичаями —
ти потоплена. ось твій справжній стан.
вдихни й видихни — перші кроки найтяжчі.
сприймати «як правильно?» — це доля пропащих.
а ти не така, надто вже унікальна.
так залишайся собою і не тягнись в те провалля.
весна 2021 року.
4
2
193
у сонця
у сонця прозорі очі,
у сонця немає очей,
я не знаю, що воно хоче
і чому погляд лоскоче...
⠀
забілені впалі плечі
з рубцями від пензля.
ще зовсім трохи не вечір,
але я трошки вже мертва.
⠀
котися у дірку з медом!
котися в мідну солону воду!
і вже не тримають нерви,
і вже гарячкує свобода.
⠀
а там завершиться коло,
закуває плісняві рубці.
і забите до ситості воло,
і починати проходити знову,
і тиха рідка вперта промова
йде до чорта. дивні людці!
⠀
і мідна рідина хай розчинить!
і мідна рідина хай потопить!
може, остання втрата причини...
може, остання втрата свободи...
⠀
із поезії весни 2021 р.
8
0
280
закинуті
закодовані у свої власні безумством думки
шукали абсцеси¹ серед останніх крайнощів,
відкривали над головою з дірками зонти
і вдихали кокаїн-сигарети мов прянощі...
там ішли гордо, там падали прямо в багно,
малювали пальцями на фіранках дивне кіно;
споглядали зміни на вулицях сірих удень
і гадали наївно про зникнення тих морфем²
в пляшках з прозорою до гіркоти рідиною,
яка стала їх спасінням, їх вибором-стороною.
у чорних пальтах сховані заморожені руки,
так, набридли брехливі одноразові трюки...
забутими. ми завжди були ними забутими.
під нашими ребрами впалі лежать круги.
кордони їхніх пріоритетів існували розкутими,
та ми ще вірим і все чекаєм, їх любі дітлахи...
p.s. абсцес¹ — наповнена гноєм порожнина в м'яких тканинах тіла, що відокремлюється більш-менш розвиненою капсулою.
морфема² — найменша частина слів, що має певне значення. членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем. вивченням морфем займається морфеміка.
8
0
133
шукачі
ми втрачані ще в нашій юності —
мерці на полотнах колючої зелені,
деревій в руках з казкової лютості
в наших спогадах перемелений.
тут кожен писав власний розділ,
всі так хотіли отримати фінали,
але за папір йшов перерозподіл —
знак розділу коштував прогалин.
кремезна постать пензля да вінчі
занурить у схованки релігійні:
що бездарні написи в притчах,
а факти придумано не докорінні.
закритий мефістофельский регіт
вкраде для душі вранішнє світло
і не врятує в полі буряний¹ скрегіт,
що плекався в бур’яні із повітря.
забудемось серед гомону міста
і житемо в масках бенефіціарів²,
остання сповідь була б урочиста,
та мені бути весь час другим замало...
буряний¹ — бурхливий, бурний, неспокійний, тривожний.
бенефіціар² — особа, що отримує прибуток від своєї власності, яку надано в користування іншим особам.
8
2
175
анголи народжені з чорними крилами
слізьми мироточивими на грішний камінь абаддон
нас скинули як кістку собаці, як непотріб для божих очей.
наша регресія відбувалась, ніби фінансовий гамільтон
з'їхав угору під час революції, а згодом негадано набікрень.
іронія. переможці не скажуть правду говорять чи ні, ага.
нас винуватять/ненавидять протягом цілих століть,
але чого насправді прагнула спотворена раєм душа —
не саме того, щоб завісу правди для скелетів відкрить?
що ваші знаменні просвітителі слов'ян кирило і мефодій,
ми б дали вам більше знань, набагато більше, ніж могли.
і, може, сірка в крові, а шкіру обняв пекучий стронцій,
та ми продовжуємо укладати з вами, мізерні діти, торги.
ти ж сама недавно пізнала, що світло має багато плям
та марає воно ще гірше, мала, ніж днище самого пекла.
кричиш, скавучи: «обман!» — через тряпчаний в роті кляп
і креслиш кола навколо ліжка, туди-сюди бігає крейда...
нас повісили прип'ятих без права голосу на захист,
нам вказали межі наших володінь — нещасного шматка,
у нас відібрали навіть судити вас, ми — білі як лист
спалений біля неустанного з червоточиною вогня.
я сам лиш світло двом приніс, вашим двом першим,
а потім в божевільстві конав, в абсурдності з грифом,
згадував як батько возніс, тоді кинув мов одеського герша.
ну, що, немічна поетасса, я досі для тебе все ще люцифер?..
6
2
352
самостійні
самостійно впадемо — самостійно розіб’ємось,
наплювавши на церебральні¹ принципи,
наплювавши на картину закінчених «сімпсонів»,
і не на постійній основі вичавлені китиці.
там крадемось, там вже, на жаль, крадені:
мрії стали завісою перфоральної² впадини.
ми розчеплені на атоми своїми ж вадами,
а нам ще сміють в спину кричати «гадина»?
колото люцифер заколить ранені патології,
звиті нашою хворою підсвідомістю восени.
наш поїзд давним-давно виїхав за межі колії
і ми на мертвий бал потойбіччя запрошені.
забудь про забутий ранок текстроверта³,
він знайде жагу життя серед чорних літер.
куди ми біжимо в темпі, давай відверто?
на чергову роботу строчити чергові звіти?
я втомилася від самостійності втомленої,
ти — охоча до буденності-сім’ї-правильності,
я ж — вітер тої самої лощини ще досі сонної,
я змогла зламати кордони банальності.
посилання на декламацію: https://www.instagram.com/tv/CJ0xa5IpU-H/?igshid=1q66po6ifyzsa
церебральний¹ — те саме, що мозковий.
перфоральний² від слова перфорація — порушення цілості стінки якого-небудь порожнистого органа (шлунка, кишечника і т. ін.).
текстроверт³ — людина, якій легше розповісти про свої почуття в переписці, аніж в житті.
7
0
250
скалічені за ідею/искалеченные за идею
ці потріскані порцелянові обличчя страждали,
колись героями прагнули бути, стояли за право.
їх різали за кутком вдень, по-тихому прибирали
ті, хто народний оплот, кого колись прозвали «лягаві».
наївні дітки несли у народ нову догму¹ про мир,
зробити тихим це місце понад усе тільки й бажали,
але той, хто найближче — найнебезпечніший звір;
він вдарить у спину несподівано своїм жалом,
зрадить усіх, причини вже не так зараз важливі.
ви плели свої чисті сіті дисиденти² за правилами,
ви носили в кишенях обережно кольорові мрії,
ви хотіли стати новим судом, небесною карою.
хтось в бігах, а хтось за решіткою конає свої будні,
на дефолт³ для вбивць закону не чекав ніхто:
залишаються білі риски і надія на день судний,
що хтось по-новому розіграє зі стерв'ятниками лото...
ваші ж рани, любі, загояться під сирою землицею,
вступлять більш наполегливіші у цю колотнечу,
повтсануть проти покидьків гордою левицею
і засвоюють цей сірий з зіркою прапір під вечір.
догма¹ — основне положення будь-якого вчення, яке без додаткових доказів вважається абсолютно правильним.
дисидент² — людина, політичні погляди якої істотно розходяться з офіційно встановленими в країні, де вона живе; політичний інакодумець.
дефолт³ — несплата відсотків чи основного боргу в домовлений термін, або невиконання інших умов договору.
ПЕРЕВОД
эти потрескавшиеся фарфоровые лица страдали,
когда героями стремились быть, стояли за право.
их резали по уголком днем, по-тихому убирали
те, кто народный оплот, кого когда-то прозвали «легавые».
наивные дети несли в народ новую догму¹ о мире,
сделать тихим это место больше всего только и желали,
но тот, кто ближе - самый опасный зверь;
он ударит в спину неожиданно своим жалом,
предаст всех, причины уже не так сейчас важны.
вы плели свои чистые сети диссиденты² по правилам,
вы носили в карманах осторожно цветные мечты,
вы хотели стать новым судом, небесной карой.
кто в бегах, а кто-то за решеткой убивает свои будни,
на дефолт³ для убийц закона не ожидал никто:
остаются белые риски и надежда в день суда,
что кто-то по-новому разыграет с стервятниками лото ...
ваши же раны, дорогие, заживут под сырой землицей,
вступят более настойчивые в эту потасовку,
восстанут против подонков гордой львицей
и отвоюют этот серый со звездой флаг под вечер.
догма¹ - основное положение любого учения, которое без дополнительных доказательств считается абсолютно правильным.
диссидент² - человек, политические взгляды которого существенно расходятся с официально установленными в стране, где он живет; политический инакомыслящий.
дефолт³ - неуплата процентов или основного долга в условленный срок, или невыполнение других условий договора.
15
33
247
общая тайна
мы встретились на закоулке лесов,
время было где-то за полночь ночи,
я не любила слышать божих сынов,
а ты праведника из себя корчить.
в твоем мешке кровавый обет¹,
у меня же под плащом голое тело.
после шабаша меня кот будет греть,
а тебя очередная девица в борделе.
ну, что же позволь мне молчать
об убийстве любимого митрополита.
завтра же буду открыто тебя поздравлять
и рассматривать руки... они отмыты?..
ты же тайну храни о ритуалах,
о песнях звонких среди сосновых иголок,
об играх с сёстрами на сеновалах,
об исчезновение людей стольких...
разойдемся... не враги, но и не друзья.
иди впереди, я же тенью буду сзади шагать.
стонет невинными душами земля,
только ей, что за зло на ней знать...
обет¹ — обещание, обязательство, принятое из религиозных побуждений.
6
6
325
моє тіло скувала змія...
моє тіло скувала змія, вона мені в рот заповзала,
вона в мені ожила і карою небес з провиною стала...
злим роком негідників, що клялися мені тоді Богом,
як тіло різатимуть дротами в церкві перед порогом,
литимуть/кропитимуть святою водою із цинку,
тертимуть шкіру до красна окропом самої полині,
відрізатимуть шмат за штатом спутане волосся
й не зупинятимуться... ніхто за мене не попросить...
картинно закотять очі на мольби кінцю розп'яття...
їм подобається... подобається різати шкіру як латаття...
моє ж тіло скувала змія, вона тоді отрутою з клику
їх вбила всіх і зрозуміла я, що не демоня і не каліка.
4
0
274
до тебе
обніми мене, обніми мене так сильно — щоб тріснули ребра,
а шкіра покрилась від подиху ідіотськими пухирцями,
бо відчути себе живою тут і зараз необхідна потреба,
адже залізні приладдя не приводить струмом до тями...
напої гарячим чаєм з розтопленим гірким шоколадом,
розкажи, що тобі нудно і всі ці оточуючі просто бісять,
побіцяй знову не залишати мене до самого ранку
і души на корінню всі голчасті людьми кинуті фрази.
ну чому ж ти мовчиш і взагалі про мене забула, сонце?
чи я вже повністю зійшла з розуму, та куди більше?..
руки тремтять, не б'ється ритмічно чортове серце...
а мені кожного разу від згадки про тебе стає гірше
чи то я вже давно покрилась іржею просто?..
ну, не плач, мені теж боляче — це ж всесвітній абсурд
той, яким ти задихаєшся/ловиш/до нього тягнешся,
а жити, дівчинко люба, треба сьогодні, зараз і тут!
а ти літаєш кожної ночі до свого минулого і варишся...
кожен день істерики, сльози, головні болі й ломка
ти стала залешною від круговерті й водночас ніби пуста...
продовжується за незмінним твоя безкінечна гонка,
а я втомилася з цим боротися... я — твоя змертвіла душа.
p.s. пам'ятайте, що, які б проблеми вас не їли — вони всеодно минуть/закінчаться/змиються.
але залишиться той самий бруд,
який покриє вашу душу тягарем, будьте обачніші.
10
4
225
позаду горб
за моєю спиною в коробі засіла дохла птиця
і тягне мене додолу —
вона з золота,
хоче стражданням напиться,
розмножити дозу по зруйнованим жилам,
досмоктати все що було
на вологому дні...
іритиція просочиться через палені штаби.
бляха, вони обвуглені, і так вже крихкі.
«вони знають?..» — шепчу: «чи не знать?..»
що смугами агатовими
палючими від кігтів
по шкірі
розповзеться знамення —
«власне, не вірю!»
не пускати той тягар,
нікому зараз він не пригожий,
та й крилата не дихає...
радію та плетусь в безодню,
ворона чекає стежка.
може втрапити в неї не жодний,
тільки обдаровані/помічені нею вперше.
чому зібрала всі свої пера?
лоскочеш лопатку гострим/ріжучим дзьобом...
знаю, співаєш медоточиво,
а потім очином
проткнеш міокард
повільно і криво.
стерно твоє над мною,
ти — володарка і мої гризоти боготвориш.
стати б попелом на листі ,
по весні грозою,
щоб в просторі розчиниться
допоки тобі кориться?
хоча твоє акустичне соло ейфорії
будить кожну клітку,
гонить через звіриний страх
в зовсім невідомий світ
і лиш каплі роси по п'ятах
весь час тавром тліють.
за кожний мажорний лад
прикріплений до софіт
я плачу новими подряпинами,
вони ввійдуть алюмінієм.
постій,
пташко, над моєю стратою!
я.. спробую напівп'яною/оскаженілою/нестримною
горіти в борвії.
p.s. цього разу щось в мені взбунтувалось і я вирішила не робити примітки. як вам буде охота — самостійно знайдете пояснення.
8
0
142
давай втечемо...
колінним написом і списом, що пробував серед груд
наші очі зустрілись з дивним поєднанням блиску.
ми мірялися гостротою зору потойбічних тварюк,
в моїм серці палала ще лють, всередині все ще тисло...
— де Одін¹? — єдиний виродок, який цікавив щоб вбити,
не поховати з шаною на кораблі, а заколоти як звіра,
його друге око вийняти, наживо кулаком розчавити
і сміятися зі смаком вина на теплих вустах зневіри.
— мертвий — одне слово, яке вирвало кисень з легень,
захотілося плакати і водночас світи розтрощити.
все стало безликим і я вже не той бог, а манекен,
який вміло корився, міг його лялькару догодити...
— що далі? — билася думка пійманою птахою в голові.
першу частину вистави я пропустив, іронія долі...
кому мститися як більше немає... лиш, може, Торові²?..
та хіба той винний, що слухався наказів корони?
— давай втечемо... доволі нами награлися бридкі аси³!
і справді, що втрачати в цій далеко-забутій бурі?
коли Гель⁴ проснеться, то Асґард⁵ паде і поразка
цих напищених істот вседозволеністю неминула...
p.s. посилання на попередній вірш https://www.surgebook.com/gone_girl/poem/valkiriyi-spivali
Одін¹ — найвищий бог пізньої германської та скандинавської міфології. Він, як і інші боги скандинавського пантеону, був складною постаттю: так, він був богом як мудрості, так і війни. Одін тлумачить руни. Також він є богом поезії, перемоги та полювання.
Тор² — бог грому та блискавки в германській та скандинавській міфології, син Одіна та (тричінародженої) Богині Землі Йорд.
Аси³ — головні боги германо-скандинавського пантеону. Вони є одним із кланів богів, інший клан богів — вани. У минулому між старшими Ванами та молодшими Асами точилась війна, закінчена мирною угодою, що утвердила домінантну позицію асів.
Гель⁴ — в германо-скандинавській міфології богиня підземного світу, Гельгейм і Ніфльгейм.
Асґард⁵ — це місто, що, за скандинавськими міфами, створили собі боги аси.
4
0
326
закохана
відкривай. відкривай у мені щось зовсім незнане.
потаємне, химерне і часом дивне. таке незрівнянне.
продовжуючи робити живою з запахом тмину,
кориці, яблук, цієї осені, бо не все постійне.
лише ти можеш пробудити мене від того жаху.
накрити легкою нагою чи навпаки драйвом чаю.
я за тобою в пекло і в лід абсолютно без страху,
на край Всесвіту бо по-іншому просто не знаю.
ми губилися роками, вигаданими числами.
мені говорили, що ти мені не підходиш. не гідна.
я закривала очі, ламала руки, ховала під глибами
прагнення бути з тобою, злитися воєдино.
я кривдила себе і тебе відчуженням/одинокістю,
виносила в пам'ять свою мрійливість — нищила,
але щось не так, бо за вродженою серйозністю —
я помітила, що, страждаючи, посіріла...
стала як всі: абсолютно без імені, без кольору,
але правильною для всіх як мені здавалося.
я ховалася від ідеї «заново розпочати все» за ковдрою,
та пагубні думки сіялися, вони вночі прокрадалися.
так, дивно, знаходити втрачене ще на початку,
бути в теплих суцільних хвилях шаленого спокою.
і мені не потрібно захмарного до небес достатку,
лиш би була поряд пісня завжди зі мною!
5
0
149
навіщо
«мені боляче?» — часто себе питаю
і бездушно дивлюсь на могилу/
людину/фільм чи що там перед очима.
мабуть, цинізмом мене накрило...
а навіщо встановлювати рамки
шукати з ким добре чи хоч якось
і все одно наливати в склянки?
щоб забутись?.. щоб напитись?..
де сенс цієї безмістовної агонії?
ну, справді, що за концерт актора?
одинокого актора і його філософії...
і незакінченого бездумного твора.
створювати сім'ю/копити на дім/
потім справляти всі Різдва разом,
а що залишиться вже на потім?
обвуглена земля/забуті історії/
дурні сварки/награні сльози
і на ржавих стареньких коліях
розкидані «вбити» тебе погрози.
не розумію, я чесно не розумію...
навіщо сходитися, просто навіщо?
хтось завжди нагадає, що повія,
а я гордо відповім: «ну, так звісно...»
p.s. це не послання колишньому(ій), це просто міркування «навіщо одружуватися?». недавно мені сказали, що я е просто я сама себе запевняю, що мені добре бути одною. але хіба я себе запевняю? просто чому всім ОБОВ'ЯЗКОВО потрібно дати мені пораду як прожити мені бляха моє власне життя? ну, якого біса? ОБОВ'ЯЗКОВО потрібно спитати про гроші, забувши спитати про моє психічне здоров'я... так, зовсім недавно дивилась відео одного блогера, де розповідалося, що кожну людину можна оцінити в грошах, але... якось боляче розуміти, що найдорожчий для себе — це ти сам.
6
0
258
гори
гори велично почервоніли
ніби кров багряна позолотила їх
вічність гордо стояти повинні
лиш достойні пройдуть по них
вони бачили все і пітьму і світло
їх не здивує заздрість страх чи любов
скільки сліз мучеників тут пролито
і скільки буде пролито ще знов
гори одиноко завжди стоять
крест їх захищати від колючого вітру
і не терплять вони зміїних порад
які літають пилом над світом
вони знають смак незнаної прірви
бо падали з них не раз і не два
але падші піднімалися навіть від кривди
яка камінням тяжким тягла до дна
гори несуть лише мудрість
стертий піт зі знань через біль
може не кожен їх любить
але всеодно пройде по ним
вони бачили рідкісне тепло не від людей
і тягнуться вперто вершиною до Життя
відділившись від земних проблем
як бачите суть цієї історії дуже проста
гори велично почервоніли
забравши з собою кільця жаху
вічність гордо стояти повинні
щоб сказали я хочу бути без краху
p.s. без пунктуації, бо так треба, бо так сприймає автор
5
6
444
дотик/прикосновение
дотиком перевернутих обіцянок ми клялися у вічній спокусі,
щоправда без зайвих ароматних слів, сповнених безглуздя.
я відриваю аморфно твоє пасмо, що розсипеться за мить сну,
не можна ж саму себе любити, а як же любити внутрішню пітьму?
як же витати серед рою чорних думок з приміском важкого дьогтю?
як обіцяти собі самій більше не довіряти і не різати власної плоті?
а потім зносити всі установки через дірки на власному тілі...
так, я надто вразлива... і надто «не та»... і знаєш, сонце, на мілі...
«не спускайся!» — вже не кричу — волаю! а ти потягнешся за мною,
бо ти — це я сама/моя світла сторона і я ж можу бути собою?
p.s. трохи пояснення: це не романтика, ні. це прийняття своє темноти, те, що ми волієм змінити, але не змінюємо, бо... бо причин багато, думайте. за натхнення, дякую, @pepelna
ПЕРЕВОД
прикосновением перевернутых обещаний мы клялись в вечном искушении,
правда без лишних ароматных слов, полных презрения*.
я отрываю аморфно твою прядь, что рассыплется через мгновение сна,
нельзя же себя любить, а как же любить внутри ту, что как тьма?
как же витать среди роя черных мыслей с примесью тяжелого дегтя?
как обещать себе самой больше не доверять и не резать собственной плоти?
а потом сносить все установки через дырки на собственном теле...
да, я слишком впечатлительная... и слишком «не та»... и знаешь, солнце, на мели...
"не спускайся!» — уже не кричу — взываю! а ты потянешься за мной,
ты — это я сама / моя светлая сторона и я же могу быть собой?
p.s. немного объяснение: это не романтика, нет. это принятие окончательного темноты, той, что мы предпочитаем изменить, но не меняем, потому что... потому что причин много, думайте. за вдохновение, спасибо, @pepelna
ВНИМАНИЯ: стих изначально писался на украинском, поэтому перевод немного отличается от оригинала.
*презрение — здесь должна быть рифма глупость/нелепость/бессмыслица, но из-за отсутствия ритма будет так. надеюсь, я смогла донести перевод к читателю.
14
34
471
епітафія
ми персонажі зламаних вікон
сховані шторами від суспільства
щось там весь час пишем-і-пишем
маси паперу із лицемірства
ці букви недодають користі
і правил/законів у декламації
розтануть як сніг по весні
через мою сезонну прострацію
і, ні, я обожнюю осінь насправді
ненавиджу тих – хто не любить
я, мабуть, просто боюсь здатись
через якогось чортового душогуба
який строчить і вмонтовує кодекс
так файно стверджуючи про Бога
прикидаючись що він земний месія
а в самого диявольські роги
я лиш непомітна пилинка
на склері всесвітніх митців часу
і волаю в дзеркалі прокинься
і не знаходжу себе там тим часом
будуйте і далі правильні діаграми,
графіки, математичні таблиці
а я така вся нетутешня/неправильна
буду і далі на всіх вищих злиться
і продовжувати любити/обіймати
казати що не можу без своїх людей щосили
бо я б давно Безлицій могла програти
мене б давно землею скосило
p.s. і я знаю, що банально, якась фігня із води, структури немає, ритм як той човен у бурю, а граматика пішла грати в піжмурки, але… воно вилилось і має існувати. Тань, тобі окреме, дякую, що вислухала і почула мене, розплющивши очі, бо іноді я таке наївне дитя, що плакати від сорому хочеться. ох, життя моє веселе! ще мені шкода Надю, яка з моєї легкої руки опинилася в цій багнюці зі мною. бляха, ну, не дибілка я? питання, якщо що риторичне.
6
2
238
валькірії співали.../валькирии пели...
каменелом¹ в грудях застряг на лоні безсмертя,
вічного царства потойбіччя/темряви/долі,
де грані дуалізму² відсутні, а руни в порох затерті,
де час кожної душі на нитках тремтить поволі...
панує оксамитовий дзвін безголосся на білім тілі.
рівні... неоднозначні постаті завмерли напроти...
малюнки спогадами колись керваво³ боліли,
колись просилися відхідною⁴ про допомогу...
тепер же без крику завмерли в безлицій труні,
відкриті «котячі зіниці»⁵ глядять лише почергово.
двоє непохитно стоять, ніби виграли в цій війні...
ніби все як і раніше, ніби все на місцях знову...
коридори заплутані, думки тим паче без виходу,
вони кралися підступно про помсту, про зраду,
ступали покроково, безшумно і зовсім тихо.
ідеально існує. ідеально вбивати за матом.
Фрейя⁶ ніколи не буде горлати провину жалем,
вона мовчатиме, їй бридко, бо чудово все пам'ятає...
до скону хотілося б видрати із тих п'яних очей
розіграну виставу за пояс, що були чари — знає.
холодно проводить Скульд⁷ пальцем по вилиці,
сміється теж холодно, злорадно зі зневагою до бога.
смерті сестер-валькірій⁸ запульсують в потилиці...
проклинає ясен⁹, що ковтав їх душі... ясен розлогий.
що буде далі ні норна¹⁰, ні вана¹¹ поки не знають;
правитель Асґарда¹² помер, в серцях панує скрегіт.
лиш як валькірії співали над боєм ще пам'ятають,
пам'ятають як палко зривав їх волосся легіт¹³...
p.s продовження: https://www.surgebook.com/gone_girl/poem/davay-vtechemo
каменелом¹ — діал., те саме, що «каменяр».
дуалізм² — філософська теорія, яка стверджує, що всесвіт складається з двох незмінних і незалежних речовин, або вчення, що він базується на двох фундаментальних принципах (наприклад, добро і зло).
керваво³ — діал., те саме, що «криваво».
відхідна⁴ — застар., молитва, яку читають над тим, хто помирає
«котячі зіниці»⁵ — один з найбільш ранніх і цінних ознак настання смерті є «феномен котячої зіниці», який іноді називають ознакою Білоглазова.
Фрейя⁶ — сестра Фрейра та донька Ньйорда, богиня родючості, а також кохання, сексу й привабливості у скандинавській міфології. Її ім'я означає «пані», «жінка-правитель».
Скульд⁷ — (перекл. борг/майбутнє) згідно із скандинавською міфологією наймолодша з трьох норн, також є валькірією, яка обирає чоловіків-воїнів, яким суджено померти.
валькірія⁸ —у скандинавській міфології войовничі діви, які беруть участь в розподілі перемог і смертей в битвах, помічниці Одіна.
ясен⁹ — йдеться про Іґґдрасілль, велетенське дерево, що, як вважалось, об'єднує та підтримує усі дев'ять світів скандинавської космології. часто припускають, що це ясен.
норна¹⁰ — в германо-скандинавській міфології жінка, чарівниця, які володіє чудодійним даром визначати долі світу, людей та навіть богів. Є межею транскультурного образу мойр. існує їх всього три: Урд, Вернанді, Скульд.
вана(и)¹¹ — група богів у германо-скандинавській міфології. вони є давнішими та мудрішими від асів, з якими то ворогують, то підписують мир.
Асґард¹² — у скандинавській міфології небесне місто, оселя богів.
легіт¹³ — легкий приємний вітерець.
ПЕРЕВОД
камнелом¹ в груди застрял на лоне бессмертия,
вечного царства загробного/ темноты/судьбы,
где грани дуализма² отсутствуют, а руны в прах затёрты
где каждая душа дрожит медленно во времени...
царит бархатный звон безголосицы на теле.
равные... неоднозначные фигуры замерли напротив....
рисунки воспоминаниями когда-то огненно болели,
когда-то просились о помощи настойчево в молитве...
теперь же без крика замерли в безликом гробу,
открытые «кошачьи зрачки»³ глядят поочередно.
двое стойко стоят, будто бы выиграли войну...
будто все по-прежнему, будто все на местах снова...
коридоры запутанные, мысли тем более без выхода,
они крались коварно про месть, про измену,
ступали пошагово, бесшумно и совсем тихо.
идеально существует. идеально убивать матом.
Фрейя⁴ никогда не будет сокрушаться с горестью,
она будет молчать, ей противно, ибо все помнит...
очень хотелось бы выдрать из пьяных глаз мерзости
разыгранный спектакль пояса, что были чары — знает.
холодно проводит Скульд⁵ пальцем по скуле,
смеется тоже холодно, злорадно с пренебрежением к богу.
смерти сестёр-валькирий⁶ запульсирует во мгле...
проклинает ясень⁷, что глотал их души... ясень разлогий.
что будет дальше ни норна⁸, ни вана⁹ пока не знают;
правитель Асгарда¹⁰ умер, в сердцах царит скрежет.
лишь как валькирии пели над боем ещё вспоминают,
вспоминают как горячо срывал их волосы ветер...
камнелом¹ — устар. тот, кто работает в каменоломне.
дуализм² — философское учение, считающее первопричиной бытия два самостоятельных, отрицающих друг друга и борющихся друг с другом начала: материальное и идеальное;
«кошачьи зрачки»³ — (признак Белоглазова) один из признаков биологической смерти, который может быть выявлен уже через 10–15 минут после её наступления. Заключается в приобретении человеческим глазным зрачком характерной овальной или щелеобразной формы при сдавливании глазного яблока.
Фрейя⁴ — в германо-скандинавской мифологии богиня любви и войны, жительница Асгарда.
Скульд⁵ — (что значит будущее или долг) в германо-скандинавской мифологии одна из трёх норн, также валькирия.
валькирия⁶ — в скандинавской мифологии дочь славного воина, или конунга, которая реет на крылатом коне над полем битвы и решает, кому из воинов, павших в бою, попасть в небесный чертог — Вальхаллу.
ясень⁷ — речь идёт об Иггдрасиле, исполинском ясене, в виде которого скандинавы представляли себе вселенную.
норны⁸ — в германо-скандинавской мифологии три женщины, волшебницы, наделенные чудесным даром определять судьбы мира, людей и даже богов.
вана⁹ — группа богов в германо-скандинавской мифологии, чей род уступил место культу асов, с которыми они то враждуют, то заключают союз.
13
28
246
зорі в тобі
зірки запали на долоні,
скотилися до ліктів,
всмоктались в кров,
відкривши нову потому
сторінку про любов.
ні, не про жадобу звірів,
ні, а про гармонію душі.
таке тихе собі щастя,
яке в кожному повір,
тільки ти попроси.
вогні в'їдаються в очі,
а з ними, ніби і гориш
і не боїшся потонути,
бо вже не один точно
і вже не в пітьмі стоїш.
ми мали все з початку,
розгублюємо ж по життю.
а знаходити важко
в збудованих гратках,
які волають: «не пущу!»
і де тоді сяйво/де ти?
там на самому дні
як колись блукала і я.
треба всього лиш пройти
по тій нелюдській глибині.
а зірки вже в м'язах серця
зашивають його уламки,
залишать щоправда шрами,
які нагадують про впертість
і казкові уявні замки.
5
4
351
мла
я не бачила світу довгих десять років —
так довго, що відчуття ніби я його вигадала.
мої очі залиті тихими краплями беладони¹,
вони маркуються рідко яскравими крихтами
зеленого кольору з різними видами.
субтильне² тіло не може зносити лупцювань,
воно страждає за волею, як птаха в клітці.
мені не треба багато з лишайників признань,
лиш треба зважитися до рубіконової³ криці⁴...
потвори заповнили тепер поновлений світ,
літають зі своїми психованими виродками.
я налякана, тому страшно глянути на зеніт⁵.
не зловлять. моє лице покрите нитками.
набридло. набридло ховатися і тремтіти.
вийму баньки⁶ розпеченою викруткою!
краще у вічній непроглядній темряві сидіти,
ніж існувати повсякчас боязгузкою гидкою,
щоб повстати — новою, незламною, стійкою!
на паритеті⁷ зі сліпими, на одній сходинці.
це була Піррова перемога⁸... моя особиста...
клякси постали червоним на тряпчаній мотанці⁹,
а я сміюсь все заїдливим сміхом так чисто...
p.s. вірш є втіленням всесвіту фільму «Пташиний короб».
беладони¹ — трав'яниста отруйна рослина з чорними блискучими ягодами. за старих часів італійські жінки закапували отруйний сік беладони в очі, зіниці розширювалися – і в очах з'являвся особливий блиск.
субтильний² — тендітної статури, ніжний, тонкий, слабкий.
рубіконовий³ — від слова рубікон — те саме, що рубіж, межа. Крилатий вираз «перейти Рубікон» означає рішучий крок, прийняття остаточного рішення.
криця⁴ — шматок неочищеного від різних домішок заліза пористої будови, який утворюється під час виплавляння сталі з руди або чавуну.
зеніт⁵ — точка на небі, на яку ви дивитеся, якщо ваш погляд спрямовано «точно вгору» відносно поверхні.
баньки⁶ — вульг., те саме, що і «очі».
паритет⁷ — принцип рівності, рівноправності сторін за певними параметрами.
Піррова перемога⁸ — метафора, сталий вираз. Перемога, яка дісталася дуже великою ціною, або перемога, рівносильна поразці.
мотанка⁹ — зроблена з тканини вузликова лялька.
6
0
152
а ти знаєш?..
та сама могила, і та сама медаль-тягар,
замучена моя до сновидінь аутоагресія*...
і помер той, хто душу мою злобою обікрав,
і добив в мій горб ще одну ношу в прогресії...
— а ти знаєш, що відьм хоронять на цвинтарі,
приносять в останню путь ель і виноград,
а потім святять камінь в невинній крові,
підбираючи жертв без гадальних карт?..
— а я думала їх спалюють на вогні вночі
чи вішають перед тим, мучавши в темниці,
та так, що і після смерті не можуть спочить,
відійшовши в світ мертвих до Жниці!
— крива твоя дорога без підстав і буде так!..
знай, ти світу більше не бачила, відколи...
— відколи трах#ла мою сестру і той знак
приводила їй щоразу як доказ твоєї любові?..
тепер же вона лежить під гівном коней,
зганьблена остаточно, викреслена з родини
батьком, але як потворна згадка і... апогей,
де змія над чашою**, так замальовано стіни...
— мені шкода, шкода, що взагалі це сталося...
— шкода? серйозно? вона мертва, майже гнила,
навіть якщо в пекло, відьмо, провалишся,
біль залишиться як і рана смертельно-жива...
ми обоє замовкли. лиш вітер волосн ласкав,
тихцем наспівував йоркських романсів.
сум втрати ріжуче поміж ребер запав
до відьми в настороженій звіриній повадці.
— знаєш є фанатики як твій любий батько,
є віруючі в ідеал ідеї без смертей як ми,
проте ні ті, ні ті не бездоганні по правді,
коли стоять близько до границі пітьми.
***
горів жадобою задоволення люд тих битв,
вона своє спокутала, тепер на відпочинок
і серед Салемських лісів і отчих кривд
згадує тихий голос в ту темну днину:
— а ти знаєш, що відьм хоронять на цвинтарі,
приносять в останню путь ель і виноград,
а потім святять камінь в невинній крові,
підбираючи жертв без гадальних карт?..
аутоагресія* — активність, націлена (свідомо чи несвідомо) на заподіяння собі шкоди у фізичній та психічній сферах.
змія над чашою** — тут мається на увазі зміна імені з Гії на Гігею, яка часто забражується зі змією.
3
0
131
намалюй
обличчя з приміском тиску належить тобі?
і не чутно з точно виміряної маски голосінь...
сильний для цього двобою ти чи заслабкий?
а моторошно не стає від сонливих обійм?
знов сірість без аномалій клятого інферно
заполонило твою авантюрну жагу до змін.
все стабільно виходить, то звідси не попремо,
хоч серце і просить свободу із білих стін?
зручність-комфорт, то розгін бездоганний,
всюди розтавлений на обездолених капкан,
і будучи в ньому, пройдений день нормальний,
а не якийсь там пригодницький черговий роман.
простіше ж існувати «днем бабака» постійно,
постійно збирати в майбутньому на житло
і кожного дня викреслювати тихо-помірно
з голови колючу фразу: «а як би воно було?».
так, справді, ясніше зануритися в безлад,
а в океан пірнати з нічим деколи страшно.
хай хтось інший кам'янистий шлях креслить,
а ти в отому куточку сидітимеш відважно!
бо по суті мрії — це деструктивний механізм
скількох розбили в відчайдушному польоті?
і ти гадаєш я зупинити чортовий, мутизм
який відвойовує все нові безкраї простори?..
2
0
143
я йду до тебе
я тихою плоскою рікою заберуся під пальці,
закрию закроми підсвідомості від брехні:
піт стікав попід попелом звивистих канальців
і я хотіла його у спразі алкоголю втопить...
хотіла забутись/втекти у світлоранкові світи,
згоріти-згорати як піщинка в безкрайнім морі,
кораблі хитались в душі і в'язкі водорості
загрібали сутінкові зіткані снігом простори.
лава заповнить дірками зі смолею зап'ястя,
потече стрімким потоком до півсередини:
«біль лікує час.» — говорять, але чи можна красти
його суть зигзагами чорно-білими постійно?
скажи як ти там зараз на ватяних хмарах,
скорилась до білосніжного мороку чи зелені?
ти залишишся недосяжно тут примарою,
та і, мабуть, твій час за моїм плечем обмежений...
скоротяться строфи цього разу на міліметр,
та мені всеодно не вистачить для насолоди
сповна травмувати чортове тверде серце,
щоб посміхатися щиро комусь навпроти...
9
2
172
на бордюрах
на бордюрах моє дитинство застрягло:
ходиш там, тобі весело, уявляєш абищо...
так завчасно, і я б сказала помалу
ти бачиш вже тоді як білий перетворюються в абсолютно чорне ніщо...
але тоді навшпиньках тягне тебе до сонця,
вхопити б його гарячі боки,
збирати промінці в долонцях
і ділити для них простір
у твоєму серці.
тоді здавалося, що птах
це казковий лічильник добрих справ
і кожен його крил змах
свідчить про брав чи не брав
ти свободу у снах.
в мене вона була постійно,
тому і звилися ластівки
під стріхою хати
під самісіньким вікном
і щось зранку щебетати
для них було нерозривним звеном.
а потім прийшла могила
і ніби пропаща сила накрила,
висмоктала до самого дна, залишивши кілька крапель
до фатального кінця.
але ж немає нічого кращого мук самопокаяння...
тоді бордюри стали сірі,
в очах застиг собі такий навіки фільтр.
я не чула ні зойків, ні криків,
ані по завершенню титр.
глухота і сліпота свої списи схрестили —
всіх цікавило,
коли впаде душа зламана.
зараз же камінь став таким холодним і остаточно чужим,
я в осінніх черевиках б'ю по граніту
в надії розбити прозорий лід...
p.s. присвячено: жінка, яка вистоїть проти всіх незгод. не вмію прощатися. і не буду. краще тікати від цієї реальності.
6
0
355
якби ж можна...
якби ж можна було витягувати чужий біль,
я забрала б його з її серця, нехай, моє страждає,
нехай, хоч розірветься на артеріоли і міоцити,
нехай, пульс підніметься, кров стукатиме...
стукатиме печеною у вухах дві доби.
не менше.
просто обнявши тебе через простір,
подумки витягнути жорна чорні
роздрібними шматками
і благати, благати перед богами
не посилати жахіття снами.
без блювати серед сірої тіні,
яка хоче змолоти тебе постійно,
так і тягне до тебе сірі засушені віти.
вона ж потворна в душі.
вона тебе хоче зломити.
ти — сильна, це безперечно!
надто добра і світла для цього світу,
а той бруд так і хапається люто.
ти сяєш яскраво,
для темряви так не доречно.
закрийся. я тебе прошу і благаю!
ти мила. занадто вразлива. занадто добра.
що буде в невизначеності я не знаю...
знаю, що лиш люблю
і збережу.
і якщо потрібно... бронежилетом стану.
p.s. присвячено моїй маленький пташці з сильним волею, моїй Р.Ч.
11
2
282
будь ласка/пожалуйста
прокльони неслись папіломами¹ вслід,
її очі ховали мерзотно-божевільний блиск...
холод каміння торкався голих розідраних ніг,
а ночами... ночами її душив в безодні крик...
ночами снились нестабільно-здорові сни
в яких вони знову не разом були.
жорстоко сміялась її підсвідомість.
крутилась.
горланила: «нехай все горить!»
мабуть, нерви остаточно здали...
самостійно виб’є романтичну дурню,
вона надто доросла і в неї багато мрій.
і кулаки ранять замерзлу стіну.
хотілось би заснути в корі...
хотілось, бо стали кості надто крихкі,
не пластичні вони тепер, ні,
надто болючі, надто не міцні.
можна ж їх вийняти?
хай заберуть у труні...
вона поставила крапку вже давно,
все закінчилось, ніби нічого й не було,
нічого й не починалось,
та божевільство тихцем підкрадалось.
кралось як ласий звір
і накручувало методично жертву до цих пір.
інферно² охопило позбавлений мозок,
паралогізм³ став невизначеним кредо⁴,
травмована душа нахапалась голок —
прецедент⁵ був марний.
над нею, напевно, сміялось караюче небо.
пальто не гріло від слова «ніскільки»,
гуділи/бриніли слова.
вона все проклинала,
та зовсім невміло,
до скону хотіла бути одна.
втомилась замінювати, всі були не ті,
картинки лише з поверхнями у собі,
нічим не подібні і неживі
як декаданс⁶... неправильні і криві.
парадигма⁷ накрилась мідним тазом⁸,
її мутить від спогадів, воліє сховати.
не хоче... не хоче знати.
хоче себе назад забрати
і жити не в гратах.
папілома¹ — пухлина з плоского або перехідного епітелію.
інферно² — зазвичай застосовується до суспільного життя, означає низькість, моральну неспроможність, духовну темряву.
паралогізм³ — випадкова, неусвідомлена або ненавмисна логічна помилка в мисленні (в доказі, в суперечці, діалозі), що виникає при порушенні законів або правил логіки і яка веде до помилкового висновку.
кредо⁴ — символ віри, основи світогляду, переконань.
прецедент⁵ — випадок або подія, що відбулася в минулому та є прикладом або підставою для аналогічних дій у сьогоденні.
декаданс⁶ — занепад, регрес, кризові явища в мистецтві та культурі.
парадигма⁷ — загальноприйнята модель, стиль, традиція, концепція, ідея, закон тощо.
накритись мідним тазом⁸ — (фразеологізм) все пропало, різко і несподівано зірвалося.
p.s. сподіваюсь це буде останнім листом до тебе. не приходь більше. не проривайся в мої сни. я давно поставила крапку. залиш мене, будь ласка.
ПЕРЕВОД
проклятия неслись папилломами¹ вслед,
ее глаза прятали мерзко-сумасшедший блеск...
холод камня касался голых разодранных ног,
а по ночам... по ночам ее душил в бездне крик...
по ночам снились нестабильно-здоровые сны
в которых они снова не вместе были.
жестоко смеялась ее подсознание.
кружилась.
горланила: «пусть все горит!»
видимо, нервы окончательно сдали...
самостоятельно выбьет романтическую ересь,
она слишком взрослая и у нее много желаний.
и кулаки ранят замерзшую стену.
хотелось бы уснуть в коре...
хотелось, потому что стали кости слишком хрупкие,
не пластические они теперь, нет,
слишком болезненны, особенно не прочны.
можно же их вынуть?
пусть заберут в гробу...
она поставила точку уже давно,
все закончилось, будто ничего и не было,
ничего не начиналось,
и безумство потихоньку подкрадалось.
кралось как лакомый зверь
и накручивало методично жертву до сих пор.
инферно² охватило лишенный мозг,
паралогизм³ стал неопределенным кредо⁴,
травмирована душа нахваталась игл —
прецедент⁵ был бесполезен.
над ней, наверное, смеялось карающее небо.
пальто не грело от слова «нисколько»,
гудели/звучали слова.
она все проклинала,
и совсем неумело,
до конца жизни хотела быть одна.
устала заменять, все были не те,
картинки только с поверхностями в себе,
ничем не похожи и неодушевлённые
как декаданс⁶... неправильные и кривые.
парадигма⁷ покрылась медным тазом⁸,
ее мутит от воспоминаний, предпочитает скрыть.
не хочет... не хочет знать.
хочет себя обратно забрать
и жить не в решётке.
папиллома¹ — опухоль из плоского или переходного эпителия.
инферно² — обычно применяется к общественной жизни, означает низость, нравственную несостоятельность, духовную тьму.
паралогизм³ — случайная, неосознанная или непреднамеренная логическая ошибка в мышлении (в доказательстве, в споре, диалоге), возникающее при нарушении законов или правил логики и приводящая к ошибочному выводу.
кредо⁴ — символ веры, основы мировоззрения, убеждений.
прецедент⁵ — случай или событие, произошедшее в прошлом и является примером или основанием для аналогичных действий в настоящем.
декаданс⁶ — упадок, регресс, кризисные явления в искусстве и культуре.
парадигма⁷ — общепринятая модель, стиль, традиция, концепция, идея, закон и прочее.
накрыться медным тазом⁸ — (фразеологизм) все пропало, резко и неожиданно сорвалось.
18
26
389
