закинуті
(18+)
закодовані у свої власні безумством думки шукали абсцеси¹ серед останніх крайнощів, відкривали над головою з дірками зонти і вдихали кокаїн-сигарети мов прянощі... там ішли гордо, там падали прямо в багно, малювали пальцями на фіранках дивне кіно; споглядали зміни на вулицях сірих удень і гадали наївно про зникнення тих морфем² в пляшках з прозорою до гіркоти рідиною, яка стала їх спасінням, їх вибором-стороною. у чорних пальтах сховані заморожені руки, так, набридли брехливі одноразові трюки... забутими. ми завжди були ними забутими. під нашими ребрами впалі лежать круги. кордони їхніх пріоритетів існували розкутими, та ми ще вірим і все чекаєм, їх любі дітлахи... p.s. абсцес¹ — наповнена гноєм порожнина в м'яких тканинах тіла, що відокремлюється більш-менш розвиненою капсулою. морфема² — найменша частина слів, що має певне значення. членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем. вивченням морфем займається морфеміка.
2021-01-12 18:47:16
8
0
Схожі вірші
Всі
У серці...
Я думками завжди з тобою, Ім'я твоє шепочу уві сні. Як добре, що тою любов'ю, Я буду зігріт навесні. Колись я кохався з журбою, Всі враження їй віддавав. Проте, нагороджений долею, У серці тебе я сховав. І швидко темрява зникла, Зростало в моїй душі світло. Так швидко надія розквітла, Прийшло в життя наше літо. Я марю тобою кожну годину, За тебе і щастя своє я віддам. Для мене ти світ, ти - родина, І буду любити наперекір літам.
107
16
11010
Намалюю
Намалюю тобі на обличчі Сонця промені, хмари і гай... Я не зраджую тій своїй звичці І ніколи не зраджу. Це край. Небо синє, бурхливе і темне, Наче очі твої, наче рай. Наче сховище, замок підземний. Наче темний і лячний той край. Намалюю тобі на обличчі, На сторінці клітинку. Портрет... Я не зраджую тій своїй звичці, Знов малюю лиш твій силует.
52
13
3249