Світло зірки

Лео Лея

Вогненний шал, що спалить нас дотла, Не залишивши попелу нітрохи, Засвітить в небі зірку і сповна Віддасть все сяйво через світлороки. Небесне тіло Всесвіт огорне, В свої обійми прийме, як дитину. І геть не страшно, що життя мине, Перетворившись в полум'я лавину. Комети, сонця, весь Чумацький Шлях Затьмарити не зможе жоден промінь, Що загорівся в наших двох серцях... А світло зірки буде нам на спомин...

2021-10-20 01:14:03

11

3

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (3)

Павел Урбан

Перед нами теория Большого взрыва чувства под названием любовь (возможно, и дружба тоже). Два сердца сталкиваются друг с другом, высвобождая огромное количество энергии и зарождая нечто новое и неизвестное. Звучит красиво!)

Відповісти

2021-10-20 05:02:37

1

Лео Лея

@Павел Урбан 😆 Спасибо) за теорию Большого взрыва - развеселил) но если честно, правильно определил👍

Відповісти

2021-10-20 05:23:51

1

Павел Урбан

@Лео Лея всегда пожалуйста) Не только же философией пытаться грузить (хотя она здесь какая-никакая есть) 😉

Відповісти

2021-10-20 06:56:08

1

Схожі вірші

Всі

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

11507

Намалюю

Вікторія Тодавчич

Намалюю тобі на обличчі Сонця промені, хмари і гай... Я не зраджую тій своїй звичці І ніколи не зраджу. Це край. Небо синє, бурхливе і темне, Наче очі твої, наче рай. Наче сховище, замок підземний. Наче темний і лячний той край. Намалюю тобі на обличчі, На сторінці клітинку. Портрет... Я не зраджую тій своїй звичці, Знов малюю лиш твій силует.

52

13

1976