Вірші
Хто "не такі"
Гірчить життя для тих, хто "не такі",
Що в серці зберігають чисте світло
Любові й смутку... Їх слова палкі
Не заховаєш, не прив'яжеш кріпко,
Не змусиш вмовкнути через тілесний ґандж,
Не закопаєш, не заб'єш, не спалиш...
Життя для них - це особистий хадж,
Де співчуттям годують їх хіба лиш.
5
0
140
Осінній подих
(враження від вірша https://www.surgebook.com/miriam/poem/acher)
Кривавий захід на листках ачера*
Промінням сонця в росах затаївсь.
Багряне небо в хмарах, як в озерах,
Блакить ховає... Вечір нагодивсь.
Холодний вітер блудить десь у кронах,
Морозним димом крутить поміж них,
Стоять дерева в огняних коронах -
Осінній подих на гілках затих...
Ачер* - клен
4
0
174
Це не вірш, а просто... щось))
От дістало, так дістало...
Вже для мене тих лайливих
Слів культурних не настачиш.
Підібрати б щось свіженьке,
Колоритне, веселкове,
Неповторне, незвичайне,
Нестандартне, особливе...
Та усе, що є на думці,
Хтось та десь уже вживав.
Так і мучуся щоднини,
Бо вже мізки аж киплять.
:D
7
0
105
Достатньо...
Побачити можна зорі,
Лише погасивши світло,
Безкраї безодні просторі
Заманюють непримітно.
Пізнати глибини водні
І все, що внизу таїться,
Перекаламутивши споднє,
Щоби піднялося до світла.
Людину щоби пізнати,
Яка вона є насправді,
Достатньо для неї, брате,
В житті стати на заваді...
10
0
191
Нічне безглуздя
Ти знову на пальцях віршовані знаки
Вимахуєш так, ніби пальці ті зайві.
Мережиш словами всі петлі в'язальні,
Утворюючи з них до шибениць гаки
Для власної творчості, безпросторово
Чіпляючи думку на гілку безжально.
Життя витікає безкровно, прощально
Малюючи реквієм позачасово.
Паскудне змагання у часі без часу
Між мозком і тілом, та безрезультатно:
Всі битви приречені, бо пубертатно
З "котушок" злітає одне з них щоразу...
8
2
106
Пауза
Життя натиснУло на кнопку, що зветься "Пауза",
Не хоче рушати далі у звичнім ритмі.
Рояться думки словами, мов збірка Брокгауза,
Затіяли в голові уселенську битву.
І ось голова моя, як окрема республіка,
Стаються події в ній на межі реальності.
А тіло? Що з ним? Та нічого йому не станеться.
Інерцію ж не скасовано... Решта - формальності.
Воно все нічого б, але така дисгармонія
Збиває із пантелику, аж око смикає,
Коли проживаєш день, і життя іронія
Тебе у твої помилки знову носом тикає...
8
2
213
Між танцем та битвою...
Ти балансуєш між танцем і битвою,
Ти ризикуєш пройти "на межі".
Ти компенсуєш собі ціле крихтою,
Та ще й міркуєш: свої чи чужі...
Ти гардасуєш на аркуші думкою,
Ти вибираєш між па* та кіай**.
Мляво смакуєш напоєм з медункою,
Що лиш віддалено схожий на чай.
Ти не жорстока, зовсім... Навіть лагідно
Тихо вбиваєш моральних повій.
Ти їх шматуєш майстерно, принагідно
Цілячись точно ножем поміж вій.
Зовні - розбещена, хитра, оманлива.
Внутрішньо - чиста, яскрава, жива.
З тим, хто підступний - криваво-дурманлива,
З чесними - ніжно-грайлива (бува)...
Танець чи бій? Та немає вже значення,
В серці твоєму сплелися давно.
Зараз і тут. І не треба завбачливо
Ставити щит. Ти проб'єш всеодно...
* - танцювальні рухи
** - тут нейтралізація ефекту від проведеного удару
10
4
188
Думки, як вітер
Мої думки, як вітер, ширяють вище хмар
(всі спогади хтось витер, щоб жити без примар),
Меткі, мов стріли сонця, долають простір-час.
Не втрапити в полон - ця ідея, як баланс
Між мрією і фактом, між дійсністю і сном,
Бо станеться це раптом, і будуть, мов фантом.
Щасливо і безпечно пливуть на висоті,
Вони, беззаперечно, не ті, зовсім не ті...
Та ось реальність знову шалено пробива,
Немов готує змову, руйнуючи дива,
Усі плоти і стіни, тини і мури теж,
Немовби із тростини збудовані. Ох, же ж...
Повернення болюче до дня, що в нім тепер.
Падіння неминуче... Летять до літосфер*...
*Тут в значенні "до землі"
9
5
217
Божевільна фаза
Пропалена, понівечена криця
Рясніє від осколкових письмен.
А вирва, мов глибокая криниця,
Дощами вже наповнена ущент.
Багряне небо майорить вогнями,
Морозом переходить в новий день.
Снігами і заметами над станом
Покриє, не шкодуючи, зі жмень.
Шалений вир, доводячи до сказу,
Ламає душу, дії та слова.
Пройти повинні божевільну фазу,
Хоч час невпинно краплями сплива...
10
3
297
Подалі від буденності
Ось я знову прямую у казку, щоб позбутися сьогодення.
Десь дорогою спроба вкрасти смолоскипи гарячих слів,
Бо коли промину всі пастки, що заховані так буденно,
Відшукати потрібно касту незнайомих мені жерців,
Щоби там розпитати дорогу й прямувати, не заблукавши.
Та для цього ще із порогу залишити потрібно все,
Бо яскраве, мов засторогу, я носила з собою завше,
Щоб колюками, як від злого, захищати своє лице.
Через гори, яри, кургани, спотикаюсь й прямую далі,
Об каміння збиваю ноги, продираюся через ліс.
Доки в мене наснаги стане я не здамся, хоча невдалі
Обираю перестороги - без страху, нарікань та сліз.
12
14
209
Думки-волоцюги
Думки котами-волоцюгами
Снують ночами, ніби тіні,
А я збираю їх з потугами
Й прив'язую на волосіні.
Вони дичавіють, пручаються,
Все рвуться ген туди, до обрію.
А я боюся призвичаїтись
І знову стати до них доброю...
11
0
147
Кривавий бал
Вогонь і попіл. Полум'яний схід.
Застигло все. Плює геєна іскри.
Десь зникла совість, не лишивши слід,
З людей раптово стали василіски.
Любов і правда, підлість, зло, брехня -
Усе змішалось. Так, прийшла розплата.
Каліцтво, смерть, грабіж та захлання'
Цим світом правлять. Розум - геть із хати!
Щити в руках. На жалість - просто смерть!
Мечі дзумлять. Списи мигтять з завзяттям.
Опущені забрала. Круговерть
Клинків, ланців. Посічено все в шмаття..
Кривавий бал, де сенс життя - ніщо,
Людина не вартіша за скотину.
Замість води - багряний плин річок,
Затягуючи мстою всю долину...
15
7
169
Моє серце - то океан
(враження від першої частини книги "Закохана" https://www.surgebook.com/chornylna/book/zakohana)
Почуття мої, мовби буря, крізь простір летять назовні,
Все зносячи і ламаючи на довгім своїм шляху,
Не дивися на моє тіло - там не видно картину повну:
У душі вже ятряться сили й страх не стримати цю жагу.
Океаном змиваючи рани та випалюючи те сіллю,
Що проклюнулося на денці у душі, що ледь ожила,
Убиваючи все навколо, а найперше тих, хто сипле біллю,
Очищаючи серце в грудях гнівним полум'ям джерела.
Відпускаючи урагани та цунамі, що зовсім шалені,
Від свободи такої млосно, навіть паморока в голові.
Та немає вже поряд того, хто вогонь мій тримав у жмені,
І від дійсності, що болюча, знову штормом іду по землі.
11
3
288
Мій чорний янголе
Мій чорний янголе, ти любиш білий світ,
Так вдало зітканий із власних протиріч,
Тобі, напевно, за численну сотню літ
Набридло бачити марноту зусибіч.
Мій чорний янголе, що серцем охолов,
Твоє світіння пробиває товщу стін,
Що мурувались методично, знов і знов,
І виростали, спричиняючи заслін.
Мій чорний янголе, ти знаєш, скільки див
Проходить повз, не наближаючись до мрій?
І скількома шляхами хтось переходив,
Допоки виборсався із пасток надій?
Мій чорний янголе, десь у пітьмі нічній
Оберігати будеш сон, як вартовий.
Мій чорний янголе... Я думала, що - мій,
Але, як виявилось, ти таки нічий...
16
15
207
Заповітне побажання
Діждемось, що горітиме орда,
Всі ті, що нас гнітили сотні років,
Не вчать їх ні історії уроки,
Ні їхні смерті. Але не біда.
Чекаємо вогню цього щодня,
Хай випалить усі імперські звички,
Самих пошлем "до чорта на кулічки",
Нехай ідуть - свідомо й навмання.
Цього чекає весь нормальний світ,
Бо вже дістали їхні закидони,
Вони так часто плутають кордони
Та блудять по землі вже стільки літ,
Крадуть, ґвалтують, просто убивають,
Бо їм сафарі, бачся, подавай,
Та ще й терпи, мовчи і не волай!
Ось прийде час, й не тої заспівають.
Бажаєм вам, мокшанськії щурі,
Своєю ж кров'ю вдало захлинутись,
Піти, куди вас шлють, і не вернутись,
Щоб ми змогли спокійно посміхнутись.
А вам - зогнити у своїй дірі...
12
0
322
На злобу дня (саркастичний)
Хто чим багатий - тим з іншими ділиться.
Хтось убивати радісно "милиться",
Інший - клясти, а хтось - помагати,
Різних на світі в нас друзів багато.
В кого що в надлишку - треба віддати,
(Так чомусь звикли сусіди вважати).
В нас - урожай, добрі землі і хАти.
А ось в сусіда ракет забагато,
Танків і дронів, ох, щедра душа,
Все нам кидає, собі - "ні шиша".
Дай Боже вам, щедрі люди, в стократ,
Всього, чим ділитесь з нами щоднини.
І не кажіть, що ви родич чи брат,
Бачимо вашу "любов" щохвилини.
8
3
224
Повня
Під час повні
Такі ночі довгі,
Тихі зорі ховаються в світлі
Того місяця, що непривітно
Проникає промінням у вікна.
Сон зникає.
Круторогі
Думки клишоногі,
Будяками раптово розквітлі,
Позаплутувавшись за одвірки
Підсвідомості, лаються гірко.
Щось волає.
А, то диво
Напрочуд правдиво
Вимальовує нову картину,
Що паплюжить стандарти моралі
(Посилаю іх всіх якнайдалі)
Однозначно.
Неквапливо,
Допоки можливо
Підійду до меча, що покинув
Десь на цвинтарі власної тіні.
Розірву долі хитросплетіння.
Трохи лячно...
11
0
288
Душа болить...
Душа болить, розірвана на частки,
Так кожна мить проноситься стрілою,
Слова звучать, розкидані, як пастка
Для розуму. Він мовби з перепою.
Переступити, так і залишити
Всякденні справи, плани, мрії тощо.
Та спогади, як вмілий інквізитор,
Моїм бажанням голенища трощать...
9
2
253
03.15
Ти довго не можеш заснути знову,
Думки, мов фурії, зносять "башту",
Ведуть-дурманять свою розмову,
Незрозумілу мені. Хіба що,
Нагомонівшись та налітавшись,
Дійдуть до спільного ще чогось там,
І тихо вляжуться, вгамувавшись,
Щоб сон прийшов, як монах на прощу...
15
2
177
Недоречно
Як далеко ти можеш зайти у своїх думках?
Як надовго бажаєш забути своє минуле?
Прагнеш знову тримати життя у своїх руках?
А чи хочеш віддати його, немов щось відбуле?
Запитання... питання... тання... Багато раз.
Щоби відповіді дізнатись, потрібно впасти
У торнадо подій і у віхолу гострих фраз,
Але впевненості нема. Лише так, квітчасто,
Веселково, яскраво-сіро, напівтонами
Зі шматками слів та обрізками чорних речень
Пізнаєш цей світ та, ламаючи правил рами,
Забиваєш цвяхи у фразу: "Це недоречно!".
19
13
228
Ти - фурія екстриму
Життя таке бентежне, життя таке тривожне.
Ти знов необережно все робиш "що не можна" .
Людську ламаєш думку і вщент стереотипи,
Не мають порятунку, хто мислить однотипно.
Горять орієнтири, запалені спонтанно,
Від реплік (як сокири) знов щепки б'ють фонтаном.
Ти мислиш нестандартно, проходиш ураганом
Усе, що зветься "стартом", катком й монтажним краном.
Збиваєш нові фішки, сітки і огорожі,
Вогні сигнальні (трішки) - підсвітка на дорозі.
Ти - фурія екстриму, на голову бездашна...
Нажаль, не можеш "з кимось", лише сама - безстрашна.
10
2
216
Спогад
Далеко десь кричить у горах каня*.
Туманом вкритий темний хвойний ліс.
А я махаю знову "На прощання"
Під стукіт ритму потяга коліс.
Чи стрінемося знову, моя Казко?
Чи, може, пролетять птахи-роки?
Я добре пам'ятаю твою ласку
І шепіт листя-хвої, що віки
Вкриваєш, зберігаючи в покої
Чарівні і чудні свої місця.
Де б не була, та запах тої хвої
У пам'яті лишиться до кінця.
А ранки в росах! Та ще й у покосах!
Трава, пташки, коси клепання стук...
І світанкове сонце довгокосе
Торкається промінням моїх рук.
Співає річка, плинучи до моря,
Єднаючись з Дністром** (іще малим).
Сей парубок з Оленкою** говорить,
Запрошуючи в подорож із ним.
Моє дитинство, вкрите різнотрав'ям,
Хмарками промайнуло. Не вернеш.
Лелека чорний бродить ним у плавнях,
Ховаючись у моїх мріях теж...
* - вид пташки
** - назви річок
18
16
275
Особлива
Не терпиш вогні софітів, марнотності уникаєш,
Найкращі букети квітів пучком бур'яну вважаєш,
Досягнення цього світу для тебе лиш трата часу,
Сумління - життєвий вчитель, націлений на сучасність.
Стосунки сприймаєш справжні, без фальші та блюдолизства,
В щоденні не лізеш фарси, скидаєш зі слів намиста.
Тобою щодня пишаюсь, такою, як є, із гострим
Відточеним кредо-лезом, маркованим знаком "Осінь".
Ти зовні в броню зодіта, де панцир - з титану й сталі,
Морозом-вогнем укрита, тримаючи всіх подалі.
Це - зовнішність. А насправді, під тим усим серце б'ється
Тремтливе і ніжне: в барвах життєвих і плаче, й сміється...
Ти твориш вірші і прозу, малюєш, пісні співаєш,
Десь у полинових лозах мрійливо щодня літаєш,
Загадуєш про ворону, що чорним крилом правує,
Пером своїм на долоні узори тобі дарує.
Про вовка думками мариш, що світить вночі очима
І стане в степу товариш, а в лісі - ще й побратимом.
І до повноти комплекту добавиш собі вороного
Коня, що стрімкий, мов вітер, і всюди знайде дорогу.
Та є одна таємниця, про неї не кожен знає:
На крилах із рим і криці твій Муз в небесах літає.
Коли в бойовому строї виходиш із ним у парі,
То ще не знайшовся воїн, що витримав при ударі
Вогнем (він належить Музу) й мечем (то твоїх рук діло);
А той, хто живим лишився, вважає, що пощастило.
Умієш всього багато, з Драконом (що Муз) у парі
Творіння вдаються завжди проникливі та яскраві:
Вони западають в душу, з думками аркан танцюють,
Сумління трясуть, мов грушу, піснями без слів гарцюють...
Не терпиш людської слави і від похвали тікаєш,
Марнотності слів лукавих щодня вміло уникаєш.
Ти знаєш, чого вартуєш, і цінності зберігаєш,
Світами в думках мандруєш і жити не забуваєш.
(присвячено тій, хто привів мене на СБ)
13
8
242
Світ навпаки
Вірші осіннім падолистом вкривають стежку лісову.
Десь букви зоряним намистом плетуть історію нову.
Морозним нервом криє шкіру при переході у туман,
Що відкриває душу щиро і огортає слів дурман.
Далекі шати чарів ночі зірками вишиті давно,
І розум закриває очі на все навколо: мрійне дно.
Загайне марево зображень заполонило всі думки.
Бажання дивовижних вражень світ вивертає навпаки...
20
12
278
Жахастик :)
Живе десь у мене під ліжком жахастик,
Зубастик, лапастик, хвостастик, вухастик.
Він тихо сидить і чекає, щоб темно,
Бо думає, що некрасивий. Даремно.
Він добрий і милий, пухнастий щокастик,
Душею тремтливий, мені помагастик,
Він шкрябає щось там під ліжком, у тиші.
Напевне, за мене ще вірші напише?
І будуть творіння його всі пухнасті,
Кулясті, м'якенькі, завернуті в щастя.
Він тихо всміхатиметься і, мов миша,
Іще не один теплий віршик напише.
13
6
219
Затихло все...
Затихло все... Ба, ні... Усе кричить:
Октава, дві, всі вісім ріжуть вуха.
І кожен звук, немов стріла, стирчить
В моєму серці й спричиняє муку.
Затихло все... Лиш свище ятаган,
Окреслюючи смертне видноколо.
Безкрайній степ, запряжений в аркан,
Від ран спливає не за протоколом.
Затихло все... Навмисне небеса
Заплакано ховаються в хмарини.
А вітер, мов скажений, десь гаса,
Відзначивши життєві роковини.
Затихло все... Лиш думка б'є набат,
Розмахуючи давнім коромислом.
Все заніміло. Не життя - субстрат -
Поміж землею й небом вмить зависло.
17
23
286
Осінній настрій
Такі різні й такі особливі два листки, що упали із клена.
Ще недавно, обоє щасливі, дарували нам літо зелене.
Не змінилось нічого, лиш барви увібрали у себе багряні.
Ти не думай: не було намарним їх життя, зупинившись в тумані.
Вони весело з вітром співали, нам даруючи лагідну тишу,
Від проміння і спраги ховали те, що я лиш для себе залишу.
Такі різні й такі неповторні два листки, що лягають під ноги.
Їхній шелест - акорди сонорні - зазвучить нам обабіч дороги.
10
1
183
Світло зірки
Вогненний шал, що спалить нас дотла,
Не залишивши попелу нітрохи,
Засвітить в небі зірку і сповна
Віддасть все сяйво через світлороки.
Небесне тіло Всесвіт огорне,
В свої обійми прийме, як дитину.
І геть не страшно, що життя мине,
Перетворившись в полум'я лавину.
Комети, сонця, весь Чумацький Шлях
Затьмарити не зможе жоден промінь,
Що загорівся в наших двох серцях...
А світло зірки буде нам на спомин...
11
3
252
Нічого
Ти для мене не значиш нічого.
Не було так, але, звісно, стало.
Не залишилось місця живого
На душі, де топтався сандалем.
Я пишу, щоби викричать тишу,
Що залишилась в мертвому серці.
Не хвилюйся. Я більш не залишу
Краплі солі на зламанім денці.
Ми чужі тепер. Словом наскрізним
Розірвали кайдани стосунків.
З двох світів неспоріднено-різних
Неможливо сплести візерунки...
12
0
263
Глибокі шрами
Глибокі шрами нанесуть слова,
І жодне зілля їх не ізцілить.
Важкезні істини, мов булава,
Рука безжальна піднімає вмить.
Для когось найстрашніше - це кулак,
Для іншого - це втрата подарунку,
Ігнор на дотик - теж буває так.
Для мене ж слово - часто чаша трунку:
Коли п'янкого - милість, доброту,
Коли терпкого, що несе повчання,
Та найчастіше я образу п'ю гірку,
Не витрачаючи ні краплі, для прощання.
Але як факт, чи, може, парадокс:
Не ображаюся опісля всього,
Я все розцінюю для себе, як урок,
Що позбавляє мою душу геть від злого.
Глибокі шрами, що несуть слова,
На серці затягнулись і болять.
Вони - каталізатор, що, бува,
В реальність повертають від проклять.
14
5
240
Вже давно...
Вже давно я не вірю в казку (так, казок було надто багато),
Краще взяти у руки праску і зім'яте життя прасувати.
Вже давно не чекаю мрію (її легше самій створити),
Але маю на те надію, що зумію й без неї прожити.
Вже давно залишила кредо, що від мене щось вимагало,
Часто дуже я просто - "недо-", що багато в житті програвало.
Вже давно, та й недавно також, перестала багато хотіти
Від життя, що зім'ятий аркуш, який прагне все ще злетіти...
9
5
202
Набридло все...
Набридло все... Навколо пустка лиш.
Йду по життю, змагаючись з собою.
Де той кінець? Побачити б скоріш
Завершення жорстокого двобою.
Ти не зважай, не плачу, не стогну,
А виливаю на папір весь трунок.
Натягуючи болісно струну,
Знов випікаю місячний малюнок.
Вінок із фраз, кривавих і різких,
Пускаю в ніч по річці Забуття.
Уже нема й не буде, як колись,
За здійснене в сумлінні каяття.
Де повернути, щоб шляхом піти
Через тернини до зірок? Так кажуть.
Я хочу знову вірити й могти
Усе здолати...
Так, як букви ляжуть...
13
4
292
Не допоможуть...
Далекі спогади тривожать душу знов.
Думки рояться і літають вище-нижче.
Мені говорять: "Напиши щось про любов,
А то весь час лиш філософією свищеш."
А в мене стався враз "любовний кретинізм":
Забула все, що колись сильно відчувала.
Далекі спогади потягнуть душу вниз -
Туди, де повзала і зовсім не літала.
Тому писати можу враженнями лиш,
Що залишаються від всіх чужих емоцій.
Коли "любов'ю" вже своєю не гориш,
Не допоможуть тисячі чужих промоцій...
10
0
233
Без меж
Емоції рядками лягають на папір,
Випалюючи букви, тавруючись в слова.
Дивуюся щоднини: "Живу ще до сих пір?
Як від такого тиску на місці голова?"
А хвилі емпатичні вирують-стугонять,
Думки, немов скажені - алюром та галопом.
Свобода і безмежність їх так щодня п'янять,
Що вчуся знов ходити повільно - крок за кроком.
Що? Мислити тверезо? Це хто таке сказав?
Давно межу пройшла вже, за нею - лиш провалля
Шалених дій та вчинків, що так, задля забав
Творилися нестримно без смутку і безжалля.
Емоції для когось - це спокій, радість, мир.
Для мене - світ відкритий без меж і без кордонів,
Гарячий і яскравий, різкий безстрашний вир,
Що містить в собі все: від крапок до мільйонів...
8
0
236
Я хочу...
Коли відійду у вічність -
Не плачте за мною, друзі,
І не схиляйте обличчя
В сумній невимовній тузі.
Сльози за мною не лийте,
Я до Отця піднімуся.
Бо, як для цього час прийде,
Знов, але з Ним, повернуся.
Я хочу, щоб ви сміялись
І просто життю раділи.
Не мучились, не страждали,
А з радістю йшли щосили.
Я так хочу вас зустріти
З Ісусом на Небесах,
Де завжди яскраві квіти,
І де пропадає страх.
Там ангели будуть співати,
І я разом з ними в хорі.
Щодня буду вас виглядати
В сліпучо - білім кольОрі.
Я вам не бажаю смерті,
Лиш вічного з Богом життя.
Прошу, пошкодуйте нерви,
І з вірою йдіть в майбуття.
(вірш написаний в пам'ять про дорогу мені людину в той же день, коли вона вирушила Додому, але сміливості виставити його тут у мене вистачило тільки через півроку)
12
0
215
Для чого?
Для чого писати знову ці втрачені в часі рядки?
Чи мало було розмови, з якої пішли залюбки?
Невже тобі так недостатньо у спокої вести життя?
Чому б нам з тобою для щастя не кинути все в небуття?
Для чого тривожиш серце мені і собі щодня?
Навіщо забрудненим берцем у мене в душі навмання
Ти топчешся і не зважаєш на, власне, мої почуття?
Чи думаєш, що навзаєм проснеться в мені каяття?
Чи зможеш ти мить повернути до точки, що є Рубікон?
А, може, ти хочеш гайнути у світ, де панує мій сон?
Невже тобі зовсім байдуже, що в мене вже інше життя?
Подумай добряче, друже, про все, що вгорі, до пуття...
8
0
229
Не можу...
Я не можу уже не писати,
Хоч мовчати бажання ще є.
Але варто лиш слово сказати,
Й зупинитись уже не дає
Думка з ритмом і римою разом.
Як же хочеться десь залягти,
Щоби так, як колись, щоб відразу
Сном забутись, злетіти, змогти
Прочитати-продумати різні,
Не моєю рукою рядки
Понаписувані. Щоб капризні
Букви, знаки, малюнки, картки
Не мозолили розум щоночі,
Не ховалися в крапках, тире,
Не ставали мені перед очі
Порозписуваними Даре...
Я ще хочу тихенько мовчати.
Та не взмозі стулити уста.
Скоро знов доведеться кричати...
Особливо, як думка пуста...
9
1
242
Алегоричний
Твої обійми тихі, теплі, ніжні.
Твої дарунки завжди особливі.
Твої слова - це істини наскрізні,
Коли допомагаєш - я щаслива.
Якщо захочу, ти дістанеш з неба
Мені зорю, комету, навіть сонце.
І раптом в мене виникне потреба,
Ти станеш власним вірним охоронцем.
Дарунки вітру, соловейка, квітів
Мені приносиш, викинувши зайве.
Далекі гори, що серпанком вкриті,
Ліси, поля... І одинокі мальви.
Тебе, пробач, не завжди я ціную,
І почуття ніяк не виявляю.
Але без тебе, Вечоре, сумую,
Коли з тобою зустріч пропускаю...
15
12
352
Ти - особлива
(подрузі)
Свій світ чарівний, ніби краплі сонця,
Даруєш тим, хто поряд - найріднішим.
Ховаєш своє серце в оболонці
Від тих, хто так бажає тобі гірше.
Ти йдеш шляхом життя, немов по хвилях,
То вверх, то вниз, по рівному не вдасться.
Та пам'ятай завжди: ти - особлива,
Чудова, неповторна, вся - для щастя.
На місці тобі довго не сидиться,
Мандруєш вельми різними світами,
Бажання заповітне хай здійсниться,
І той, хто поруч, на підтримку стане.
Не забувай, ти - жінка, цвіт творіння,
Ти - неповторна, бажана, красива.
Нехай ніколи не гризе сумління
За те, що у житті ти є щаслива.
13
4
245
Щаслива тепер
У далекі світи, відпустивши всі віжки і пута,
Запалавши вогнями небачених досі зображень,
Ти летиш до мети, вже ніким і нічим не закута,
І минаєш шляхом перешкоди і ями в форсажі.
Не обтяжуєш серце земними щоденними сарі,
Не живеш поміж жовто-червоно-зеленими ара,
Не пливеш взяти здобич на темнім Небеснім Корсарі,
Не збираєш в засіки багатства, що стануть, як пара.
Ти є та, яка справжня: легка і швидка, немов вітер,
Кольорово-прозора, мов скельце для поділу світла.
Ти щаслива тепер, бо всі спогади Час просто витер,
І є змога почати життя у Чарівному Світі...
10
1
272
Так легко...
Поміж терцій, секунд, кварт і квінт, мовчазних октав
Заховалося серце, що сонцем ще шаленіло.
Десь нічний вітерець проспіває під запах трав,
Пролетить над Великим Степом і вп'ється в тіло.
Танець грому і блискавки спалахом вкриє вмить
Ковилу, чорноби'ль, чебрецю острівці далекі.
За невиконаними бажаннями не болить
Ні душа, ні серце. Зовсім. І тепер так легко...
Переспіви дощу тихим бубном тривожать кров.
Перешкоди всі зникли, тепер лише легкість в тілі.
Піднімаюся в небо і падаю: знов і знов...
Прокидаюся птахою десь у зеленім гіллі...
9
3
313
Розгубила
Ти таланти свої розгубила десь на стежках,
Роздавала їх щедро так, що німіли руки.
Відривала від себе, смикала по шматках,
Сподівалася, що залишать щоденні муки.
Ти не знала, що саме це і було життя,
Коли падала-піднімалася й знову вперто
Крокувала, зціпивши зуби, і до пуття
Ще не відала того, за що доведеться вмерти.
Та єдина мить, що здіймала тебе до хмар,
Що носилася думкою-вітром далеко в полі,
Залишила дійсність, потрапивши до примар,
І зовсім не хоче вертатись сюди на волю.
Не зібрати знову таланти тобі назад,
Не літати там, де палає над небокраєм.
Розгубивши все, залишився лиш зорепад,
Що тривожить знову і знову тебе навзаєм...
6
2
225
І оживають знову...
І оживають знову букви у рядках,
Переставляють самостійно рими й ритм.
Я дозволяю їм це все на свій же страх,
Хоча не впевнена, чи вірний алгоритм.
Немов човни з гребцями - у віршах слова
Долають ріки інформації-без-меж,
Поморочитись довго треба їм бува,
Але інакше слів у вірші не збереш.
Торкаю знову звично пальцями перо,
Веду на аркуші карлючки-завитки,
На білім полі виступають, мов тавро,
Незрозумілі, та прожиті вже, рядки.
Так оживають знову літери в словах
І виливають мої мрії із клепсидр.
Ті струменіють гіркотою попервах,
Та до кінця лиш осідають, мов оксид...
14
3
278
Стазис
Вірші не пишуться, і рима не іде.
Пустельний вітер звіяв рештки слів.
Лиш коми й крапки видно де-не-де,
Що зачепились за кути листків.
У ритмі серця стукає перо,
Його тримаю у тремтких руках.
Словесна нитка заплелась тавром,
Що випалене на пустих рядках.
Думки біліють, ніби мертвий сон
Скував усе. І вже не ворухнутись.
Душа і розум б'ються в унісон,
Коли там порожньо... Так хочеться проснутись...
13
8
269
Дурман
На небі сонце, а в душі туман.
Веселий вітер проганяє втому.
Сама себе запхала в цей дурман,
Тепер не розібратися у ньому.
Думки, як коні, копитами б'ють
По звивинах, котрі іще живучі.
Волає серце, смикається з пут,
Що є чарівні і такі болючі.
Всі роздуми, як змії, жалять знов,
Кусають за іще відкриті рани.
Слова печуть, підігрівають кров,
Що виступає там, де б'ють тарани.
Зібравши волю у тугий кулак,
Пройшовши по проваллях, що у серці,
Я піднімаюсь в небо, дико так,
Немовби промінь, що згасає в скельці...
11
0
274
Так хочеться...
(надихнув вірш https://www.surgebook.com/last_samurai/poem/dah)
Так хочеться злетіти вище, вище
Тих всіх дахів, що давлять на свідомість,
Перенестись туди, де вітер свище,
Якщо точніше, просто в невідомість...
Так хочеться в повітрі розчинитись,
Мелодією вітру танцювати,
Далекою зорею засвітитись,
У космосі з такими ж побрататись.
Чумацький Шлях пройти з кінця до краю,
Через сузір'я впасти в Чорні діри.
Колись так буде - це я точно знаю,
Та в даний час мене тримає тіло...
8
1
254
"На відмову"...
Коли тебе шпиляють прямо в серце,
Словами б'ють, немовби, батогами,
Прозора кров летить, як із цеберця,
Хлюпоче, мов калюжа, під ногами.
Коли це роблять ті, хто найрідніші,
Хто знає, де твоє болюче місце,
Чого ж чекаєш ти тоді від інших,
Яким плювати, нижче ти чи вище?
Коли втрачаєш ти усе важливе,
Не можеш не сприймати мовні тіні,
Тоді усе, що було надщасливе
Тріпочеться в тремкому животінні.
Коли виснажливо клекоче буря
Палаючими призмами у мозку,
Не варто визначати, чи ти чуєш
Всі докази, лишаючи поразку.
Коли таке стається знову й знову,
Грубішає не тільки твоя "шкіра".
В такі моменти кнопка "На відмову"
Спрацьовує, хоч ти і не хотіла...
10
2
291
Дуже вдало
(враження від https://www.surgebook.com/miriam/poem/yak-lyazhut-bukvi)
Ти пишеш, як ляжуть букви? То файно!
У тебе лягають вони дуже вдало.
Підтримую сказане. Одностайно.
Це схоже на дивний словесний "слалом".
Коли летиш із гірським потоком
Крізь вимоги часу, і, навіть, ритму,
То знай, слова твої, мов естоки,
Зрізають все, що поверх налипло.
Вони відкривають живе ще тіло,
Що скам'яніти не встигло досі,
І ріжуть там, де потрібно для діла,
Лишаючи серце зі знаком "осінь".
9
0
277
Я знову...
Я знову сиплю трунком, мов дощем,
Що спопеляє всіх і все навколо.
Вкриваю серце вогняним плащем
(видніється він ген за видноколом).
Пекуча міць ховається в сльозах,
Що болісно впиваються у щоки.
А ноги самостійно мчать на шлях,
Яким Життя дає мені уроки.
9
0
230
Зім'ятий папір...
Зім'ятий папір, що пописаний з двох сторін
(чорнилами чи олівцем, що стирає час)
Словами гучними волає нам навздогін,
Що віршем формуються вдало із перших фраз.
Зім'ятий папір, що пописаний з двох боків
CAPSLOCKом, звичайно, зі знаками, а чи без,
Думки ті відверті (так, бігають поміж рядків)
Читаються досить точно, на вістрі лез.
Зім'ятий папір, розмальований нами, вмить
Складається в карту піратських морських скарбів.
Якщо забажаєш знайти себе, втратиш нить
Розумних учинків. Натомість впадеш у рів
Зім'ятого дещо кусня, що зветься Життя.
Беремо з тобою в руки чорнило й графіт,
Ведемо направо-наліво, без каяття,
В надії, що нами незмінним залишиться світ...
5
0
237
Віршований каламбур...
Так багато про душу і серце написано віршів,
Можна видати багатотомник з усіх думок.
Але це не скасує проблем - вони виростуть більші
(от би зникнути з їх радарів десь у Рагнарьоґ).
І слова знов роїтися будуть над нами щоднини,
Та носитися над проваллям, що звуть Забуття,
Ще й складатимуться у вірші доволі чудними
Неримованими рядками (як, власне, життя).
6
5
218
Душу закрий на замок...
Душу закрий на замок, ключ потопи десь у Стіксі,
Без усіляких морок перетворившись на піксель.
Цербера з рук погодуй ворогом, що у кишені.
Міст до Аїда збудуй (ох же ж, думки ці скажені).
В руки візьми ятаган (слово сподобалось просто),
Вправно розкидай дурман, заполонивши ним простір.
Маску на очі й вперед так, як робив колись Зорро.
Звісно, життя - це не мед. Ну, а що в нас є прозоро?
Душу закрий на замок (як закривають хатину).
Спробуй побути разок схожою на бригантину.
13
2
250
Клан Книгожерів :)
(назву даного авторського об'єднання оцінили навіть брати Капранови :D)
Клан Книгожерів - то є чудне місце.
Так, дивна назва, якщо ти не звик.
Це як маленьке і затишне місто,
В яке прибуваєш - і свій чоловік.
Клан Книгожерів - це край фантастичний,
Там є Творителі різних світів.
Мова у них - поетично-містична.
Мабуть, туди кожен втрапить хотів.
Стати частинкою видного Клану,
Напевно, великий для кожного знак.
І, незалежно від статусу й стану,
Просте спілкування відчуєш на смак.
(схвалено і підписано для публікації @Miriam)
11
9
246
Курчатко на долоні
(надихнув вірш https://www.surgebook.com/last_samurai/poem/striptizer)
Моя душа танцює знов стриптиз,
Знімаючи повільно обладунки.
Стерплю усе, та тільки без реприз:
Фальшиве слово, мовби чаша з трунком.
До "ядів" з юності імунітет:
Ні лестощі не діють, ні погрози.
Лише одне впливає - паритет
У спілкуванні, без колюк ругози.
Свої щити я не для всіх складу,
Не відчеплю мечі. Це недоречно.
Для тих, хто витримав хоча б добу
Зі мною справжньою - то забезпечу
Від себе захист: ні шипів, ні стріл,
Ні, навіть, булави. Все приховаю.
Ба, навіть витру весь набутий пил
(що відкладався з тренувань в сараї).
Моя душа станцює десь стриптиз
Для когось на життєвому пілоні.
Коли всі обладунки ляжуть вниз,
Вона, як те курчатко на долоні...
8
5
331
Зупинка для серця
Ти знову торкаєш смартфон в надії зігрітись словами,
Що десь на просторах WEB літають, мов зшаленілі.
Всі правди, стосунки, тон (що вичовгані роками)
Працюють на когось. Ще б втекти від них, та на ділі
Ти в'язнеш щодня, щомиті. "Біжи!" - це волає серце.
"Та ні, ще побудь... " - шепоче твій розум. І ти у пастці.
Слова оті оковиті затоптують душу берцем,
І твориш вірші щоночі, сховавши себе у масці.
Ти - справжня, але (направду) ніхто цього не цінує.
Це є Інтернет, дитинко! Тут кожен, мов сам не свій.
Твої почуття відправлять в смітник, ще й поаплодують.
Тепла в мережі? *Зупинка для серця* Геть і не мрій!
11
6
315
Мій Час
Розмалюю я небо зірками. Підпишуся словами-кометами.
Десь далеко, між нами, роками твори пишуться легко моментами.
У бабусиній скрині сховаю всі сорочки-торочки римовані,
Десь за комином зілля тримаю (відворотне), мов попіл від спогадів.
Здичавілі слова відшукаю, що зросли поміж вишнями рястами,
Їх між квітів вінка повплітаю, щоби барвами сяяли ясними.
Ти далеко вже. Не поспішаєш. А навіщо? Так легко затрачено.
О, мій Часу! Мене покидаєш дуже стрімко. Усе передбачено...
13
9
292
Збій програми
В хвилини слабкості слова мої жорстокі,
Як всі мечі (ба, навіть, більше - вогнемети),
Руйнівна сила прирівнятись може кроку
Потоків світла, що розносять вщент планету.
В хвилини відчаю чекайте мурів замку,
Які зростають вмить навколо мого серця.
Самозаточенням у древньому Паланок
Не заважайте, бо отримаєте "з перцем".
В хвилини болісні броню вдягаю швидко,
Щоби ніхто моєї слабкості не бачив
(за всі хвилини, що така буваю, гидко).
В "Налаштуваннях" треба вибрати "Інакше"...
9
1
333
Беззмістовний
Кожен вірш мій пишеться краплями
Невимовними та незграбними,
Скористатись не взмозі скрабами,
Щоби рими сяяли стразами.
Кожне слово теньковане паклями,
Що звисають страшними клаптями,
(Незатвердженими "прорабами")
Незабіленими образами.
Кожна буква, як зірка всесвіту,
Вимальовується мереживом
І неоновим світлом весело
Вистеляє шлях необмежений.
Кожен звук свою веде бесіду,
У думках надовго збережену
(децибелами все було знесено,
щоб зачистка пройшла, як належало).
Зміст і сенс дорогою втрачений,
Віднайти їх і не старайтеся,
Зрозуміти не намагайтеся.
Роковини їхні відзначено...
10
3
311
Як легко...
Як легко забути про час,
Коли потрапляєш до мрії,
На крилах живої надії
Летиш там, де захід жеврі'є.
Так легко забути про час.
Як легко згубити каркас,
Що є кістяком сподівання,
Не втратити власні бажання,
До краплі спожити страждання.
Так легко згубити каркас.
Як легко сховатись між мас
І словом промовлених звуків,
Мелодій, шумів, перегуків,
Дзвінків, перешіптувань, стуків.
Так легко сховатись між мас.
Як дивно живе щось у нас
В душі, десь на самому денці,
(Відбу'ло вже кілька каденцій)
Лиш місце займає у серці.
Так дивно живе щось у нас.
Як хочеться скинути враз
Всі маски, перуки, накидки,
Те, що не своє, аж до нитки
(вдягати щодня його гидко).
Так хочеться скинути враз.
Як важко позбутись образ,
Які назбирались роками,
Тихенько ростились думками,
Усім дарувались словами.
Так важко позбутись образ...
Та радість приходить щораз,
Коли пересилити взмозі
Себе, ідучи по дорозі,
Сказавши "Прощай!" всій тривозі.
Так, радість приходить щораз...
18
11
322
Осінь
Осінній лист тріпочеться на вітрі.
Ледь-ледь тримається, а впасти страшно.
Земні обійми надто вже привітні.
Та опинитись там не хочеться дочасно.
Дощі полощуть його жовті скроні,
Збігаючи краплинами по тілу.
Залишився один. Думки всі сонні.
Де решта? В невідомість полетіли.
Птахи малюють в небесах картини,
Співаючи теплу' останню пісню.
Вже ночі довші, втявши днів шматини,
І зорі в небі сяють яскравіше.
Поля сухими травами голосять.
Річки, ставки шепочуть: "Тихше... Тихше..."
Все засинає. Править балом Осінь,
Навколо світ розписує щедріше.
***
Я, як останній лист, землі бажаю.
Влягтися там, на все закривши очі.
Та Той, Хто нас створив, так не вважає,
І вітерцем колише серед ночі.
11
8
287
Не для нього :)
Поезія (не зовсім) виходить з-під руки.
Я чула, що ритмоване - то легко, навіть дуже.
Ще кажуть: "Римувати? Це можуть й малюки!
Верлібром ти попробуй. Чи вдасться тобі, друже?"
Вже пробувала "лібром", та в цьому я слабак,
Не дружить він зі мною і зовсім не вдається.
Як римами вкриває, що падаю навзнак,
То вільний цей віршисько (нахаба) ще й сміється!
Напевно моя вдача "верлібрівська" така,
Що вредний віршуган не хоче підкоритись.
Тож римово-ритмічно танцюю гопака,
А в сторону "свобідних" не буду і дивитись.
12
8
353
Розбиватись...
Розбиватись на друзки, на шмаття рватись,
Вибухати салютом кривавих фраз,
Через хащі слів довго продиратись,
Шрамуванням люто пекти щораз.
Перейти над проваллям і не зірватись,
Пролетівши прірву гірких думок.
Переважити спогади, відцуратись
Тих болючих ран, що наніс есток.
Перемелене серце в щоденних битвах
Поступово втрачає свою ціну.
Я не прошу більше чогось від світу,
Хочу лиш пройтись по морському дну*.
* - тут в значенні "хочу чуда" (як євреї переходили через море з Єгипту в Ханаан)
15
7
305
Іще жива...
Перегортаю знову день, як жовтий лист,
Що пересох і вітерцем тріпоче тихо.
Все це було, а, може, буде ще колись,
Та відійде у вічність вичавленим жмихом.
Пусті слова без змісту звуками гудуть.
Вони втрачають щосекундно амплітуду.
Я там жива. Я ще жива. Але не тут.
Тут поступово помирати віршем буду.
Коли на розум одягає Мить капкан,
Тобою ж викутий, для власної безпеки,
Думки ведуть на полонині Слів аркан,
Приносять серце ніжно в жертву, як ацтеки.
Беру тремтячими руками жовтий лист,
Щоб повернути все назад. Але намарно.
Ти не сумуй - це все було уже колись.
Душа відсвічує й згорає фрагментарно.
22
20
439
Тобі...
Ти часто від світу тікаєш у вірші,
Щоб виписать думку в смартфонний блокнот.
Вони такі різні: великі й ще більші,
Звучать, мов непізнані дві сотні нот.
Віршований світ є незримий, без фальші,
Приймає такою тебе, яка є,
Під ніжними пальцями рими у вальсі -
Їм Слово зі сцени зійти не дає.
Всі ритми керують там рівно і чітко:
Співа амфібрахій, і грає хорей,
А ямб з анапестом танцюють чечітку,
Ховаючи дружно тебе від людей.
Коли йдеш назовні - страждаєш нестримно
Від галасу світу, що чинить лиш зло.
Тому, як є змога, біжиш безупинно
Туди, де раз серце ожити змогло.
19
6
259
