Вже давно...
Лео Лея
Вже давно я не вірю в казку (так, казок було надто багато), Краще взяти у руки праску і зім'яте життя прасувати. Вже давно не чекаю мрію (її легше самій створити), Але маю на те надію, що зумію й без неї прожити. Вже давно залишила кредо, що від мене щось вимагало, Часто дуже я просто - "недо-", що багато в житті програвало. Вже давно, та й недавно також, перестала багато хотіти Від життя, що зім'ятий аркуш, який прагне все ще злетіти...
2021-09-18 08:07:54
9
5
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (5)
Павел Урбан
@Лео Лея а я иначе не умею)
Відповісти
2021-09-18 14:17:49
1
Лео Лея
@Павел Урбан В этом мы с тобою схожи, но мне ещё предстоит научиться высказывать моё впечатление)
Відповісти
2021-09-18 14:20:45
1
Лео Лея
☺️
Відповісти
2023-01-01 22:08:44
Подобається
Інші вірші поета
Глибокі шрами Алегоричний 03.15 Це не вірш, а просто... щось))
Інші поети
Nastia
@nastia_28_love
Схожі вірші
Всі
Все й одразу
Ай
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
4801
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12324