Дякуєм, що світив
Людмила Скрипко
Тягнеться, наче за голкою нитка, Ближче до світла весь світ. Тому люди світла згоряють швидко, Гріють так мало літ. Тільки і чує прохання про поміч. Відповідь - без відмов. І біля світла того пообіч Кружляють всі знов і знов. Гріє невпинно серце велике, Плавить зсередини жар... І не питає ніхто в людини Прокляття то, а чи дар. Кожний своє лиш на думці має, Знову без зайвих слів Гоїть болюче, поміч питає. У відповідь тиша... Зітлів... Більше не знайдуть тепла у серці, Вигрібли з нього жар. Світло його не пульсує, не ллється, Людям роздав свій дар. Зліт у останнім ривку земному В самісіньку синь небес... А на землі вже й забули про нього, В пошуках нових чудес. Хочется встать на околиці світу, Вигукнуть в небо щосил: "Вічная пам'ять і слава світлим, Дякуєм, що світив!" 21.01.2023
2023-08-27 07:24:52
1
0
Інші вірші поета
Татові Осінній спогад Горе Прості істини
Інші поети
Ally San
@allysan1210
Minyunsu3
@Minyunsu3
J 131
@Ju131
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11536
Печаль прячется в словах
Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)
Полны отчаяния слова Достигли й душат вдруг меня Не знаю дальше как мне быть И стоит ли их отпустить Всю грусть ,что прячется внутри Пусть заберёт с собою дни А шоколад утешет впредь Всё горести уйдут под дверь Но чувства ,что живут внутри Не скроешь с время позади Ведь вырвуться с оков груди Их не сдержать нечем увы ... Как не было мне тяжело Я не смогу забить их льдов И холод тот , что тронул весь Согреть не сможет даже лесть...
50
12
3910