Вірші
Чи то кохання чи то прокляття?
Я була створена Творцем,
Що був звичайним смертним.
Винна я йому своїм серцем,
Що стало надто тендітним.
Моє полотно давно намальовано,
Пігмаліон створив свою скульптуру.
Але щось в них ожило,
Виходить з грудей некеровано.
Чи то почуття чи то прокляття?
Що душу мою охопило,
І більше ні про що не можу думати.
Чи то кохання чи то забуття?
Це все мною не пізнано,
І більше нічого не можу малювати.
Я шукала відповіді на свої питання,
Слухала себе, своє серцебиття.
Але в його очах бачила своє бажання,
Воно билося гучно та швидше.
До мене все йде натхнення,
Хвиля, що здатна на усе.
І не знаю, що все принесе.
Чи буде те, про що є прагнення?
Чи то кохання чи то прокляття?
Чи то Господні діяння,
Чи це не схоже на випробовування?
Чи то падіння чи то спасіння?
Чи то диявольські страждання,
Чи це не перетвориться на ридання?
О Боже допоможи ж мені!
Кохання світле і безсмертне,
Я хочу лише торкнутися його вуст!
Дияволе, не забирай його душу, ні!
Серце йому назавжди віддане.
Навіть якщо тіло помре!
Я віддам себе йому, у його владу,
Лише нехай дозволить бути поруч.
Це почуття вже нездоланне!
Я віддам свою душу, у небеса,
Нехай дозволять бути щасливими до неба,
Чи я піднімусь чи впаду!
Чи я піднімусь чи впаду!
7
1
161
Кохання втратило зв'язок
Кохання втратило зв'язок,
Перервався довгий ланцюжок.
І ось,
Відчуваю, що втратила когось.
Самотність моїх вуст торкалось,
І все дарма.
Дивлюся на закохані ті очі,
Образи сумні на папері.
В моїй душі настала
зима.
Хочу сказати слово, закричати,
Не знайду ні думок, ні звуку.
Тому що не зможу зліпити все знову,
Моя душа плаче, істерить, горить.
Тому що таких почуттів не виносить,
І ось.
Мені все це здавалося лиш сном.
Тепер це стає можливим кошмаром.
12
1
193
Ніч довга, гуде тривога
Ніч довга, гуде тривога.
Біда надходить в серце.
Нема вже болю, чорнило чорне
залишило після себе тишу.
Думки віддані вітру, нічого не залишу
заберу усе в могилу.
Земля вже мокра, напросилася дощу
і я у ній загину.
Кров інших, невидима тече
лиха і хитра, жорстока і підступна.
Дощ вже навіки не змиє
ті невидимі стежки, що зло то поглинає.
Під землею усі, хто чекає, хто помирає,
В усіх одна голова.
У могилах прикуті до себе,
В усіх втомлена душа.
Як серце плаче за тими, кого відпустила,
Кого тримає воно ще у пам’яті?
Чому вони навчилися, як життя їх проводжала
у стежки хороші і лихі?
Покинули вони мене, любі,
Як пташки гнізда собі в’ють.
Щоб вітер їх не зламав, надія в них не вмерла,
А у серцях панувала чиста правда.
Ніхто не питає, що з моїми гніздами,
Що я будувала їх досвідами.
Ніхто не спитає якими страждала я болями.
Щоб молитися після за всіх,
нічого для себе не зробивши.
Хто побачить мене, мої сумні очі,
Заплаче озерами сліз над моїми думками.
Заплачу я з ними, але одна вночі,
Нехай мій попіл рознесеться вітрами.
Простягають руки,
Голодні мерці.
Дивляться демони,
Рахують гріхи.
Ланцюги на шиї,
Руки у кайданах.
Б’ють мене спогади,
Насолода приходить,
Зізнаюся у своїх гріхах,
Покарання надходить.
Зізнаюся: все життя моє – прокляття.
Сумна тінь лягла, взяла у полон.
Всередині – страшна мука,
Не знайшла заспокоєння моя душа.
Змія в серці – та відплата,
Що слова то лише терени кляті.
Дії їх – та насолода,
Щоб страждали усі, як страждають самі.
Не хочу бути ні палачем ні суддею,
ні Терезою, ні дияволом.
Нічого не хочу, лише бути собою,
Підкорятися долі з великою журбою.
Завдають болю,
Ламають волю.
Світло ховаю,
Сміються з мене демони.
Нічого не роблю,
Нічого не вмію.
Життя своє гублю,
Плачуть наді мною янголи.
Бо що я зробила з собою?
Підкорюсь я своїм думкам,
Зберу себе по уламкам.
Щоб не знали люди,
що я відчуваю.
Тривога стихла, в серці ще живе наївність,
Слів недосказаних сум великих.
І зникнуть біди, настане тиша,
Колись в душі настане гармонійність.
Робота у співавторстві
13
3
139
У болісних думках я залишусь назавжди
У гірких думках я стою самотньо,
Сльозами серця поливаю поля,
Світ байдужий, нема вже прощення,
А моя доля — лише чужа мить.
Крізь сльози й сум я шукаю себе,
Та навколо світ безжалісно спить.
Поруч людей, але самотня тінь,
І тільки спомини лишилися в серці.
Залишаюсь сама зі своїм тяжінням,
Серед людей, але в них порожньо.
Так і проходить моє минуле,
У почуттях гірких, майбутнє чорне.
У болісних думках я залишусь назавжди,
Тлінні мрії мов зірвані крила.
Серце висохне, без відповіді буде,
Лиш холод, сльози і ніч мовчазну знайде.
13
1
143
Я рву картину
Пробилися мої шість років,
Ще не пройдених життям віків.
Мій брат подарував мені картину,
Що присвячена мені.
В ній місто зеленіло,
Радість лило, як джерело.
Тепло кольорів, панувало щастя,
В ній танцювало життя.
І темрява накриває цей світ,
Крок за кроком, усе в руїнах.
Не відновити те, що вже є в серцях.
У кровоточивих і болючих ранах.
Мій брат казав мені:
"Збережи світло в собі".
"Все залежить від тебе",
"Ти не одна, пам'ятай це".
І темрява живе в душах людей,
Вона руйнує майже все, і знов.
Я чую крики і стони з грудей,
А на стіні висить та сама картина.
Я рву картину усім на зло,
Я руйную картину, заливаю чорнилом.
Я рву її, світло в мені згасло,
Щоб ніхто не міг її бачити.
Я рву її, бо на світі панує зло,
Я руйную себе, заливаюся сльозами.
Ніщо не вилікує мене словами,
Мені погано, але ніхто не бачить.
Ця згадка брата - надія у світі попелу,
Без неї нічого не має сенс.
Я зберігала братову картину,
Моя особистість вмирає.
І все лежить, горою кісточок,
Панує тиша, лише темні кольори.
Я притискаюся у глухий куточок,
Братова картина зруйнована, що присвячена мені.
Я рву картину, як своє крило,
Так хотіли люди, усе через зло.
Я втомилася від тої картини,
Що є в мені, тепер одні тріщини.
Я рву картину, щоб ніхто не бачив,
Я руйную, щоб не зруйнували її інші.
Я руйную, бо все майже вмерло,
Пішло з картини усе світло.
15
3
156
