Коли ми втрачаєм любов...
Настя Плюхина
Коли ми втрачаєм любов, Свою, справжню, надійну, Ми забуваєм про себе, І згадуєм минулі дні, В яких кружляли як у сні. Вони наче маревом оповиті. Коли забувши про все Ми по бульварах ходили, Втопали у місті нічнім, І над будинками, хмарами, небом Летіли ми наче птахи. Здіймались, щоб впасти на землю. Розбитись і душу розбити. Тоді ми були володарі світу. Тоді ми були королі. А зараз - нічого. Ми впали. Три тисячі миль над рівнем неба. Тепер,як ніколи, відчули ми біль.
2019-04-08 10:35:02
1
0
Інші вірші поета
Спогади. (Пейзаж) Вірш для вбивці Вона стояла, слухала весну (Лесі Українці) Ловець снів
Інші поети
BON BON
@bon_bon_c0xu
Схожі вірші
Всі
وردةٌ قبِيحة
تُومِي.
و مَا الّذي يجعلُ مصطلحُ الوردة قبِيحة؟ -مَا الّذي تنتظرهُ من وردةٍ واجهت ريَاح عاتية ؛ وتُربة قَاحلة و بتلَاتٍ منهَا قَد ترَاخت أرضًا ، مَا الّذي ستصبحهُ برأيك؟
55
10
2688
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11480