Важкі кроки. Стук у двері, Наче блискавка крізь скелю. Погляд млявий. Запах кави. Із вікна виглядають хмари. Голос лункий. Твердість думки. У руках милі кульки. Погляд в землю. Прохолода. Пізнє сонце і негода. Темні туфлі. Темні брюки. Мокре пальто і парасолька. Кілька видихів судомних. Похитавшись на підборах, Йде до зали, губить кульки. Ті летять куди завгодно. На паркеті темні плями. Сльози на листі від друга. Із каміну визирає Вогник стомлений кудрявий. Фрукти й овочі на кухні. Шум води іде з вбиральні. Лік годинника на стіні Пригадає старі рани. В кабінеті чути жінку. Крик істерики і грому. Все погода зіпсувала – В сонці хижа ця яскрава. Один голос. Більш нікого. Наче темне покривало, Крило хмарами те небо, І крізь вікна всюди тьмяно. Скрегіт сходів чути збоку. Повертаюся – нічого. Відкриваються ті двері, Що сто років запирали. І так легко, і так просто Ті літають серед гамми. Світла фарба на картинах Забруднилась давнім пилом. Ноги трохи промокають – Йде вода рікою з ванни. Тут сіпнувся кутик рота. Очі забігали по залі. Вуха нишпорили всюди. Відчуттям тривоги пахло. Долинали звуки крапель, Що стікали по віконню. Плід лежав біля дивану, Наче біг він до каміна. «Тут зігрітися нелегко» - Промайнула стиха думка. А тим часом плід намокнув Від води, що йде із ванни. Підкосилися ті ноги, Що блукали тут здавна. Потонули дивні шовки, Що ховались під паркетом. Промокнули папери, Що підписані панами. На стелі, де з кришталю Вимальовувались барви, Було видно візерунок, Що показував зітхання. Прямували мокрі туфлі Верх по сходах, до тих спалень, Де розкішні юні дами Лиш сиділи і гадали Над підступним, хитрим планом. Знову вчулись крики жінки. Намокають вже портьєри. Намокають і всі меблі. Ногам рухатись вже важко, Бо вода – могуча сила. Лине з ванни ціла буря, Б’ється об могучі стіни, Валить все вона в дорозі . Вийшло сонце – блиск лукавий, Що схмельнів, немов від кави, Прикрашає рясні води. Стогнуть хвилі, йдуть в навалу, І штурмують вікна й двері. Вже на сходах верхніх самих, Хлюпають ноги, мов в басейні. Видно стало велич дому. Сонце рвалося у вікна. Три кімнати. Темні двері. Вибір був перед ногами. Крок вперед. Там на терасі Сидить орел. З грізним ляском Він зірвався в небо хмурне, А із крил лиш сипле пил. У кімнаті першій, тьмяній Був лиш стіл, що й у вітальні. На столі лежав пергамент, На якому красувались руни, Що ніким незнані. Так і в інших двох кімнатах – Руни вишкрябані тайні. А вода уже прибула, І своїм широким кроком Швидко все опанувала У просторах тих кімнат. Важко думати про інше, Коли в пошуках надії, Порятунку і … «Андрію!» Вона кинулась до брата, Що давно вже не бував У її теплих обіймах. Ноги, руки, очі, шия – Все відчуло таку легкість! Все те стало неважливе І летіло десь у хмарах. Її брат помер у морі, А вона – у океані, Що заповнив ту будівлю І поглинув її разом. Як буває, і як кажуть, Був не в тому місці, Не з тими, з ким потрібно, І не в той, що треба час. Співчуття нема у психів, Та воно бува вбиває. Не пригноблює, не кривдить, А з лиця земля стирає … Пильний погляд ліг на крісло, Що пливло із нею поряд. І ситцева та оббивка, Що колись була у моді, Гине на очах у неї - Безтурботної такої. Крапля з ока. Зліва. Зправа. Розмішались з океаном. А вуста щось прошептали - Вже рятунку не бажали. Наче світлу насолоду Зустріча вона кінець. Бачить вікна. Бачить стелю. Не забуде їх довіку. Дно вже скоро. Недалеко. Припада вона до землі, Пам’ятає свою юність, Ну, звісно, і дитинство. У величній тій домівці – Спадок родичів багатих – Вона бігала і грала З братами у квача. А тепер… вона, як човен, Що пробитий до нестями, Пада каменем до землі. Зліва, зправа і довкола Омива її вода. Під водо й над водою Та все згадує квача. Тьмяне світло, окуляри, Що поцупила в бабусі, І згадала, як та бурчала І була зовсім не в дусі. Так й застигли сірі очі, Що дісталися від мами, І застигли білі губи, Що дісталися від батька. Пригадала дикі крики, Що почула їх сьогодні. (От кузина божевільна – Затопила всю хатину!) Де ж поділися ті кульки, Що отримали свободу? … Тут неначе хвиля дива Підійма її до неба. … Вдихни кисню…