Пролунав стукіт у двері. Біллі розплющив очі, сів на ліжку та оглянув доволі непогано освітлену кімнату, хоча в ній і не було вікон. Потягнувшись, солдат встав на ноги та швидко вдягнувся у футболку та спортивні штани, які прихопив з собою, коли відправлявся на базу. Майор швидко відчинив двері та побачив усміхненого Тайлера, який стояв просто перед ним.

- Як справи, сер?- посміхнувся солдат.

- Я буквально щойно прокинувся, тому ще занадто рано говорити.

- Розумію. Знаєте, я домовився з генералом Сімсоном про невелику розвідку на одній з давно відкритих планет.

- Навіщо?- невдоволено спитав Біллі, спостерігаючи за тим, як його напарник пройшов всередину.

- Красива природа, прекрасна безкоштовна їжа та красиві дівчата... Я вже говорив про це із Саймоном і він згоден.- Тайлер оглянув кімнату, в якій все було доволі скромно. Вона нічим не відрізнялась від багатьох схожих, які є у цьому військовому комплексі.- Доволі мило.

- Як справи з Нельсоном?- спитав Біллі, підійшовши до свого ліжка.

- Я чув, що він досі у камері та очікує трибуналу. Генерал старається відтягнути це, але всі чудово розуміють, що вічно він це робити не зможе... Навіть трохи жаль його.

- Глянемо, що вирішить суд,- мовив Біллі,- Чекай на мене через кілька хвилин в арсеналі.

Тайлер легко кивнув та покинув кімнату. Біллі швидко вдягнувся у нормальний одяг, хоча так і не збирався носити форму солдатів цієї бази. Вже через кілька хвилин, взявши зброю та необхідне спорядження, чоловік зустрівся з Саймоном та Тайлером у сірому коридорі, коли вони повільно крокували у напрямку залу брами.

- Отож,- почав майор, йдучи коридором,- Що нам варто очікувати по той бік?

- Цю планету вже відвідували SG-1 та SG-12 майже двадцять років тому,- спокійно говорив Тайлер,- Очевидно, що за цей час ситуація могла змінитись, тому я переконав генерала у необхідності провести розвідку. Ми прекрасно знаємо, що нова загроза з боку гоа’улдів реальна.

- Це ще не точно,- мовив Саймон,- Ми вбили одного Системного Лорда, який міг наговорити перед смертю все, що-завгодно.

- Сумніваюсь. Ток’Ра також говорять про дивну активність гоа’улдів. Вони не настільки необачні, щоб ось так розкидатись словами.

- Не обманюй себе. Ти просто хочеш поїсти та спробувати покласти когось у ліжко.

- Ні!

- Саме цього він і хоче,- посміхнувся Біллі, але одразу став серйознішим,- Твоя рука вже нормально зрослась?

- Так.- відповів Тайлер,- Інколи ще болить, але лікарі кажуть, що до служби вже готовий.

- Це добре. Ніколи не знаєш, що нам там може чекати.

Пройшовши коридором, троє чоловіків опинились у залі брами. Вільям звернув увагу на кількох солдатів, які були змушені весь час охороняти зоряну браму.

- Набирай,- мовив Біллі, повернувшись до диспетчера, який сидів за набірним комп’ютером у спеціальній кімнаті. Від залу з брамою його розділяло лише куленепробивне скло.

Внутрішнє кільце брами почало рух, який супроводжувався характерним звуком від самої брами та звуковим сигналом системи оповіщення.

- Наскільки я знаю, населення схоже на греків у часи Античності,- мовив Тайлер,- Впевнений, що вони будуть раді нас бачити.

- Перший шеврон розблоковано,- мовив диспетчер.

- Нам варто остерігатись згадок про кращі технології?- спитав Біллі.

- Ми не в часі подорожуємо,- мовив Саймон.

- Вони розвиваються своїм шляхом, який не сильно залежить від того, що ми знаємо зараз.- додав Тайлер.

- Другий шеврон розблоковано,- повідомив диспетчер.

- Тим не менш, минулого разу команду SG-12 зустріли не дуже радісно,- сказав Саймон.

- Це був період, коли NID масово крали технології наших союзників. Не дивно, що вони не бажали нас бачити.

- Третій шеврон розблоковано.

- Тобто, зброю використовувати не прийдеться?- спитав Біллі.

- Я більш, ніж впевнений, що ні.

- Четвертий шеврон розблоковано.

- Надіюсь, ми не будемо затримуватись там надовго,- мовив Саймон,- Сьогодні важливий матч.

- Прийдемо, оглянемось, погостюємо та підемо,- мовив Біллі та перевів погляд на Тайлера,- Нічого більше.

- П’ятий шеврон розблоковано.

- Він тільки мені набрид?- спитав Саймон, ледь помітно вказавши рукою на диспетчера.

- Так, починає дратувати,- погодився Вільям.

- Це його робота,- заперечив Тайлер,- Можливо, від нього інструкція вимагає говорити ці слова.

- Ми можемо сказати, щоб він заткнувся,- запропонував Саймон,- Я впевнений, що ніхто не буде заперечувати.

- Шостий шеврон розблоковано.

- Ні... Він робить свою роботу,- сказав Біллі,- Нехай говорить, якщо потрібно. Хоча сумніваюсь, що це аж настільки необхідно.

Останній символ наближався до сьомого шеврону, але внутрішнє кільце раптово зупинилось, а символи погасли.

- Якого чорта?- спитав Біллі та перевів погляд на диспетчерську, де вже стояв генерал Сімонс.

- Я не знаю,- сказав диспетчер,- Енергія надходила стабільно, як завжди.

- Невеликі неполадки,- сказав генерал, скориставшись мікрофоном,- Спробуємо швидко вирішити.

У цей момент шеврони почали загорятись один за одним.

- Активація ззовні,- швидко сказав диспетчер, побачивши, що відбувається,- Незаплановане прибуття. Групи А та В у зал брами.

- А ось і розваги,- сказав Біллі.

Товсті та міцні металеві двері відчинились і в зал прибігло півтора десятка солдатів охорони, які почали швидко займати свої позиції. Тим часом, жестами віддавши наказ, Біллі, Тайлер та Саймон також зайняли вигідні місця, готуючись зустрічати противників у випадку, якщо вони зможуть пройти через діафрагму. У цей момент диспетчер закрив діафграму, яка й слугувала головним щитом Землі від противників. Через кілька секунд засвітився сьомий шеврон і Біллі почув звук утворення кротовини. Тим не менш, чоловік побачив, що всплеск енергії не зміг пробити діафрагму.

Генерал Сімонс кілька секунд переводив погляд на зал брами, а, звідти, на монітори, яких у диспетчерській було достатньо. Чоловік очікував побачити якісь зміни, але нічого не відбувалось.

- Якісь зміни?- зрештою спитав генерал у диспетчера.

- Поки що, нічого... Хоча, ні. Отримуємо сигнал... Він з Чулака, але ми не можемо ідентифікувати того, хто відправив його. Або ми відкриємо діафрагму, або вони помруть... Хто б це не був.

- Приготуватись до контакту з противником,- мовив генерал у гучномовець та легко кивнув диспетчеру.

Чоловік за комп’ютером відчинив діафрагму і синє світло горизонту подій додатково освітило зал. Кілька секунд вони спостерігали за кротовиною. Зрештою, в залі опинився темношкірий чоловік у хорошій фізичній формі та з клеймом на лобі у вигляді змії. Він оглянувся навколо, ніби бував тут раніше, а тоді звернув увагу на солдатів, які тримали зброю піднятою та готові у будь-який момент відкрити вогонь. Розуміючи, що знаходиться на прицілі, чоловік повільно підняв руки, показуючи, що прийшов без зброї.

- Не стріляти!- крикнув Сімонс, швидко зайшовши у зал брами та підійшовши до прибулого,- Тіл’к! Радий вас бачити! Давно вас тут не було.

- Більше десяти років,- низьким та спокійним голосом мовив чоловік.

- Опустити зброю,- наказав Біллі, спостерігаючи за прибулим.

- Він вже не такий, яким я його пам’ятаю,- сказав Тіл’к, озирнувся навколо та легко посміхнувся.

- Так, я знаю. Багато чого змінилось. Комплекс майже не функціонував з 2011 року, але ми намагались зробити все можливе, щоб втримати його на плаву.- генерал Сімонс перевів погляд на команду Біллі,- До речі, це наша передова команда. Я думаю, що ви, як член SG-1, маєте знати тих, хто тепер буде виконувати головні завдання.

- Біллі Руссо,- представився майор та, побачивши, як легко вклонився Тіл’к, у знак поваги, зробив так само. Тоді чоловік перевів погляд на своїх товаришів,- Це Тайлер Грахам та Саймон Скор.

- Привіт,- посміхнувся Тайлер, показавши вказівний та середні пальці, підняті вгору.

- Що привело вас на Землю?- спитав генерал Сімонс у Тіл’ка.

- Я б хотів обговорити це у конференц-залі. Боюсь, що народу джаффа знову потрібна допомога Тау’рі.

Чоловік, не відтягуючи час, швидко піднялись у конференц-зал та сіли на м’які шкіряні крісла. Тіл’к та генерал зайшли у приміщення останніми.

- Отож,- почав Біллі, почекавши поки Тіл’к та генерал сядуть на свої місця,- Що може загрожувати народу Джаффа, що ви знову згадали про нас через 10 років?

- Я намагався раніше зв’язатись з цим світом, але контакт не встановлювався.

- Керівництво поставило блокуватори, які не дозволяють зв’язатись з цією брамою,- сказав генерал,- Лише кілька місяців тому, після зникнення нашої команди, ми звернули увагу на те, що блокуватори зникли.

- Хто придумав такі штуки?- спитав Тайлер.

- Джонас Квін.- відповів Біллі та побачив здивований погляд генерала,- Я вже встиг прочитати всі документи, які ви мені дали.

- Очевидно, ваше керівництво вирішило зупинити проект,- продовжив Тіл’к,- тому Джаффа продовжили свою боротьбу самостійно.

- Ви могли звернутись до Ток’Ра,- сказав Тайлер.

- У наших народів зараз... непрості часи... Кілька років ми боролись проти Сварога, який, як ми думали, був реальною загрозою для нашого народу. Я був дуже здивований, коли до мене дійшла інформація, що люди з Землі вбили його.

- Так, це були ми,- з посмішкою сказав Біллі.

- Наші агенти швидко повернулись назад, щоб поділитись цією новиною.

- Якщо ви прийшли сюди, щоб подякувати нам, то не варто було,- сказав Тайлер та замовк, коли побачив погляд Тіл’ка.

- На жаль, все не так просто, як ви думаєте. Весь флот, володіння, армію та рабів Сварога забрав інший гоа’улд.

- Почекайте,- втрутився Сімонс,- Я думав, що Сварог — останній з Системних Лордів.

- Є ще багато інших, дрібніших гоа’улдів.- пояснив Біллі,- А Системні Лорди — це... Це, свого роду, НАТО.

- Дійсно,- підтвердив Тіл’к.

- Щось мені підказує, що хтось вже не такий слабкий, як був до нашого втручання.- мовив Саймон.

- Нашим шпигунам відомо ще про, як мінімум, десятьох гоа’улдів, які стали активнішими після смерті Сварога.

- Тобто, після нашого втручання,- уточнив Тайлер.

- Я не впевнений, що нам щось може загрожувати,- сказав Біллі,- У нас є кілька космічних кораблів, які можуть розібратись з корабля гоа’улдів. Наскільки я знаю, в Антарктиді є секретна зброя, яка допомогла нам здолати Анубіса. Ми знищили майже всіх Системних Лордів і єдине місце, де ми можемо бути у небезпеці — по той бік брами. А тут у нас достатньо сил, щоб захистити себе та населення.

- Ви недооцінюєте гоа’улдів,- мовив Тіл’к, вислухавши Вільяма,- Вони дуже підступні та встигли наростити свою міць за ці 10 років.

- Вони нарощували її тисячоліттями, але не змогли впоратись з людьми, які були нижчими за них по технологіях.

- У майбутньому вам так щастити не буде. Гоа’улди зрозуміли свої помилки та більше їх не повторятимуть. Я вирішив, що вам буде корисно знати про наших ворогів. Сварога ви вже бачили особисто. Ще одним серйозним ворогом є лорд Пта. Правда, він уже дуже старий та вважається розробником ха’таків.

- Чого?- перепитав Саймон.

- Космічних кораблів гоа’улдів,- пояснив Біллі.

- Ця велика хрінь у вигляді піраміди, яку ми бачили на планеті,- додав Тайлер.

- Ага, зрозуміло.

- З інших, що нам відомі, я знаю лише про Морріган та Фобоса. Вони жорстокі, але хитрі правителі. Морріган, як і Фобос, навчились на помилках Баала, тому ніколи не повторятимуть їх.

- Помилки Баала?- перепитав Біллі.

- Вони ніколи не візьмуть вас живими.

- Змушений сказати, що це звучить цілком логічно.

- Втім, я прибув сюди не лише для того, щоб поділитись інформацією,- мовив Тіл’к,- Ми знаємо, що на Чулак летить два кораблі гоа’улдів. Поки що, ми, з невідомих причин, не можемо зв’язатись з старійшинами джаффа, тому я прийшов просити допомоги у вас.

- Це звучить цікавіше, ніж розвідка давньогрецької цивілізації,- задоволено сказав Саймон.

- Нам треба подумати,- мовив генерал Сімонс та, швидко вставши з крісла, пішов у свій кабінет. Одразу за ним піднявся й Біллі, який пішов за чоловіком та зачинив за собою двері.

- Не думаю, що у нас є вибір,- сказав майор, вставши навпроти генерала,- Вони наші союзники, а, значить, ми маємо допомагати один одному. Тим більше, краще зустріти противника на чужій землі, ніж на своїй.

- Ти ж казав, що нам нічого не загрожує.

- Десять років пройшло. Хто знає, що могли придумати гоа’улди.

- Ти розумієш, що керівництво зробить зі мною, якщо помре ще хоч хтось?- невдоволено говорив генерал,- Міністр та президент на межі. Вони дуже сумніваються щодо цієї програми.

- Президент вступив на посаду буквально тиждень тому. Йому просто потрібен час. Тим більше, я дуже сумніваюсь, що президент та міністр будуть головною проблемою, якщо сотня кораблів прилетить на Землю... У нас була розвідка? Значить, це буде розвідкою, але на іншу планету.

- У нас взагалі нічого не має бути.

- Якщо ми покажемо президенту, що може дати ця програма, він буде на нашому боці. Дайте нам проявити себе.

- Я даю вам 24 години. Якщо до цього часу ви не зможете повернутись, ми не відкриємо діафрагму.

Біллі, більше нічого не говорячи, легко кивнув та покинув кабінет.

***

Тим часом, Нельсон Касл сидів у темному приміщенні, у якому взагалі не було вікон. Кілька хвилин чоловік дивився на сірі двері, розмірковуючи над тим, що з ним буде далі, а тоді перевів погляд на камеру відеоспостереження. Лише невелика червона лампочка вказувала на те, що вона працює. Чоловік чудово розумів, що ні на що хороше сподіватись й не варто. Очевидно, порушення наказу керівництва найсекретнішого військового об’єкту в історії було поганою ідеєю. Тим не менш, Нельсон сподівався, що хтось допоможе йому вибратись з цієї ситуації. Він вірив у це.

Броньовані двері відчинились і всередину зайшов невідомий чоловік у чорному класичному костюмі. Незнайомець оглянув кімнату та швидко сів навпроти затриманого, витягнувши з своєї сумки ноутбук.

- Нельсон Касл,- почав чоловік, коли охоронець зачинив за прибулим двері,- Служив у загоні спеціального призначення в Іраку. Дослужився до сержанта, але після інциденту з начальством, подав заяву на переведення. У 2011 році приєднався до однієї з команд проекту “Зоряна Брама”, але через кілька місяців проект закрили, тому залишився просто тримати пост. 21 грудня 2020 року порушив наказ та, разом з кількома іншими солдатами, відправився на іншу планету. Через три дні брав участь в рятувальній операції, яка провалилась. Все правильно?

- Цілком.

- Думаю, не слід нагадувати про те, що з вами буде за таке порушення наказу. Президент дав у 2011 році чіткий наказ зупинити проект.

- Так, я розумію.

- В такому випадку, що змусило вас пройти через браму?

- Я мусив це зробити.

- Я хочу знати все до найменших деталей. Можливо, це допоможе і вам, і мені.

***

21 грудня 2020р. 11:48

Гора Шайєн, штат Колорадо, США

Нельсон Касл та кілька інших солдатів сиділи у просторому залі, обговорюючи особисті теми. Чоловіки те й робив, що переводив погляд на зоряну браму, згадуючи свій перший прохід на іншу планету. Він чудово пам’ятав, як брав участь у війні з Люсіанським Союзом, та пам’ятав той день, коли дізнався про закриття проекту.

- Ні,- мовив Хокай, не погоджуючись з товаришами,- Це все просто якесь лайно. Якщо ти думаєш, що вони виграють цей сезон, то можеш просто зараз віддати мені гроші.

- Нічорта,- заперечила Кейтлін,- Вони вже не вперше вириваються вперед під кінець сезону. Тобі нагадати про 1994, 1997, 2004 та 2009 роки?

- Їм просто пощастило. Я більш, ніж впевнений, що цього разу Чикаго знесе їх. Ти бачила їхню команду? Ці нікчеми з Колорадо просто не здатні стати серйозною загрозою для нормальних команд.

- Так само говорили люди й тоді.

- Окей,- втрутився у розмову Нельсон,- Варто згадати, що у 2018 році їхня тактика не спрацювала.

- Можливо й так, але я готова поставити дві тисячі, що цього сезону вони заберуть кубок.

- Дві тисячі?- перепитав Хокай.

- Так, дві тисячі.

- Ти впевнена, що це хороша ідея?- спитав Нельсон,- Те, що їм пощастило чотири рази не значить, що так буде й цього разу.

- Я цього року уважно спостерігала за ними. Вони виграють. Дві тисячі.

- Добре,- спокійно мовив Хокай,- Мені не страшно. Ставлю дві на Чикаго.

- Ви, я бачу, жартівники,- посміхнувся Нельсон,- Дві на Нью-Йорк.

- Невже наша дівчинка поставила на минулих чемпіонів?- спитав Хокай, перевівши погляд на товариша.

- Саме так, бо у мене ще є трохи розуму. І саме тому я можу забрати свої шість тисяч просто зараз.

- Це ми ще побачимо,- мовила Кейтлін,- Цього року Нью-Йорк вийшов не дуже добре.

- Вони чекають.- мовив Нельсон та піднявся з-за невеликого стола,- Треба трохи пройтись.

Чоловік покинув зал та йшов сірими коридорами безлюдного комплексу. Бункер, збудований 6 лютого 1966 року, як відповідь Радянському Союзу, зараз виглядав повністю покинутим. Лише кілька людей та невелика охорона комплексу досі залишались тут. Інколи, приїжджали перевірки з Пентагону чи генерал. Втім, після призначення генерала Сімонса на посаду, він знаходився у комплексі майже весь час.

Тим не менш, Нельсон з посмішкою на обличчі згадував ті часи, коли ці сірі коридори були заповнені людьми, яким було важко навіть розминутись. Інколи, доволі непросто повірити, що з тих часів нічого не залишилось. Лише порожні коридори, порожні кімнати та старе обладнання, яке вже нікому не потрібне. Солдат пройшов ще кілька кроків та зупинився коло ліфта, згадуючи, як вийшов з нього вперше.

Якраз у цей момент він почув звуковий сигнал тривоги, а червоні сигнальні вогні засвітились вперше за 8 років. Кілька секунд Нельсон намагався зібратись з думками, намагаючись зрозуміти, що ж йому робити. Зрештою, чоловік згадав старі інструктажі, які проходив багато років тому, і швидко кинувся в арсенал. Взявши автомат, сержант вибіг у коридор, де побачив Хокая, Кейтлін та ще одного солдата на ім’я Джон, які бігли туди ж, куди і він.

- Це те, що я думаю?- спитав Нельсон.

- Очевидно,- сказав Хокай, який вже не нагадував того веселого чоловіка, яким був кілька хвилин тому.

Менше хвилини зайняла їхня дорога з арсеналу до залу брами. Опинившись всередині, солдати вражено спостерігали за тим, як шеврони по-черзі загоряються.

- Десять клятих років ця хрінь не працювала,- невдоволено говорив Хокай, піднявши зброю,- Зазвичай, після такого починається справжнє лайно.

У цей момент загорівся сьомий шеврон і присутні побачили утворення кротовини. Синє світло вдарило в очі солдатів, які зайняли позиції та приготувались відкрити вогонь по можливих противниках.

- Вау,- вражено мовив Нельсон, ніби бачив пристрій вперше.

Кілька секунд солдати дивились на яскраво-синій горизонт подій, очікуючи прибуття незваних гостей, але нікого не було. Вже через хвилину кротовина зникла.

- Що це було?- спитав Джон, опустивши автомат,- Чому хтось набрав адресу, але не пройшов?

- Можливо, хтось набрав її випадково,- мовила Кейтлін.

- Ні, я так не думаю.- мовив Нельсон,- Хтось не хотів проходити, але набрав адресу вірно.

Опустивши автомат, чоловік швидко покинув зал брами та піднявся у кімнату диспетчерської. Звідти було прекрасно видно зоряну браму та все приміщення.

- Що ти робиш?- спитав Хокай, коли Нельсон сів на місце диспетчера та почав вмикати старі комп’ютери.

- Сподіваюсь, що вони ще працюють.- пробурмотів чоловік.

- Він думає, що хтось міг відправити нам повідомлення,- здогадалась Кейтлін.

- Саме так!- вигукнув Нельсон,- Точніше, я в цьому впевнений.

Кілька секунд після увімкнення комп’ютера чоловік переглядав різні файли, поки не знайшов повідомлення, яке його зараз цікавило найбільше.

“Я Войт з народу Ток’Ра. Просто зараз я перебуває на військовій базі, яка належить гоа’улду Сварогу. Відправляю це повідомлення вам, люди Тау’рі, адже тільки ви можете впоратись із загрозою, яка нависла над галактикою. Ви зробили це колись, тому можете зробити це зараз. Прошу, не залишайтесь байдужими.”

На цьому повідомлення закінчилось.

- Це повідомлення від Ток’Ра,- мовила Кейтлін, прочитавши його першою,- Вони наші союзники. Якщо ми можемо, то маємо допомогти їм.

- Але ми не можемо,- суворо сказав Хокай,- Є чітка заборона від керівництва. Ніхто не має права використовувати пристрій без дозволу президента.

- Ми могли б спробувати...- почала дівчина.

- Не могли б.- перебив її чоловік.

- Вона права,- сказав Нельсон,- Ми чудово знаємо, що гоа’улди — це серйозна загроза для нашого життя. І, особливо, для нашої планети. Наша оборона дуже пошкоджена, тому ми маємо атакувати їх першими.

- Щоб уникнути боїв на своїй території,- закінчив Джон, залишаючись в стороні.

- Ми знаємо, що ти втратив команду через гоа’улдів.- сказала Кейтлін, перевівши погляд на командира команди,- Ми розуміємо, що не можна порушувати наказ. Проте, саме порушивши наказ, SG-1 врятувати цю планету від знищення.

- Десять хвилин,- сказав Хокай, дивлячись на товаришів,- У нас є десять хвилин, щоб підготуватись. Якщо хтось не встигне, ми чекати не будемо.

Кожен з членів команди кивнув та покинув диспетчерську. Як виявилось, довго чекати не довелось. Взявши з собою зброю та лише необхідні речі, Хокай, Нельсон та Кейтлін зайшли в зал брами, де так і не було нікого.

- Де Джон?- спитав командир.

- В диспетчерській. Войт прикріпив адресу планети до свого повідомлення, тому Джон набиратиме її.

У цей момент внутрішнє кільце брами почало рухатись. Разом з цим пролунав звуковий сигнал та червоні вогні тривоги.

- Це може привернути увагу,- мовив Нельсон, спостерігаючи за цим.

- Можеш не сумніватись в цьому,- сказав Кейтлін,- Ми маємо пройти швидше, ніж нас побачать.

Нельсон звернув увагу на те, як засвітився п’ятий шеврон. Саме тоді броньовані двері відчинились і всередину забіг Джон, який заблокував двері за собою.

- Тебе хтось бачив?- спитав Хокай у товариша.

- Ні. Я зробив все швидко.

- Добре.

Тоді увагу команди привернули рухи в диспетчерській. Перевівши погляд туди, вони побачили групу озброєних солдатів та генерала Сімсона.

- Що ви, в біса, робите?- розлючено спитав чоловік, наблизившись до мікрофону.

- Пробачте, генерале, але ми змушені діяти,- сказав Хокай.

- У вас був чіткий наказ лейтенанте.

- Так, тому ми вирішили не йти до вас.- чоловік звернув увагу на те, що дві команди почали різати броньовані двері в зал брами.- Ви все одно не встигнете.

- Закрити діафграму,- скомандував генерал, але команда не відповідала на вимоги користувача, що сидів за комп’ютером.

- Коли я тільки прийшов сюди, сержант Волтер навчив мене кільком хитрим особливостям цього комп’ютера.- сказав Джон та підійшов до кротовини, яка щойно утворилась.

- Я наказую вам зупинитись!- говорив генерал.

- Можливо, колись, ви скажете нам “дякую”,- мовила Кейтлін та пішла до брами за своїм товаришем.

Одразу за нею пішов і Нельсон. Хокай, який бачив активацію брами, але жодного разу не подорожував між планетами за допомогою брами, повільно підійшов до горизонту подій. Він чимось нагадував воду, хоча, фактично, виглядав, як синя хвиляста мембрана, в яку легко просунути руку. Востаннє перевівши погляд на генерала, лейтенант пройшов через браму.

***

- Тобто, ви визнаєте, що порушили наказ вищого за званням?- спитав чоловік, який сидів навпроти Нельсона.

- Так, визнаю.

- Я радий, що ви вирішили допомагати у цій справі. Можливо, колись, вам пощастить покинути стіни в’язниці.- чоловік перевів погляд на свій годинник та згадав, що його ще чекають справи,- Прошу пробачити, але мені потрібно відійти. Сподіваюсь, що скоро продовжимо.

Незнайомець встав з-за столу та покинув темну кімнату для допитів.

***

Тіл’к, Біллі та його команда пройшли через браму та знову побачили земний пейзаж з каміння, лісу та пагорбів.

- Знаєте,- почав Тайлер, вдягаючи сонцезахисні окуляри,- Я думав, що подорожі між світами будуть виглядати трішки інакше... Або, принаймні, планети не будуть схожими на Землю.

- Готовий поклястись, що за кілька кілометрів від дому побачу таку ж галявину,- мовив Біллі.

- Йдіть за мною, якщо не хочете потрапити в якусь із багатьох пасток джаффа,- холодно мовив Тіл’к, не приймаючи до уваги слова союзників.

Майже сотню метрів вони не говорили між собою. Втім, опинившись в лісі, Біллі швидко підійшов до Тіл’ка, який йшов попереду.

- Знаєш, я читав рапорти про минулі завдання. Я знаю, що ти був в команді SG-1. Змушений сказати, що це дійсно вражає. Скільки разів ви рятували світ? За десять років ви знищили все те, що гоа’улди робили тисячі років. Це дійсно вражає та заслуговує уваги.

- Дійсно.

- Так, я знаю, що ти не дуже любиш розмовляти. Впевнений, що ви з Саймоном стали б хорошими друзями... Що ти робив після того, як покинув проект?

- Я повернувся до свого народу, щоб допомагати їм розвиватись в умовах свободи.

- У тебе є сім’я?

- Мій син живе на цій планеті, разом з своєю дружиною. Він став одним з найкращих воїнів джаффа, яких я знав.

- А Братак?

- Майстер Братак загинув кілька років тому,- після тривалої паузи відповів Тіл’к.- Це був нерівний бій з силами гоа’улдів. Він залишився останнім з групи та намагався захистити жителів невеликого села, яке хотіли спалити противники. На жаль, ми прийшли занадто пізно.

- Мені жаль,- мовив Біллі.

- Не сумніваюсь,- сказав Тіл’к та через кілька секунд додав,- Ми прийшли.

Вони вийшли з лісу та побачили велике місто, де, як і багато років тому, вирувало життя.

- Середньовічне місто,- мовив Тайлер, вдихнувши свіже повітря лісу,- Щурі, лайно, епідемії та смерть... Завжди хотів побачити це особисто.

- Це місто збереглось з часів панування Апофіса, але тепер воно повністю належить вільним джаффа.- говорив Тіл’к, крокуючи вперед,- Кожен може прийти сюди та почати нове життя. Без страху та рабства.

- Звучить непогано,- сказав Саймон.

- Просто хочу нагадати, що під час епідемії чуми вимерла третина населення Європи, а це, повірте мені, дуже багато. Невідомо, яку хворобу ми можемо отримати тут.

- Після кожного завдання нас перевіряють лікарі,- сказав Біллі, переступивши через невелику гілку на дорозі,- Можеш про це не перейматись.

- Авжеж. Вони ж не можуть щось пропустити чи забути. Я лише хочу сказати, що нам варто бути обережнішими.

- Як скажеш,- сказав Біллі, коли вони підійшли до головних воріт міста.

На диво, побоювання Тайлера не виправдались. Архітектура та жителі дійсно нагадували людей, які жили у Середньовіччі. При цьому, все інше виглядало неймовірно чистим та охайним. Прибрані вулиці та балкони, прикрашені різними квітами, додавали цьому місту особливої краси, чого не міг не відмітити навіть Тайлер, який заворожено оглядався навколо. Тим часом місцеві жителі підозріло проводжали прибулих поглядами, які різко відрізнялись від оточення. Очевидно, що жителі міста не звикли бачити в себе гостей з інших планет.

- Здається, нам тут не дуже раді,- мовив Тайлер, оглядаючи місцевих жителів.

- За час війни тау’рі вбили не одного воїна джаффа, як і не один воїн джаффа вбив солдатів тау’рі. Гоа’улди змушували нас воювати проти вас та один проти одного, але тепер все змінилось. І ваш народ залишається повноцінним союзником Вільних Джаффа... Навіть після такого тривалого затишшя.

- Радий це чути,- байдуже мовив Біллі та вчасно ухилився від невеликого шкіряного м’яча.

- Це бейсбол?- спитав Саймон, спостерігаючи за грою дітей на вулиці.

- Свого часу О’Нілл навчив мого сина цієї гри, а він навчив багатьох дітей нашого народу.

- Обмін культурами,- мовив Біллі, оглядаючись навколо.

- Дійсно.

Вони пройшли красивими та охайними вулицями міста та, оминувши кілька незвичних будинків, які більше характерні для античності, ніж для середньовічного стилю, вони опинились у внутрішньому дворі розкішного палацу. Пройшовши кілька десятків метрів красивою доріжкою, вони опинились всередині цього палацу, який був значно кращим, ніж здавалось з-зовні.

- Не дуже схоже на демократію,- мовив Тайлер, розглядаючи розкішний зал та дорогоцінні речі.

- Цей будинок колись належав Апофісу, але, після його смерті, це резиденція Ради Старійшин Вільних Джаффа на Чулаці. Крім того, кожен бажаючий може прийти сюди, щоб отримати допомогу.

- Вражає, якщо чесно,- мовив Біллі, розглядаючи розкіш палацу.

- Сюди,- мовив Тіл’к, повівши землян одним з багатьох коридорів.

Пройшовши кілька десятків метрів, вони повільно підійшли до великих дверей. Тіл’к легко кивнув солдатам, які одразу відчинили двері. Тіл’к та команда Біллі опинились у просторому залі та, пройшовши кілька метрів, підійшли ближче до місця, де збирались старійшини народу Джаффа.

- Це люди з Землі,- мовив чоловік, представивши гостей, яких він привів,- Вони погодились вислухати нас та допомогти, якщо це необхідно.

Кілька секунд джаффа оглядали прибулих, а тоді почали перешіптуватись один з одним. Біллі перевів погляд на свою команду та нічого не говорив, очікуючи на те, що скажуть йому союзники. Майже хвилину представники Ради щось обговорювали між собою, а тоді знову перевели погляд на землян. І лише через кілька секунд після того, один з них почав.

- Ми знаємо, що один з гоа’улдів стрімко нарощує військові потужності. Він має великий флот та ще більше армію. Ми не можемо дозволити йому нарощувати сили до тих пір, поки він не прийде сюди. Нам треба усунути проблему у зародку.

- У нас було б більше часу, якби хтось не вбив Сварога,- озвався один з старійшин.

- Це ви про нас?- втрутився Біллі, оглядаючи присутніх холодним та далеко не дружелюбним поглядом,- Хочу зазначити, що він планував напад на інші планети. У тому числі і на Землю. Якби не ми, то не побачили б ви союзників.

- І при цьому ви вбили трьох наших шпигунів!

- Значить, їм не потрібно було лізти туди, куди не треба. Ми стріляли лише в тих, хто стріляв у нас. Якщо ви хочете звинуватити нас у тому, що ми обрали своє життя, замість життя когось, кого ми не знаємо, але стріляє у нас, то вам потрібно одразу сказати, що ви просто купка лицемірів. Раджу вам переглянути свої погляди.

- Як ми можемо довіряти вам, якщо ви покинули галактику на цілих 10 років?

- Нагадайте мені, чий народ захистив галактику від Апофіса, Гер’Ура, Анубіса, реплікаторів, Баала, військ Орай,- невдоволено мовив Біллі та обернувся до Тайлера,- Я нікого не забув?

- Люсіанський Союз.

- Ах так, точно. Тих клятих виродків, які вирішили використовувати ваші технології проти вас. Повірте, у мене було достатньо часу, щоб ознайомитись, що відбувалось у галактиці тоді, коли Земля брала активну участь. Ми допомогли вам отримати свободу, тому вирішили, що наше завдання виконане. Але навіть після всього того, що ми зробили, ви не змогли втримати контроль, що призвело до посилення влади змієподібних паразитів. І ви звинувачуєте у цьому нас? Звинувачуєте нас у своїх власних помилках? Серйозно?! Гадаю, вам варто також навчитись брати на себе відповідальність за невдачі.

- Йому точно потрібно попрацювати над дипломатичними навичками,- прошепотів Тайлер.

- Не знаю, мені сподобалось,- мовив Саймон, спостерігаючи за реакцією старійшин.

- Пропоную повернутись до більш нагальних справ,- сказав один з старійшин після тривалого мовчання,- Думаю, ми повинні погодитись з тим фактом, що ми не можемо чекати, коли гоа’улди нанесуть удар першими.

- Ми можемо почати з ними переговори,- запропонував інший,- Цього разу все інакше. У нас є потужна армія і ми більше не раби.

- Все своє життя майстер Братак присвятив тому, щоб боротись за нашу свободу, а тепер ти, один з найкращих його учнів, хочеш піти на переговори з гоа’улдами?- невдоволено спитав Тіл’к, зберігаючи спокій,- Ми повинні виступати негайно. Невідомо, коли гоа’улди підуть в атаку.

- Ти робиш помилку, Тіл’ку!- крикнув старійшина.

- Ви зі мною?- спитав чоловік, перевівши погляд на Біллі.

- Не думаю, що нас трьох вистачить для того, щоб щось зробити. Через три години ми повинні зв’язатись з Землею. Я збираюсь пояснити ситуацію Сімонсу та спробую переконати його відправити ще, хоча б, дві команди.

- Ви впевнені, що він погодиться?

- Ні, але... Здається, він хороший чоловік.

- Дякую вам за вашу підтримку,- мовив Тіл’к, легко вклонившись друзям із Землі.

Біллі простежив поглядом за невдоволеними старійшинами, які швидко покидали кімнату переговорів, перемовляючись між собою.

- Здається, вони не мають одностайного рішення,- мовив Тайлер.

- Республіканці та демократи наочно,- прокоментував Саймон,- Такі правила демократії. Якщо є якась одна політична сила, то має бути й опозиція до неї.

***

Біллі та Саймон йшли старою дорогою до зоряної брами, вирішивши уникнути не найкращого шляху через ліс. Пройшло якраз три години, тому вже пора набирати адресу Землі, щоб повідомити про стан речей на планеті.

- Не довіряю я цим джаффа,- сказав Саймон, оглядаючись навколо,- Вони вже не один раз зраджували нас.

- Можливо, це були поодинокі випадки.

- Кожного разу траплялась якась фігня через цих виродків. Нам потрібно бути обережнішими з ними. Довіряти можна тільки Тіл’ку, і то невідомо, як він змінився за ці 10 років.

- Будемо сподіватись, що він не стане направляти на нас свою зброю,- мовив Біллі, спустившись з невеликого пагорба.

- Якщо не будемо обережними, то ця дружба з джаффа ще вилізе нам боком.

Солдати спокійно підійшли до набірного пристрою та почали набирати адресу Землі. Поки Біллі займався цим, Саймон стояв трохи осторонь, оглядаючи місцевість. Солдат намагався побачити будь-який незвичний рух. Кротовина утворилась через кілька секунд.

- Говорить майор Біллі Руссо. Мене чути?

- Так, майоре,- майже одразу відповів генерал Сімсон,- Ми чекали на вас.

- Так, я розумію. Хочу сказати, що справи тут доволі серйозні. Крім того, що гоа’улди набирають сили та можуть у будь-який момент напасти на планету, самі старійшини джаффа не можуть прийняти єдиної позиції. Їхні розбіжності доволі серйозні і, здається, жодна з сторін не рада була бачити нас тут. Саймон рекомендує бути обережними і, чесно кажучи, я прислухаюсь до нього. Незважаючи на це, Тіл’к просить підкріплення у вигляді двох ударних команд.

- Навіщо?

- Він пропонує напасти на одну з планет гоа’улда, який швидко набирає сил. Краще нападати зараз, коли у нього не так багато кораблів та солдатів, але втрьох ми не впораємось.

- Я подумаю над вашою пропозицією,- відповів генерал,- Зв’яжемось з вами через годину. Кінець зв’язку.

У цей момент кротовина зникла, а сам зв’язок обірвався.

- Мені здається, чи він сказав “ні”?- спитав Біллі, перевівши погляд на Саймона, який дивився в одну точку.

- Поки що, лише здається, але саме це він і скаже. Можеш навіть не сумніватись.

Переконавшись, що йому не здалось, Саймон грубо відштовхнув свого товариша від снаряду, який потрапив просто у набірний пристрій. Солдати швидко розбіглись в сторони та сховались у надійні укриття за великим камінням. Почекавши кілька секунд, вони відкрили вогонь у відповідь.

- Я ж казав!- крикнув Саймон, стріляючи по позиціях противників.

- Тайлере!- крикнув Біллі по рації, сховавшись за каменем.

- Чую,- спокійно мовив солдат, але вже через секунду додав,- Це у вас там стрілянина?

- Так, на нас напали. Скоріше за все, це джаффа.

- Я йду до вас.

- Ні! Просто будь обережним і десь сховайся. Скоріше за все, вони нападуть і на тебе.

- В місті на мене ніхто не...- почав Тайлер, але раптово замовк. Біллі почув лише звук пострілу зета та падіння чоловіка на землю.

- Зараза!- крикнув Біллі та, виглянувши з-за укриття, влучно випустив кілька куль у озброєного солдата джаффа.

- Обережно!- крикнув Саймон та вбив двох джаффа, що зайшли з тилу. Проте, одному з них вдалось вистрелити в Біллі ще до смерті.- Чорт, чорт, чорт!!!

Саймон спробував перебігти в укриття до непритомного товариша, але швидко зрозумів, що знаходиться під активним вогнем. Озирнувшись, чоловік побачив лише один варіант, який давав йому трохи часу. Вставши з-за укриття, Саймон кинув димову гранату та поспішив відступити у сторону лісу.

- Взяти його!- крикнув один з воїнів джаффа, побачивши силует солдата, який зникає між деревами.

***

Нельсон так і сидів у темній та гнітючій кімнаті для допитів. Кілька разів чоловік переводив погляд на дзеркальне скло, прекрасно розуміючи, що за ним хтось стоїть та, можливо, обговорює його. Втім, у цей момент броньовані двері відчинились і всередину зайшов вже знайомий агент, який швидко сів навпроти Нельсона.

- Змушений був відійти,- посміхнувся чоловік, глянувши у очі солдата,- Справи не чекають. Отож, на чому ми зупинились? Ах, так. Ви порушили наказ. Розповідайте, що було далі.

- Що буде зі мною після цього допиту?

- Боюсь, я не можу сказати нічого конкретного, але я зроблю все можливе, щоб ваші заслуги було враховано, а вас винагороджено у вигляді, як мінімум, надання меншого терміну, ніж довічне ув’язнення. Продовжуйте, будь ласка.

- Ми не вперше проходили крізь браму. Принаймні, дехто з нас.

***

Четверо солдатів буквально по-черзі вилетіли через зоряну браму та, прокотившись сходами, впали на холодну землю. Нельсон скривився від неприємного болю, але піднявся на ноги. Протерши обличчя, на ноги встав і Джон, який здивовано озирнувся навколо.

- Ми на Землі?- спитав чоловік.

- Це інша планета,- сказав Кейтлін,- Всі, де є зоряна брама, чимось схожі, але ні... Ми не на Землі.

- Вау!- сказав Джон, дивлячись на дерева, які росли майже коло брами,- Ми на іншій планеті. Можливо, я перша людина, яка сюди ступила.

- Судячи з цієї піраміди, ти далеко не перший.

Джон обернувся та побачив, що Нельсон вказує на величезну піраміду, збудовану у лісі.

- Піраміда?- сказав Джон,- На іншій планеті? Це вже цікаво.

- Ходімо, діти,- сказав Хокай, рушивши вперед,- Нам потрібно знайти цього Ток’Ра та дізнатись, що йому відомо. Тоді, ми придумаємо, що робити далі.

- Знаєте, мене трішки насторожує його план,- сказав Джон, коли вони проходили через річку,- Тобто, у нас немає ідентифікаційних кодів для відкриття діафрагми. Командування ніколи не відкриє її, враховуючи загрозу з боку гоа’улдів.

- Будемо сподіватись, що вони нас не залишать,- мовив Нельсон.

- І тоді нас чекає трибунал з довічним ув’язненням.

- Ти чого почав скиглити?- спитав Хокай, різко обернувшись до солдата,- Ти прекрасно знав, що нас чекатиме після повернення.

- Я лише сподівався, що у тебе є план!

- Ні, у мене його немає. Не це ти хотів почути, правда? Пробач, але я говорю так, як воно є насправді. Мені теж не подобається, що шляху назад у нас немає.

- Джоне,- втрутився Нельсон,- Він правий. Ми всі чудово знали, що нас чекатиме. Якщо все пройде чудово, то ми станемо корисними для Командування, а, якщо ні...

- То під трибунал ти не попадеш,- продовжила Кейтлін,- Якщо все піде погано, то ми помремо тут.

- Прекрасно...- невдоволено сказав Джон, розуміючи, що його товариші праві,- Просто чудово.

Команда йшла густим лісом майже десять хвилин, бажаючи оминути піраміду, де їх, очевидно, не чекає нічого хорошого. Зрештою, пройшовши проти течії ріки, вони натрапили на невелике поселення. Кілька хвилин вони йшли стежкою, але нікого так і не побачили. Втім, в якийсь момент, Хокай жестом сказав усім лягти на землю. Солдати доповзли до невеликого насипу та спостерігали за тим, що відбувається на широкій вулиці. Кілька озброєних солдатів джаффа вивели майже десяток зляканих людей на вулицю та поставили їх на коліна. Захисні шолом у вигляді орла додавали особливо страху мирним жителям. Кілька секунд воїни оглядали полонених, поки один з них не зняв свій шолом.

- Сьогодні найважливіший день у вашому нікчемному житті,- почав воїн,- До вас навідався ваш істинний бог — Сварог, щоб запропонувати вам спасіння ваших душ. Оскільки такі нікчемні істоти, як люди, не здатні розумно розпоряджатись своїми життями, вам дається можливість служити своєму богу та приносити йому користь.

- А, якщо ми відмовимось?- спитав один з полонених чоловіків, стоячи на колінах.

- Ви помрете.

До зляканих селян вийшов молодий незнайомець у дорогому та розкішному одязі, з матеріалів, яких вони не бачили ще ніколи. Кілька секунд він дивився на своїх солдатів та першого помічника, після чого перевів погляд на старійшин, які стояли на колінах. Хтось покірно схилив голову, але більшість стояли гордо.

- Гоа’улд,- одразу здогадався Хокай, знявши автомат із запобіжника.

- Що ти робиш?- прошепотів Нельсон.

- Якщо Ток’Ра хотів, щоб ми прийшли сюди, то цей виродок і є причиною. Я вб’ю його зараз і всі проблеми будуть вирішені.

- Я можу сказати, що мені не подобається ця ідея?- мовила Кейтлін,- Його джаффа вб’ють нас, а ти можеш промахнутись.

- Я буду точним.

Розуміючи, що нічого хорошого чекати не варто, солдати перевели погляд на противників та приготували зброю, готові у будь-який момент відкрити вогонь.

- Ваша відповідь?- неприродно низьким голосом спитав гоа’улд.

- Ми боролись з гоа’улдами, орай, Люсіанським Союзом роками не для того, щоб знову схилити голови та стати вашими рабами. Наші друзі із Землі та Ток’Ра допоможуть нам захистити себе.

- Це так наївно,- мовив Сварог, легко посміхнувшись та повернувся до своїх солдатів,- Вбити їх.

Хокай обережно прицілився та вистрелив у голову Сварога. Його ідея могла бути вдалою, але куля, майже долетівши до противника, потрапила у захисне поле, яке оточувало гоа’улда.

- Чорт!- невдоволено вилаявся Хокай.

Зрозумівши, звідки стріляли, воїни джаффа одразу відкрили вогонь по ворожих позиціях. Кілька хвилин команда Хокая намагалась відстрілюватись, але противників було занадто багато.

- Треба відступати!- крикнув Хокай,- До брами! Швидко!

***

- Ми прибігли до брами через кілька хвилин,- розповідав Нельсон агентові,- У нас на хвості було два десятки воїнів джаффа та два глайдери, які переслідували нас. Хокай та Кейтлін відстали. Ми з Джоном стрибнули через браму, не сподіваючись, що Командування відкриє діафрагму. Тим не менш, у той же ж момент, коли ми опинились на базі, нас впіймала служба безпеки.

- У Джона потрапив ворожий снаряд. Кілька днів тому він загинув у лікарні Колорадо-Спрінгс.

- Чорт.

- Оскільки ти єдиний з команди, хто зміг вижити, вся відповідальність ляже на тебе.- агент перевів погляд на камеру, яка через кілька секунд вимкнулась,- Втім, я пропоную тобі непогану угоду. Я думаю, тобі відомо, що під час роботи Командування Зоряною Брамою під керівництвом Джорджа Хаммонда, одночасно з командами SG, працювали спеціальні загони NID.

- Я чув, що вони наробили немало проблем. Мусили втрутитись Толлани та Азгарди.

- Так...- невдоволено сказав агент,- Зараз ні тих, ні інших вже немає. Крім того, цього разу технології не будуть пріоритетними. Знаючи про нову загрозу з боку гоа’улдів, ми хочемо діяти більш радикально, ніж Джордж Хаммонд свого часу, чи генерал Сімсон зараз.

- Ви хочете поновити війну з гоа’улдами?

- Вона ніколи не припинялась. Нам пощастило, що нас це не зачепило... Поки що. У тебе є вибір: довічне ув’язнення у тюрмі суворого режиму або подорожі між світами та можливість стати героєм, виконуючи свою роботу.

- Агенте...

- Беррет.

- Агенте Беррет, це законно?

- А тобі є, що втрачати?

***

Саймон швидко біг лісом, оминаючи дерева та перестрибуючи високу траву. Кілька воїнів джаффа намагались переслідувати його та стріляли у нього, але чоловік виявився значно швидшим, ніж вони думали. Ворожі снаряди попадали у гілки, дерева чи пролітали мимо, але ніяк не могли потрапити у тіло противника. Чоловік вправно перестрибнув через вологе й повалене дерево, після чого спустився невеликим пагорбом вниз. Сховавшись за деревом, Саймон підняв автомат та випустив кілька куль у переслідувачів. Зрозумівши, що постріли було чути, тому ще більше противників підуть сюди, Саймон витер бруд з обличчя та побіг далі. Він не зупинявся кілька хвилин, поки не стрибнув у густі кущі. Сховавшись за купою листя, він лише вичікував. Вже через хвилину кілька воїнів джаффа пробігли буквально за метр від нього. Важко дихаючи, він витер піт, який стікав по його обличчю.

- Зараза,- тихо прошепотів Саймон, коли згадав, що ворожий снаряд пошкодив набірний пристрій.

Почекавши ще трохи часу, чоловік піднявся на ноги та озирнувся навколо, щоб переконатись, що його ніхто не бачить. Після цього, солдат невдоволено видихнув та побіг далі.

“Сімсон сказав, що зв’яжеться через годину. Просто треба вижити одну годину у цьому клятому лісі,- думав Саймон,- Прекрасно, мать його.”

Чоловік пройшов кілька десятків метрів, поки ледь не натрапив на групу джаффа. Солдату вдалось сховатись за деревом швидше, ніж вони побачили його. Розуміючи, що немає жодного способу дізнатись, чи це союзники, чи вороги, він вирішив не ризикувати. Прийнявши рішення відступити, Саймон обернувся, але одразу отримав сильний удар в обличчя.

***

Молодий солдат американської армії, скований наручниками, сидів за гратами. Сонце нещадно пекло в голову, а брудна вода, налита в собачу миску, аж ніяк не допомагала. На щастя, Саймону вдалось подрімати кілька годин, аж поки він не почув жахливий крик одного з своїх товаришів, який пробирав до кісток. Чоловік озирнувся навколо, сподіваючись знайти щось, що могло б допомогти йому втекти, але, як і в попередні рази, марно. Вороги зробили все, щоб втримати американців у клітках.

“Скільки я вже тут? Місяць? Рік? Так більше продовжуватись не може.”

Важко дихаючи, чоловік прибрав довге, брудне та неохайне волосся з свого обличчя. Заросле лице, вкрите різними ранами та синцями, вказувало на те, що ніхто не дбав про умови перебування полонених, яких часто піддавали знущанням. Черствий хліб та брудна вода — це все, що отримували американські полонені від терористів однієї країни на Близькому Сході.

Важкі сталеві двері відчинились і біле світло на кілька секунд освітило темний та сирий коридор. Четверо озброєних солдатів швидко зайшли всередину та зачинили за собою двері. Саймон одразу перевів погляд на протилежну камеру, де сиділа його давня подруга та командир його команди. Свіжа кров повільно стікала її обличчям, а худе тіло було наслідком тривалого голодування. Терористи пройшли кілька метрів та зупинились просто коло неї.

- Тобі тут не самотньо?- спитав один з них, торкнувшись сталевих гратів,- Ми з хлопцями сьогодні вбили чотирьох ваших виродків і ще одного закатували до смерті.

- Пішов до біса,- спробувала байдуже сказати дівчина, але вийшло не дуже переконливо. Саймон прекрасно розумів, що для неї це великий удар.

- Те саме сказала твоя симпатична сестричка, перш, ніж я її задушив.

Дівчина, яку звали Джессікою, різко повернула голову на чоловіків. Вона важко встала на ноги та, прибравши з обличчя довге та брудне волосся, глянула їм просто в очі.

- Ти брешеш. Всі ви були брехунами і такими ж залишитесь.

- Знав, що ти так скажеш,- легко посміхнувся противник,- На жаль, вона не змогла задовольнити всіх нас, тому ми сподіваємось, що ти зробиш це за неї.

- Ні... Ви не могли її вбити і я не збираюсь просто робити те, що ви кажете.

- І про це я знав.

Чоловік легко кивнув одному з своїх солдатів та взяв з його рук невеликий мішок. В наступну секунду він впав під ноги Джессіки і звідти викотилась закривавлена відрублена голова. Саймон, який лише спостерігав за цим зі сторони, почув жахливий крик, від якого сам здригнувся. Він не очікував, що дівчина, взагалі, здатна на таке. Його подруга різко впала на коліна та почала плакати, не зводячи погляду з відрубленої голови її сестри.

Кілька секунд терористи із задоволенням спостерігали за тим, як страждає Джессіка, яка вже припинила кричати та просто тихо плакала.

- Взяти її.

Троє солдатів зайшли всередину та грубо підняли дівчину. Вона вже навіть не боролась з ними, тому для терористів не було проблемою довести її до виходу.

- Спробуй зробити з нею хоч щось і я тобі ноги повириваю,- сказав Саймон до керівника банди,- Хай тільки одна волосина з неї спаде...

- Можеш не переживати,- мовив терорист та впевнено підійшов до полоненого,- Ми повернемо її цілою. Напевно... Не буду цього обіцяти. Хто знає, що зробить з нею її брудна американська кров.

Чоловік спокійно розвернувся та пішов до виходу.

Саймон майже годину сидів у цілковитій тиші. Лише інколи до нього долинали тихі звуки, які він не міг розібрати. Він відчував страх. Проте, цього разу цей страх був не за себе, а за останню дорогу йому людину. Чоловік прекрасно розумів, навіщо вони забрали Джессіку та ще краще знав, що вони можуть з нею зробити. Ця година, яка тривала, наче цілу вічність, була для нього нестерпною.

Тим не менш, Саймон почув звук дверей, які відчинялись, і двох солдатів, які тягнули ще живе тіло Джессіки. Солдат одразу перевів погляд на подругу і полегшено видихнув, коли зрозумів, що вона, хоч і слабка, але жива. Одяг у деяких місцях був порваний, оголюючи частини її тіла. Було прекрасно видно сліди побоїв та свіжу кров, яка стікала по обличчю. Майже одразу Саймон звернув увагу на зламану руку дівчини, яка залишалась неприродно викривленою та доставляла немало болю від кожного кроку. Проте, першим солдат побачив не це. Від колись, хоч і брудного, але довгого і красивого волосся не залишилось нічого, окрім коротких та неохайний клаптиків. Решта частина голови була поголеною.

Терористи відчинили камеру дівчини та буквально кинули її всередину. Джессіка здригнулась та почала знову плакати, коли побачила голову сестри, яка лежала там, де її кинули. Дівчина швидко відповзла у найдальший куток та згорнулась у клубок, щоб дати волю своїм емоціям. Терористи, тим часом, сказали кілька образливих слів та прокльонів на своїй мові, після чого зачинили камеру. Обернувшись, вони підійшли до Саймона, який міг лише спостерігати.

- Тримай,- посміхнувся ворог, кинувши у полоненого волосся Джессіки,- Там більше однієї волосини. І що ти тепер мені зробиш? Ти шматок нікчемного лайна і нічого не можеш зробити. А от я, можу.

Чоловік приспустив штани та почав дзюрити просто на Саймона.

- Закінчуй з цим,- спокійно сказав інший солдат.

- Та годі тобі. Хай насолоджується. Не завжди цим брудним американцям вдається отримати честь побувати під струменем благодатної сечі нашого народу.

- Всім начхати. Ходімо.

Солдат, задоволено посміхаючись, підняв штани та розвернувся, щоб піти до дверей, але почув голос Саймона.

- Я хочу побачити вашого командира.

- Твою ж мать,- невдоволено сказав солдат, який, очевидно, кудись поспішав.

- Наш командир не хоче зустрічатись з нікчемними американцями, від яких сечею смердить за кілометр,- мовив другий.

- Значить ось, які ви: благородні визволителі, які бояться говорити з своїми противниками?

- Що думаєш?- спитав терорист у свого товариша.

- Начхати... Забирай його. Побачимо, що він може сказати.

Чоловік швидко підійшов до камери та, не опускаючи зброї, відчинив її. Грубо піднявши полоненого, повів його коридором. Озброєні противники перемовлялись між собою арабською мовою, але Саймон швидко зрозумів, що вони обговорюють саме його. При чому, в дуже негативному ключі. Зрозумівши кілька прокльонів та образ, які до цього чув у місцевих жителів, Саймон спробував не звертати на це уваги.

Вони йшли коридорами кілька хвилин, доки не опинились в одній з багатьох кімнат. Проте, на відміну від багатьох інших, які солдату вдалось побачив з напіввідчинених дверей, ця суттєво відрізнялась, виглядала прибраною та охайною. Саме через це, в очі одразу кидалась калюжа свіжої крові та сліди сперми.

- Чим тут так смердить?- мовив керівник терористів, стоячи коло вікна. Повільно обернувшись, він одразу побачив полоненого солдата, якого щойно привели,- Ах, запахло американським лайном. Що він тут робить?

Один з терористів боляче вдарив Саймон по коліну, від чого той впав на коліна та скривився від болю.

- Він хотів поговорити з вами,- сказав один з терористів.

- Справді?- здивувався керівник та перевів погляд на Саймона,- І що ти можеш мені сказати?

- Тобі кінець... Наш штаб вже викликав рятувальну групу та затвердив план рятувальної операції. Жити тобі залишилось недовго.

- Американці...- задоволено посміхнувся чоловік, дивлячись в очі полоненого,- Тільки вмієте, що розкидуватись погрозами. Ти хоч уявляєш скількох я вбив й за менші слова?

Чоловік обернувся до вікна та легко махнув рукою своїм людям. Один з його солдатів грубо підняв Саймона та підвів до того ж вікна. Звідти він міг побачити братську могилу кількох десятків солдат НАТО.

- Вони померли не в бою,- спокійно говорив керівник, спостерігаючи за тим, як поодинокі терористи жорстоко добивають тих, хто залишився живим,- Вони померли, як щурі. Розповіли мені все, що тільки могли про західний світ, оборону країн Європи та США, особливі об’єкти, які найкраще підходять для терактів, та періоди, коли буде найкраще нанести удар. Вони сподівались, що я помилую їх за це... Але дарма.

Саймон пригледівся до групи солдатів, яких у цей момент вивели терористи на подвір’я. Серед них він впізнав й свого товариша, який служив в іншій команді, але мав таке ж завдання. Проте, пригледівшись, Саймон зрозумів, що всіх їх жорстоко катували: жорстоко покалічили, викололи очі, відрубали руки чи ноги, пошкодили обличчя та внутрішні органи. На це було неможливо дивитись.

- Вони не розуміють, що це і є милосердя,- холодно продовжив терорист,- Тепер все в руках Аллаха. Можливо, він пожаліє їх... Або ні.

Полонених вишикували в лінію та майже одразу відкрили вогонь. Саймон лише спостерігав, як один за одним падають мертві тіла.

- Коли прийдуть ваші люди, то ми зустрінемо їх так само. Це ви прийшли воювати на нашу землю, тому ми будемо берегти її до останнього.

Терорист знову махнув рукою і Саймона швидко забрали від нього. Полоненого вивели з кімнати та повели коридором.

- Ще небагато тобі залишилось,- із посмішкою сказав терорист,- Можеш вже прощатись з життям.

Вони швидко підійшли до металевих дверей. Один з солдатів відпустив його, щоб відчинити їх. Цим скористався Саймон, який швидким рухом вирвався з рук терориста. Противник майже одразу схопив пістолет, але солдат виявився занадто близько, тому без проблем вибив зброю з рук опонента та використав його тіло, як живий щит. Коли інший обернувся, схопившись за автомат, Саймон вже стояв за спиною ворога, тримаючи пістолет коло його голови.

- Хочеш його смерті?- мовив американець.

Проте, терорист без вагань відкрив вогонь. Кілька куль потрапили у тіло ворога, який помер майже одразу. Штовхнувши труп в противника, Саймон спритно прицілився та вистрелив у голову терориста, який не очікував такого кроку. Кров бризнула з голови опонента і вже два солдати лежали мертвими на підлозі. Знявши з трупа автомат та два магазини з патронами, Саймон рушив коридорами. Відчуваючи запаморочення, слабкість та головний біль, чоловік продовжував йти вперед, розуміючи, що це його єдиний шанс врятуватись. Або він сьогодні втече, або його вб’ють. На диво, на його шляху зустрівся лише один противник, який швидко отримав кілька куль в тіло, не встигши зреагувати. Американець швидко підбіг до важких металевих дверей та опинився у темному проході між камерами ув’язнення. Пройшовши кілька кроків, Саймон зупинився навпроти Джессіки.

- Ні!- вигукнула дівчина, побачивши закривавленого чоловіка зі зброєю терористів,- Благаю! Краще вбий мене, але не роби цього знову!

- Спокійно,- мовив Саймон, підійшовши до дівчини,- Пам’ятаєш, хто допомагав тобі освоїтись в армії?

- Саймон?- невпевнено мовила Джессіка після недовгої паузи, а тоді підняла голову. Впізнавши свого товариша, вона одразу ж обняла його, незважаючи на кров на одязі.

- Джесс,- почав чоловік,- Я уявляю, що тобі довелось пережити. І я розумію, що це жахливо.

- Вони вбили її.- мовила дівчина, глянувши на голову сестри,- Мою сестру... Останню рідню.

- Мені жаль,- сказав Саймон, пригорнувши подругу до себе,- Мені дуже жаль... Вона б хотіла, щоб ти жила. Ти мене чуєш? Ти повинна вижити. Нам не можна залишатись тут.

Саймон допоміг дівчині піднятись на ноги та повільно пішов до виходу, беручи до уваги її стан. Джессіка різко скривилась, відчувши сильний біль в руці.

- Так,- спокійно сказав Саймон, знову глянувши на зламану руку,- Вона зламана, але, на жаль, я не можу вправити її. Тобі прийдеться потерпіти. Ходімо.

Вони тихо та обережно рухались темними та холодними коридорами, які тільки нагнітали жахливі відчуття. Чоловік намагався рухатись якомога тихіше, але це було доволі непросто зробити з раненою та катованою дівчиною, яка просто не могла триматись на ногах.

- Коли нас тягнули сюди, я намагався запам’ятати шлях до виходу. Побачимо, наскільки добре у мене вийшло.

Зрештою, вони знайшли широкі металеві двері, які використовувались для старих радянських гаражів. Відчинивши їх, вони опинились на свіжому повітрі. Палюче пустельне сонце одразу почало нещадно світити в очі, які мусили звикнути до такої яскравості після тривалого перебування у темряві. У цей же ж момент, коло них пролетіло кілька куль. Саймон вчасно відштовхнув Джессіку в сторону та сховався в укриття. Переконавшись, що дівчина в безпеці, Саймон відкрив вогонь у відповідь.

- Я думав, що у нас бунт,- почав керівник терористів,- А виявилось, що це все справа рук паршивого солдата та згвалтованої шлюхи. Жалюгідне видовище.

Саймон відчував, як від страху та стресу тремтять його руки. Проте, більше нічого було робити. Солдат не збирався повертатись назад після всього пережитого і, тим більше, не планував помирати. Обережно визирнувши з-за укриття, солдат відкрив вогонь у відповідь. Йому вдалось вбити кількох терористів, які були найближче та не дуже турбувались про свій захист. Проте, з рештою виникли проблеми. Американець визирнув вдруге, але після чергового пострілу зброю заклинило. Чоловік почав думати про те, що це кінець та у відчай опустився на землю. Втім, у цей момент пролунало кілька швидких та точних пострілів, які повалили на землю ворожі тіла. Кілька секунд чоловік не міг зрозуміти, що відбувається, але швидко зорієнтувався та перебіг до Джессіки. Саймон обережно глянув, що відбувається, та побачив, як противники падають один за одним.

Керівник терористів, розуміючи, що все розвивається зовсім не так, як він очікував, швидко побіг до свого чорного позашляховика. Це побачив Саймон, який одразу залишив подругу і побіг за ворогом. За кілька метрів від транспорту, американець стрибнув на опонента, збивши його з ніг. Саймону вдалось швидко нанести кілька сильних ударів. Скориставшись моментом слабкості, терорист витягнув ніж та швидко проткнув плече противника. Солдат закричав від болю та отримав кілька сильних ударів від ворожого командира, але цього було недостатньо. Саймон витягнув ніж та, перекрутивши його в руці, спробував вдарити терориста. Противник встиг захиститись від удару, але солдат продовжував тиснути всією вагою свого тіла. Командир не витримав і ніж неглибоко врізався у плоть противника. Відчувши, що зусилля ворога вже менші, Саймон кілька разів вдарив ніж, пропихаючи лезо все глибше у тіло ворога.

Зрозумівши, що терорист мертвий, закривавлений Саймон, важко дихаючи, піднявся на ноги. Витерши кров та бруд з свого лиця, чоловік побачив кілька добре озброєних солдатів, які оточили його.

- Хто ви?- спитав один з них.

- Сержант Саймон Скор, армія Сполучених Штатів.

Солдат, який почав розмову, жестом наказав опустити зброю.

- Майор Дмитро Бєлоусов. Головний піхотний корпус Російської Федерації. Наша розвідка повідомила про утримання солдатів ОДКБ та НАТО, тому ми терміново відправились сюди.

- Більшість з них вже мертві,- сказав Саймон, ледве тримаючись на ногах,- Моїй подрузі потрібна медична допомога.

- Все буде,- мовив майор та обернувся до одного з своїх солдатів,- Викликай гелікоптер. Потрібно провести евакуацію. І зачистіть місцевість.

***

Саймон отямився на холодній підлозі. Скривившись від головного болю, чоловік розплющив очі та, озирнувшись, побачив, що знаходиться в землянці. Майже одразу він почув сторонній звук, зрозумівши, що знаходиться не сам.

- Швидко ти отямився,- спокійно мовила молода коротковолоса дівчина у красивому та, напевно, надійному бойовому костюмі,- Зазвичай, після такого лежать ще годин дев’ять.

- Де я?- спитав солдат, перевівши погляд на дівчину,- Хто ти?

- Ти у безпечному місці, а я твій... Можна сказати, що друг. Я чула, що повстанці джаффа напали на твоїх товаришів із Землі.

- Так.

- Дуже жаль.

- Нічого з ними не станеться. Я збираюсь витягнути їх з цього лайна,- впевнено сказав Саймон та швидко піднявся на ноги, але відчув різкий головний біль, до якого не був готовим.

- Підозрюю, до цього ти не був готовий.

Солдат проігнорував слова дівчини та пройшов кілька кроків до виходу із землянки. Він вже відчув свіже лісове повітря, але відчув різке запаморочення, тому втратив рівновагу та впав на траву.

- Досить з тебе,- мовила дівчина, побачивши, що чоловік ще не готовий пересуватись самостійно. Вона швидко підійшла до нього та допомогла повернутись всередину, посадивши на ліжко.

- Саймон,- неочікувано для дівчини сказав солдат,- Мене звати Саймон... Я знаю, що тобі, скоріше за все, начхати, але ти не видала мене солдатам джаффа, хоча могла це зробити.

Кілька секунд дівчина дивилась на чоловіка, роздумуючи над тим, чи потрібно йому довіряти. Розуміючи, що, скоріше за все, він і так помре в бою і, тим більше, не є її ворогом, вона прийняла рішення.

- Хаток,- легко посміхнулась вона, що виглядало надзвичайно мило,- Найманець, яка вбиває поганих людей, щоб хороші могли жити спокійно.

- Признаюсь, що я не цього очікував.

- Думав, що я проста селянка, яка все життя миє посуд та виховує дітей?

- Так... Ні! Не важливо. Скільки часу я був непритомний?

- Майже годину. Можливо, трішки менше. Взагалі, я б’ю сильніше, але, очевидно, з тобою удар вийшов не таким хорошим.

Саймон хотів щось спитатись, але почув голос генерала Сімсона по рації.

- Майор Руссо, мене чутно?- спитав генерал.

- Це Саймон, сер.

- Добре, що ви на зв’язку, лейтенанте.

- Також радий вас чути. Хотів повідомити, що розвідувальна операція пішла зовсім не за планом.

- Тобто?

- Біллі та Тайлера, скоріше за все, взяли в полон повстанці джаффа. Знаєте, я був би дуже вдячний, якби ви відправили сюди кілька ударних груп, щоб вони врятували нас.

- Я не настільки впевнений у цьому, лейтенанте,- мовив генерал,- Зоряна брама охороняється?

- Емм...- почав Саймон та перевів погляд на Хаток, яка легко кивнула,- Наскільки я знаю, так.

- В такому випадку, ми не можемо вам допомогти. Наші солдати стануть легкою мішенню при проході. Мені жаль, але, здається, вам прийдеться розраховувати на власні сили.

- Чорт,- невдоволено сказав солдат,- Вас зрозумів, сер.

- Бажаю вам успіху. Кінець зв’язку.

- Прекрасно, мать його!- невдоволено крикнув чоловік, коли зв’язок обірвався,- Він нікого не відправить.

Саймон встав з ліжка та став ходити кімнатою, не відчуваючи тієї слабкості, яка була у нього ще кілька хвилин тому. Тим часом, Хаток лише байдуже спостерігала за ним, займаючись своїми справами.

- Кого ти маєш вбити, якщо не секрет?- спитав чоловік, різко зупинившись неподалік від неї.

- Як не дивно, керівника повстання.

- Значить, тебе найняли гоа’улди.

- Якщо ціль праведна, то замовник значення не має. Тим більше, що платять вони доволі непогано.

- Я можу запропонувати тобі кращий варіант. Допоможи мені врятувати команду і отримаєш нагороду і від землян, і від гоа’улдів.

- Це може бути проблематично для мене, але... Можна спробувати. Проте, ти маєш робити все, що я тобі скажу. Така моя умова.

***

Біллі отямився на холодній підлозі камери для полонених. Розплющивши очі, він одразу побачив кілька факелів на стінах, які достатньо освітлювали кімнату. Озирнувшись, чоловік звернув увагу на золоті стіни з вирізьбленими єгипетськими ієрогліфами, які розповідали історію гоа’улда, що володіє цією планетою. Будучи знайомим з багатьма завданнями, Вільям одразу зрозумів, що тут розповідається про Апофіса, який багато років тому володів Чулаком.

Обернувшись, Біллі повільно підійшов до Тайлера, який якраз піднімався на ноги. У цей момент вони почули кроки солдатів джаффа, які повільно йшли коридором.

- Відчуваю, що ми в задниці,- невдоволено сказав Тайлер, зрозумівши, де вони знаходяться,- Знову... Чорт, ненавиджу, коли стріляють тією синьою штукою.

- Зетом,- байдуже сказав Біллі,- Потрібно вибиратись звідси. Не дуже ця кімната схожа на покої для гостей.

Майор повільно підійшов до пульта керування дверми, який, очевидно, не працював. У той же час, Тайлер підійшов до самих дверей та спробував відчинити їх, але марно.

- Зараза!- невдоволено вигукнув чоловік.

- Здається, інших виходів немає,- сказав Біллі та повільно сів на підлогу,- Прийдеться почекати, коли нас вирішать провідати.

Тайлер невдоволено глянув на свого товариша, але розумів, що він правий.

***

Двоє людей у чорних та брудних плащах з натягнутими на голову капюшонами швидко рухались вулицями міста, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги. Інколи, їм доводилось бачити повстанців джаффа, які вбивали кожного озброєного противника. Хаток швидко крокувала попереду, пояснивши це тим, що вона добре знає місто. У той же час, Саймон ішов одразу за нею та контролював, щоб ніхто не стежив за ними.

- Стоп,- спокійно сказала дівчина, раптово зупинившись.

Вони стояли в провулку, який виходив до головної площі, посеред якої стояв Обеліск Свободи, які збудували Вільні Джаффа нещодавно. Саймон швидко підійшов вперед та побачив кількох десятків воїнів джаффа, які направили свою зброю на беззбройних людей. Чоловік перевів погляд на напарницю та вже через кілька секунд полонених розстріляли. Кілька секунд вони чітко чули їхні крики, поки вони не стихли повністю.

- Вони навіть не розбираються, кого вбивають,- тихо сказав Саймон, торкнувшись автомата.

- Можливо, але це не наша справа,- мовила Хаток, коли побачила рух напарника,- Чи ти вирішив перебити всіх повстанців самостійно? У нас будуть проблеми, якщо ми видамо себе. І у твоїх друзів також.

- Нам треба знайти Тіл’ка. Він єдиний, кому можна довіряти, і, напевно, єдиний, хто може нам допомогти.

- Якщо він ще не мертвий.

- Якби його вбили, то тіло б повісили до ось цих,- Саймон вказав на обеліск, на якому висіло кілька членів Ради народу джаффа.

- Тим не менш. Місто доволі велике і треба приблизно знати, де його шукати. Надіюсь, що у тебе є варіанти.

- Так, є один. За мною.

Саймон швидко розвернувся і вони пішли вузькими вуличками, де ще кілька годин тому вирувало життя. Тепер все виглядало зовсім інакше. Голодні собаки жадібно розривали мертві тіла, які так і лежали на землі після боїв за місто. Кров повільно стікала бруківкою міста. У повітрі відчувався запах смерті і ця нова атмосфера неймовірно давила на психіку простих людей. Проте, солдат за час своєї служби бачив і значно гірше.

Двоє людей швидко пройшли кілька сотень метрів, поки не опинились на подвір’ї розкішного кількаповерхового будинку.

- Непогано,- сказала Хаток, оглянувшись навколо.

- Цей будинок належав комусь з оточення Тіл’ка, якщо я не помиляюсь. Проте, його кілька разів використовували команди SG-1 та інші, коли мали завдання на цій планеті. Якщо Тіл’к хотів, щоб ми знайшли його, то пішов би сюди.

- Сподіваюсь, що ти правий.

Відчинивши важкі двері, Саймон схопив автомат та увійшов всередину темного, але просторого будинку. Увімкнувши ліхтарик, щоб краще розгледіти приміщення, солдат пройшов кілька кроків вітальнею.

- Здається, тут нікого,- мовив солдат, обернувшись до напарниці.

- Не поспішай,- спокійно сказала Хаток, повільно підійшла до посуду та легко торкнулась його, відчувши, що він досі теплий.- Тут хтось є.

Саймон легко кивнув та тихо зайшов в одну з кімнат. Очевидно, саме вона слугувала спальнею для господарів будинку. Солдат оглянув приміщення, після чого перевів погляд на красиву картину природи, що висіла на стіні. Кілька секунд чоловік розглядав її, коли почув рух позаду себе та обернувся якраз тоді, коли невідомий нападник накинувся на нього. Швидко збивши солдата з ніг, незнайомець почав бити його в обличчя, але Саймон зміг захистити себе.

- Краще б тобі заспокоїтись,- сказала Хаток, торкнувшись інопланетним пістолетом потилиці молодого хлопця.

- Не треба було приходити у мій дім.- розлючено сказав незнайомець, повільно піднімаючи руки вгору.

- Ми шукаємо одного чоловіка, який...- почав Саймон.

- Райак!- холодно вигукнув Тіл’к, стоячи у проході.

- А ось і він,- невдоволено мовив солдат, опустивши голову на підлогу.- І це твій син?

- Ти занадто неуважний, воїне з Тау’рі,- легко посміхнувся хлопець,- Тебе занадто легко повалити на підлогу. У бою це не буде проблемою, але не під час раптових засідок.

- Прийму до уваги.

Райак протягнув руку, допомагаючи Саймону піднятись. Розуміючи, що немає сенсу цілитись у хлопця, Хаток сховала зброю.

- Ситуація в місті значно погіршилась,- почав Саймон, перевівши погляд на Тіл’ка,- Біллі та Тайлера схопили повстанці. Було б чудово, якби ми врятували їх.

- Та повернули владу в наші руки,- закінчив Райак.

- Я говорив з генералом, але він не відправить солдатів, поки зоряна брама охороняється.

- Те саме кажуть і джаффа на інших планетах. Вони не готові відправляти своїх людей на смерть. Крім того, відомо про повстання на кількох інших наших планетах.- додав хлопець.

- Значить, ми можемо покладатись лише на свої сили,- невдоволено сказала Хаток.

- Крім нас є й інші джаффа, які сидять вдома та готуються до бою,- сказав Тіл’к,- Нам відомо, що керівник повстання ховається у палаці Апофіса. Він охороняється занадто добре, тому не думаю, що вдасться прорватись туди з боєм.

- Якщо наші люди нападуть на якийсь важливий об’єкт, який охороняється, то повстанці вирішать, що ми вирішили повертати контроль над містом,- говорив Райак,- Значить, вони відправлять більше воїнів на захист об’єкту. У цей момент ми зможемо пройти в палац. Що зараз є найважливішим для повстанців?

- Зоряна брама,- одночасно сказали Тіл’к та Саймон.

- Я попереджу решту,- сказав Райак, пішовши до виходу.

- Будь обережним,- низьким голосом мовив Тіл’к, дивлячись в очі сина,- Невідомо, кому зараз можна вірити.

Райак лише легко кивнув та покинув будівлю.

- І що нам робити тепер?- спитав Саймон.

- Лише чекати, коли почнеться бій.

***

Напівтемним коридором, який освітлювали лише факели, йшло п’ятеро добре озброєних солдатів джаффа. Вогонь виблискував на золотих стінах коридору. Ритмічні кроки солдатів було чітко чути на багато метрів. Дисципліновані солдати йшли злагоджено, як один організм. Попереду крокував керівник оборони палацу, який і задавав швидкість групи солдатів. Він швидко підійшов до панелі керування дверми та, натиснувши кілька клавіш, відчинив їх. Через секунду солдати джаффа побачили двох чоловіків, які спокійно сиділи на підлозі.

- Ой, хлопці, ви нас переоцінюєте,- спокійно сказав Тайлер, встаючи на ноги.

- Замовкни!- невдоволено вигукнув керівник оборони,- Ви підете з нами.

- Припускаю, ми не можемо відмовитись.

- Ти правий. Не можете.

- Значить, йдемо,- сказав Біллі, пішовши вперед.

Одразу за ним пішов і Тайлер, який обурливо вигукнув, коли один з джаффа штовхнув його у спину. Американські солдати крокували коридорами, намагаючись запам’ятати якомога більше деталей. Проте, шлях, яким їх вели, був дуже одноманітним, тому вже через кілька хвилин було важко сказати, чи були вони тут раніше, чи ні.

Зрештою, ворожі солдати привели чоловіків у простору та велику кімнату. Біллі не сумнівався, що колись тут були покої Апофіса, але тепер — це просто просторе приміщення з тренажерами та місцем для тренувань.

- Непогано облаштувався,- спокійно сказав Біллі, коли побачив чоловіка, який і був організатором повстання.

- Тут є все, що мені потрібно,- мовив незнайомець, який колись служив Баалу,- Ми не знайомі. Мене звати Кел’Теш.

- Біллі Руссо та Тайлер Грахам,- коротко відповів майор,- Мені доводилось чути, що у джаффа доволі дивні традиції, але не треба було брати нас у полон, щоб познайомитись.

- Бачу, що ви любите жартувати,- посміхнувся чоловік,- Це добре. Я це розумію. Багато людей на вашій планеті не вміють оцінювати серйозність ситуації?

- Ні... Нас лише двоє.

- Зрозумійте, що я не хотів нападати на вас. Інакше, ви б були уже мертві. Проте, я знаю, що ви точно встали б на сторону Тіл’ка, вашого давнього союзника.

- Так,- підтвердив Біллі.

- Як мінімум, він не стріляв у нас,- додав Тайлер.

- Крім того, у вас серйозні проблеми,- продовжив Біллі,- На Землі вже знають про наше зникнення і готують групу для рятувальної операції.

- Кілька разів відкривалась брама. Це могли бути інші джаффа, але тоді хтось мав пройти, тому, ми припускаємо, це були ваші друзі. Тим не менш, їх досі немає. Я не хочу воювати з народом Тау’рі. Незважаючи на те, що ви залишили галактику беззахисною, створивши вакуум, ви залишаєтесь войовничим народом, який здатен нанести сильний удар. Одного разу, ви вже показали свої зуби та кігті. Занадто небезпечно мати такого противника під боком... Саме тому, я хочу повернути вас на Землю. Ви повернетесь додому і більше ніколи не будете втручатись у справи джаффа.

- Не думаю, що це виглядає, як переговори,- відповів Біллі,- Просто зараз нашими ворогами є гоа’улди. А тепер і ви, оскільки відкрили вогонь. Ми ніколи не визнаємо вас нашими друзями чи представниками народу джаффа. Навіть, якщо ви повернете нас додому, а я прекрасно розумію, що цього не буде, ми не забудемо того, що ви зробили тут. Можете бути впевнені.

- Мені від вашого перебування тут гірше не стане. Скоро сюди прилетить корабель одного з Нових Системних Лордів, який буде радий бачити вас,- Кел’Теш перевів погляд на двох солдатів та легко кивнув їм.

Солдати джаффа схопили полонених та вивели з кімнати. Вони пройшли кілька коридорів, коли Біллі озирнувся навколо та побачив, що поряд нікого немає. Швидко обернувшись, від вдарив противника ліктем по голові. Другий солдат одразу витягнув зет, але Тайлер вчасно оцінив ситуацію та вибив зброю ударом ноги.

Противник напав на Біллі, але чоловік вчасно ухилявся від ударів, відступаючи назад. Опонент спробував накинутись на Вільяма, будучи впевненим, що зможе повалити його, але помилився. Чоловік вправно ухилився та кілька разів вдарив воїна джаффа по голові. Він прекрасно розумів, що немає сенсу бити кулаками по металевих ворожих обладунках. В якийсь момент, противник ухилився від одного з ударів та міцно схопив Біллі за шию. Притиснувши майора до стіни, джаффа почав душити його. Проте, впершись ногами в груди опонента, Біллі відштовхнув його на кілька кроків. Втримавши рівновагу, джаффа спробував накинутись на ворога, але Вільям знову ухилився від цього та, скориставшись моментом, витягнув ніж з-за спини противника. Воїн швидко наблизився до солдата, але той ухилився від одного з ударів та, кількома ударами в шию, вбив опонента. Стікаючи кров’ю, джаффа впав на підлогу та помер майже одразу.

Перекрутивши ніж в руці, Біллі боляче вдарив ногою ворога, який боляче бив лежачого Тайлера по голові. Воїн джаффа спробував одразу накинутись на Біллі, але помилився та отримав ніж просто в око. Кров одразу бризнула зі свіжої рани. Вільям відштовхнув ще живого, але раненого джаффа до стіни, витягнув ніж з ока та ввіткнув його у підборіддя противника, пробивши ротову порожнину. Друге тіло швидко впало на підлогу, заливаючи її кров’ю.

- Дякую,- сказав Тайлер, піднімаючись на ноги.

- Треба вшиватись,- мовив Біллі, підібравши зброю з мертвих противників.

***

Саймон та Хаток, прикривши обличчя капюшонами, спостерігали за колоною солдатів, які спокійно проходили через активну зоряну браму.

- Це воїни джаффа,- мовив Саймон, не зводячи погляду з прибулих,- Вони наші союзники?

- Враховуючи, що повстанці не атакують їх... Сам здогадайся.

У цей момент через кротовину пройшов чоловік, який відрізнявся особливо розкішною бронею. Все вказувало на те, що він є командиром прибулих солдатів. Він повільно спустився сходами з підйому, на якому розташована зоряна брама, після чого підійшов до озброєного солдата, який, як виявилось, був головним заступником організатора повстання.

- Ми прийшли від бога Пта,- низьким голосом мовив прибулий.

Нічого не відповідаючи, заступник легко вклонився та, обернувшись, повів прибулих солдатів вузькою стежкою за собою.

- Вони від гоа’улда,- невдоволено сказала Хаток.

- Це проблема. Через браму не пройдемо?

- Тепер це просто неможливо. Скоріше за все, вони почнуть організовувати патрулі, тому краще піти звідси.

Саймон легко кивнув та обережно пішов за напарницею. Вони йшли лісом кілька десятків хвилин, поки не натрапили на швидко організований табір джаффа. Воїни швидко взялись за посохи, коли почули звук, але заспокоїлись, коли впізнали прибулих. Оминувши кілька невеликих наметів, Саймон та Хаток підійшли до найбільшого намету. Пропустивши дівчину вперед, солдат зайшов одразу за нею та опинився в наметі, де вже були Тіл’к, Райак та один з старійшин джаффа.

- У нас проблеми,- одразу підійшла до справи Хаток, підійшовши до столу з картою місцевості,- Лорд Пта відправив сюди цілий полк своїх людей. Брама добре охороняється, тому для них просто не буде сенсу відправляти підкріплення.

- Ти впевнена?- спитав Райак.

- Це лише зайва трата наших сил,- втрутився Саймон.

- Батьку, ми повинні спробувати...

- Це самогубство, хлопче,- перебив Саймон,- Ти просто помреш у бою, який можна було уникнути. Більше того, тебе побачать патрулі ще задовго до того, як ти підійдеш до брами.

- Потрібен інший план,- спокійно мовив Тіл’к.

- Я знаю, що минулого разу ми відкинули цей варіант, але можна спробувати зробити диверсію в палаці,- сказала Хаток,- Охорони там точно менше не стане, але інколи туди приходять жерці, тому можна спробувати проникнути туди непомітно. Ми проникнемо всередину, закладемо вибухівку та підемо ще до того, як вони щось зрозуміють. Скільки у тебе вибухівки?

- Кілька зарядів С4,- сказав Саймон,- Сумніваюсь, що цього буде достатньо.

- У джаффа є ще кілька штук, які залишились після нашої співпраці з Землею,- додав Тіл’к,- Якщо закласти їх правильно, то це може спрацювати.

- Прекрасно.- мовив Райак, вислухавши присутніх,- Це схоже на план.

- Ти у ньому участі не береш,- сказав солдат,- Мені потрібно, щоб знешкодили якомога більше патрулів джаффа.

Саймон оглянув всіх присутніх та, легко кивнувши, покинув намет. Через хвилину один з воїнів джаффа дав йому ще кілька зарядів С4. Надійно сховавши їх, солдат швидко покинув табір та, майже біжучи, вийшов на вузьку стежину, коли почув тихі кроки позаду себе.

- Тобі не потрібно йти зі мною,- сказав чоловік, не обертаючись до Хаток, яка швидко наздогнала його.

- Від мене там користі буде мало. Крім того, я не могла відпустити тебе самого. Ти обіцяв мені велику винагороду. Я не дам тобі померти, поки не отримаю її.

- Враховуючи ситуацію, я навіть не розраховую на щасливий кінець. Тим не менш, я завжди буду вдячний за те, що ти допомагаєш мені.

Хаток хотіла щось відповісти, але передумала та лише мило посміхнулась. У цей момент вона виглядала просто неймовірно. Саймон одразу зрозумів, що не бачив нічого кращого, ніж посмішка цієї дівчини.

- Розкажи про себе,- неочікувано сказала Хаток, коли вони пройшли майже сотню метрів,- Про свій світ.

- Я навіть не знаю, що можу розказати про себе. Виріс під впливом пропаганди, що служба в армії — це чудово. Реальність виявилась зовсім іншою. Хоча я змушений визнати, що подорожі на різні планети мені подобаються... Щодо Землі... Вона значно відрізняється від цього світу та більшості інших, які я встиг відвідати. Велику частину займають величезні міста, з більшими будинками та неймовірною кількістю населення. Забавно, що вони навіть не розуміють, що все це може зникнути просто моментально. Просто терористу чи божевільному правителю якоїсь країни потрібно використати найпотужнішу зброю, що є на планеті. Мене це, звісно, дуже турбує, тому я та Тайлер притримуємось позиції, що ядерна зброя не повинна існувати. В будь-якому випадку, ніхто не стане нас слухати... Як щодо тебе? Я майже нічого про тебе не знаю.

- Я була кочівником,- відповіла Хаток після тривалої паузи,- Тобто, перебувала у групі розбійників, які грабували все, що могли пограбувати. При цьому, я вважаю, наш кодекс був доволі правильним. Жаль, що ми ним часто нехтували. Після смерті брата я вирішила, що так жити просто не можна, тому покинула кочівників та спробувала жити так, як всі.

- Очевидно, вийшло безуспішно.

- Так... Світ, в якому я жила, був прекрасним. Він такий яскравий, а голограми на хмарочосах досягали самих хмар. Коли я вперше опинилась в місті, то просто забула, як дихати. Проте, таким світом керували корпорації, які хотіли лише свого збагачення. Одного дня вони побачили флот космічних кораблів, який швидко рухався до нашої планети. І ті ідіоти вирішили розпочати переговори. Війна тривала два роки, а коли наших сил просто не стало, ворожий флот знищив планету за 10 днів. Тисячоліття розвитку було знищену за трішки більше, ніж тиждень. Гоа’улди знищили все, що робило нас унікальними, планету зробили непридатною для життя, а всіх людей, які дивом змогли врятуватись, забрали в рабство... У тому числі і мене, і людей, яких я вважала своєю сім’єю.

- Мені жаль,- тихо сказав Саймон, розуміючи біль дівчини,- Пробач.

- Не треба. Ти не знав про це. Вже кілька років я живу з думкою про те, що вони досі живі і я зможу знову побачити їх.

- Гоа’улдів ми точно переможемо. У цьому можеш навіть не сумніватись.

- Ось і місто,- спокійно сказала Хаток, коли вони вийшли з-за дерев,- Нам туди.

Вони швидко приєднались до колони монахів та простого народу, які повільно крокували дорогою до палацу, співаючи церковні пісні. Без проблем вони змогли пройти всередину та, пройшовши кілька коридорів, непомітно від’єднались від групи. Крокуючи порожніми коридорами, Саймон здивовано озирався навколо, спостерігаючи за розкішшю палацу.

- В кораблі Сварога було значно скромніше,- мовив солдат.

- Апофіса точно не можна описати скромним. Він любив розкіш та вважав це хорошим показником його могутності.

- Так, я це помітив.

Вони швидко пройшли одним з коридорів, коли почули звуки зетів. Саймон та Хаток різко розвернулись та побачили Біллі й Тайлера, які стояли перед ними.

- Саймоне?- здивувався Вільям.

- Ми думали, що ти загинув,- мовив Тайлер, опустивши зброю.

- Знайшов подружку?- спитав Біллі, перевівши погляд на Хаток, яка одразу невдоволено глянула на нього.

- Дуже дотепно.- сказав Саймон,- Вона врятувала мені життя.

- Я й не сумніваюсь.

- Це Біллі та Тайлер,- спокійно представив своїх товаришів солдат.

- Хаток,- коротко відповіла дівчина.

- Тепер, коли всі знають один одного, думаю, нам пора вибиратись звідси та бігти до брами, щоб прийти сюди з кількома десятками морських піхотинців та, бажано, танками.- швидко говорив Тайлер.

- Це погана ідея,- відповів Саймон,- Коло брами зараз занадто багато солдатів. Не думаю, що ми зможемо впоратись.

- Чорт,- невдоволено сказав Біллі,- Останнім часом тут побільшало патрулів.

- Напевно, через велику кількість відвідувачів палацу,- припустила Хаток.

- Не можна довго залишатись на одному місці.

- Нам потрібно поставити вибухівку, тому...- почав Саймон, але дивний гуркіт змусив його зупинитись.

- Це щось не дуже хороше,- здогадався Вільям.

- За мною!- вигукнула Хаток та першою побігла коридором.

Шлях на вулицю зайняв у них лише кілька хвилин. Розібравшись з ворожими солдатами, які охороняли один з запасних входів, вони покинули палац, старі уламки стелі якого падали просто на підлогу. Пройшовши кілька метрів, вони побачили величезний корабель гоа’улдів, який ніхто не бачив на Чулаці більше десяти років.

- Твою ж мать,- вражено сказав Біллі.

- Здається, я не усвідомлював у якій ми задниці,- додав Саймон, спостерігаючи за ворожим кораблем, який повільно здійснював посадку.