Її очі справді зачаровували... Навіть вогонь який зростав між нами, не відволікав настільки, наскільки робили це її карі очі...
Вогнище потребувало нових гілок, щоб продовжувати палати, але... але я був надто зайнятий. Десь вдалині сидів цвіркун, що руйнував тишу навколо нас... нас двох. А може зовсім і не двох, але для мене були лише я, вона та.. та клятий цвіркун.
Я закохався, хай йому грець. Її посмішка... вона всміхалася рідко, але це були дари самих богів...
Навколо було багато листя. Маленький вітерець охайно зривав по листочку над нашими головами, тихо клавши його на землю... Золотисті листки всіяли весь ліс. А вона була огорнута в місячному сяйві...
Вогонь здіймався вище, від чого вона частенько сіпалася, це виглядало дуже цікаво... Але чи насправді так?.. Я просто закоханий. Закоханий дурень.
Я готовий милуватися нею кожну хвилину... та що там хвилину, кожну секунду свого клятого життя. Вона дарувала мені радість, лише своєю присутністю. Вона надихала мене...
А чи був я таким в її очах?.. Напевно ні. Або так? Хто зна, напевно лише сам ліс знає що відбувалося між нами у цю мить...
Вона змерзла. Я підсів ближче, трохи обійнявши її та укутавши пледом. Чорненьке волосся лягло мені на плече, а за ними вмостилася її голова. Волосся було таке м'яке... Та чи насправді все це?..
Я відчував її тепло. Мабуть, так само вона відчувала і моє, яке вже закипало в мені. Ненавиджу осінь... бо саме восени я зустрічаю її... мою дівчинку. Свою кохану.
Спочивай, люба. Наступної осені я повернуся. І знову з твоїми улюбленими жовтими ромашками.