Це був останній місяць літа. Сонце вже гріло не так сильно, але навіть воно не зрівнялося б з Його теплотою. В його правій руці була невеличка книжечка. Він розказував мені про неї днями й ночами. Цей сюжет вже добре закарбувався у моїй пам'яті. Там було щось про смерть, але мене більш цікавило як виглядає в ці моменти він. Його блакитні оченята переходили з одного рядку на інший, потрохи вивчаючи сюжет.

Літній вітерець вже був осіннім. На вулиці ставало холодніше, але його теплі обійми завжди зігрівали мене. Однак це останній наш день. Останній день коли... коли я можу сказати йому правду. Сказати що відчуваю до нього. Сказати як обожнюю його чорняве волосся, його стрункі пальці, завдяки яким він може гарно грати мою улюблену пісню на міському піаніно (а це вже дуже багато для мене), дивитися як він читає, або грає у волейбол з іншими, поки я сиджу та дивлюся на нього з трибун.

Це... Це так захоплююче. Він подобається мені вже декілька років, з першої нашої зустрічі в університеті... Ми тоді були ще аспірантами, але мої відчуття до нього вже почали зароджуватися. Та за весь цей час, він так і не дізнався як я сильно кохаю його. Боже, я не можу, він надто ідеальний для мене. Чи то я його ідеалізую. Але мені справді з ним добре. Я забуваю про все найгірше що є в моєму житті, коли поряд з ним. Навіть лайки моїх батьків не заважають мені відчувати себе пречудово, одразу як бачу його у своєму вікні, яке покрито шаром пилі, бо останній раз ця кімната була моєю років п'ять тому. Але зараз мені нема де жити, та я знову живу з батьками. Слухаю як вони ненавидять мене. Бачу як мати знову тиранить своє тіло. Як вони мене дістали.

Ми жили з ним разом, але сьогодні він поїде... поїде до свого рідного міста. До міста де ми разом навчалися, отримали професію, але я залишуся тут. Знов на самоті. Знов страждаючи по ньому від розуміння, що ми більше не побачимося. Клятий університет. Я так хочу прожити все своє життя з ним, але, на жаль... це попросту неможливо.

Він ворухнувся, забравши свою руку з моїх плеч та став переді мною. "Мені час йти, Нікко." - це були його останні слова. Я не втримався... взяв його за долоні, та подивився в ці яскраві очі... сльози не піддавалися контролю... я не втримався... "Міцно поцілуй мене, перед тим як піти."