День добігав кінця. Я поспішав на свій автобус, щоб вже поїхати додому. На телефоні було декілька відсотків… Треба було економити. Я спостерігав за кожним хто увійшов до автобусом. Я побачив тебе…

Рудоволосий хлопчина… У тремтячих руках в тебе був невеличкий рюкзак. Ти ледве вмостився у таке маленьке сидіння… Я спостерігав за тобою… Так, мені не вистачило смілості підійти до тебе та запропонувати познайомитися, але я дивися за тобою…

Дивився як твої пальці ковзають по екрану телефона… Як ти сидиш у соцмережах, але я не зміг побачити саме ту, якою хотів би обмінятися з тобою… Тому все ще сидів та спостерігав, не наважуючись підійти.

Ти нагадував мені одного актора, з серіалу який я скоро додивлюся. Я відчував щось дивне до тебе, якийсь дивний зв’язок. Мене тягнуло до тебе. Але я боюся… боюся, що не отримаю того ж від тебе… Боюся, що ти не захочеш зі мною знайомитися, а просто подивишся як на бовдура, котрий буде стояти перед тобою у хиткому автобусі, та намагатися вимовити бодай слово, бо дуже сильно переживає.

Я все ще сидів, просто любуючись тобою. Інколи відводив погляд від тебе, щоб не було зрозуміло як я захоплений тобою… Ти був у навушниках, руки все ще тремтіли але ти обирав нову пісню. І ось… вперше за нашу поїздку ти відволікся від телефону та перевів свій погляд на вікно. Там вже вечоріло, але ти все одно спостерігав за дорогою.

В автобус заходило ще більше людей, закриваючи тебе своїми тілами, але я шукав будь яку… справді, будь яку частинку тебе, щоб продовжити милуватися. Твої білі кросівки… Вони були дуже охайні, хоча я б точно не зміг поводитися так охайно з білим. Але ти… Ти був особливий.

Я тремтів, то від холоду… то від думки про тебе. Бо хотів бути поряд, бути разом з тобою… Говорити про різні цікаві теми, обговорювати книжки, слухати разом пісні… Але це було неможливо. Я не міг підійти до тебе… Мені не вистачало впевненості…

Люди знову вийшли і я знов побачив тебе. Твоя охайна зачіска була така цікава… Очі показували те, як ти зараз сидиш та думаєш про щось. Думаю в тебе якісь проблеми, бо ти нервував, тобі начебто було самотньо…

Я міг би бути поряд… Міг би втішити тебе... Допомогти тобі, але я не зміг. Я боягуз. Я просто продовжував сидіти і спостерігати за тобою. Продовжував відчувати той дивний зв’язок, нібито саме життя говорило мені підійти до тебе. Але я побачив як ти заметушився… Ні…

Твоя зупинка… Наступна зупинка буде твоєю. Я більше ніколи тебе не побачу, але буду пам’ятати ще дуже довго. Ти змішався у натовпі, що зібрався біля виходу з автобусу, та я вже не бачив тебе. Двері відчинилися, і ти назавжди пішов… Сподіваюся ми ще зустрінемося і я все ж таки підійду до тебе.