Даг уже був на іншому боці галявини. Біг він швидко. І чим довше біг, тим швидшим ставав, поки зовсім не щез в поля зору, залишивши по собі лиш спалах блискавки між дерев, оповитих густи вранішнім туманом.

«І як я маю його наздогнати?» – подумав Кай, праву руку він тримав під одягом за спиною.

Тим часом на вулиці вже сіріло. Сонце помалювало небо на сході помаранчевим, було видно один зі двох супутників планети – Сін. Менший з двох небесних тіл, він, як завжди, неспішно пропливав своїм звичним маршрутом. 

Кай йшов через густий туман, який клубнями чіплявся за ноги. Вологе холодне повітря щипало щоки та ніс, тож він вирішив перейти на біг, щоб зігрітися. Рухаючись лісом, він уважно дивився собі під ноги і вслухався в передсвітанковий туман: тріскіт гілок; шурхіт невисокої багряної трави, на яку він часом наступав; рев істоти, що луною прокотився між дерев; грім.

«Нарешті», – подумав Кай і побіг в бік блискавки, за якою послідував грім.

Коли Кай прибув на місце подій, Даг стояв над тілом поваленого псевдо-вовка та важко дихав. Тварина лежала на лівому боці, а у спині в нього стирчав Дагів меч, який ввійшов мало не по руків'я. Лезо проткнуло створіння, і його закривавлений кінець виглядав з грудної клітини хижака. Щелепа була роззявлена, зафіксувавши передсмертне бажання встромити в Дага довгі ікла, що виднілися на роздвоєній нижній щелепі.

— Ти як? — запитав Кай, підходячи ближче.

— Відбувся подряпиною, — мовив Даг і підняв ліву руку.

Рукав його шкіряної куртки на передпліччі був роздертий, шмат матеріалу звисав донизу, а з просякнутої червоним сорочки капала кров. Кай дістав ніж та розрізав тканину. Судячи з характеру рани, створіння навіть не подряпало його, а ввігнало пазурі глибоко в передпліччя, пошкодивши вену.

— Недооцінив його швидкість, довелося блокувати рукою, — пояснив Даг, спостерігаючи, як Кай копошиться в сумці у себе на поясі.

— Буває, — спокійним голосом відповів хлопець та почав накладати щойно вийнятого з сумки джгута. — Потримай це в зубах, — мовив Кай, протягуючи кінці затиснутого джгута Дагу.

Коли той перехопив кінці гумової трубки, Кай дістав з сумки невеличкий флакончик і капнув декілька крапель прямо в рану. Рука Дага тремтіла, тому лівою рукою Кай зафіксував її, а правою накрив рану. Символ на тильній стороні його долоні почав світитися, а руку огорнуло синє сяйво. З рани почала стікати вода, промиваючи уражене місце, а потім обгорнула його, формуючи велику каплю. Через прозору воду Даг міг бачити свої м’язи та навіть розірвану вену. Йому стало некомфортно на це дивитися, тому він відвернувся.

Наступне, що Даг відчув, не було болем, скоріше дискомфортом. Ніби в нього під шкірою хтось копається, напряму торкається нервів, але це не викликає болю.

— Можеш відпустити, — сказав Кай.

Даг був так сфокусований на цьому дивному відчутті, що не відразу зрозумів, про що мова. Через декілька секунд до нього дійшло, що Кай мав на увазі, і він розтиснув щелепу. Кай зняв джгут і відпустив руку Дага. Коли той подивився на своє передпліччя, то побачив, що рана зникла, а замість неї на його засмаглій руці виднілася невелика ділянка молодої блідої шкіри.

— Непогана робота, — зауважив Даг, стискаючи і розтискаючи пальці лівої руки. — Трохи дивне відчуття, але дякую.

— Твоя голова поки що трохи не усвідомлює, що стало з рукою. Скоро це мине.

— Не велика ціна за таке швидке зцілення, — мовив Даг та обійшов тіло псевдо-вовка.

Коли Даг уперся ногою об тіло створіння, Кай побачив, що шерсть на шиї у звіра припалена та просякнута кров’ю, а ліву лапа розрубано аж до променевої кістки. Поки Кай оглядав хижака, Даг взявся обома руками за меч, витяг його, та обтер закривавлене лезо об тулуб бездиханного звіра. В повітрі висів запах крові та паленого хутра.

— Затята, мабуть, була битва, — сказав Кай, спостерігаючи.

— Та не те щоб, — відповів Даг, оглядаючи лезо з обох сторін. — Я хотів відтяти голову відразу, як наздогнав його. Але втрапив у хребець і не зміг його перерубати. Думав, що після цього він хоча б втратить рівновагу. Але ж ні – приземлився на передні лапи та стрибнув на дерево, щоб потім знову на мене наскочити. Я встиг зреагувати, але недостатньо швидко, — хлопець підняв ліву руку. — Сам бачив наслідки. Маю з цього зробити висновки. Ще раз дякую за допомогу з раною.

— Це моя робота, тож нема за що, — знизав плечима Кай. — То що далі?

Даг зітхнув.

— Це і є складна частина. Ми мали б доповісти про знищення звіра замовнику і забрати нагороду, але в таборі біля шахти нікого немає, — нарешті закінчивши чистити меч, Даг встромив його в землю, обперся об нього та продовжив. — Якщо замовник помер, можемо повідомити клан, який прийняв звернення. Тоді нам нададуть компенсацію, але маємо довести факт смерті.

Це було вперше, коли Кай зміг роздивитися Дагів меч. Неозброєним оком було видно, що це добрий меч. Не просто шмат криці, а справжня террійська робота. Лезо в нього було широке, і по ньому, наче прожилки, були нанесені магічні символи. Навіть після такого бою на лезі не було видно зазубрин, тільки все ще місцями виднілися криваві розводи.

— А що з тим шахтарем, що зник? Ми ж його ще не знайшли.

— Не думаю, що він зміг пережити чотири ночі в лісі. Звір вкусив людської плоті і йому сподобалося. Якщо він досі не повернувся до табору, то уже мрець.

— Тобто його ми шукати не будемо?

— Він не є пріоритетом, — трохи повагавшись, відповів Даг. — Ні.

— Зрозуміло… — повільно вимовив Кай. — То що за докази нам потрібні?

— Для звіра все просто, доказ – це його голова. А з замовником складніше. Уповноважений представник клану має прибути на місце і засвідчити смерть.

— А у нас ні замовника, ні його тіла.

Даг похмуро кивнув, витяг із землі вгрузле лезо меча та повернув його до піхов.

— Тому, якщо хочемо отримати хоч щось, маємо затриматись, — сказав Даг, обдивляючись землю навкруги.

— Схоже, у нас і справді немає вибору.

— Вибір є, — промовив Даг, ступаючи в туман. — Можемо піти ні з чим, або спробувати знайти замовника. Ходи сюди, — підізвав він товариша.

Підійшовши на голос, Кай побачив, що Даг стоїть перед деревом та дивиться на кров, що видніється на стовбурі.

— Людська, — підмітив Кай.

— Коли я біг за псевдо-вовком, то думав, чому він так швидко побіг геть з табору.

— Взяв слід, — здогадався Кай.

— Так. Якщо ми хочемо знайти замовника, то у нас є два варіанти, — хлопець підняв праву руку на рівень грудної клітки, — знайти того, хто лишив цей слід, — сказав Даг, розгинаючи вказівний палець, — або спуститися до шахти, — додав хлопець та розігнув середній палець. — Відкрити браму буде складно, тому пропоную почати з простішого, — промовив Даг і вказав на слід крові.

— Шукати сліди в тумані – та ще задача… — зітхнув Кай.

— Так, але тут у нас вибору і справді немає. Якщо поквапимося, то, може, ціль буде ще живою, — мовив Даг, простуючи вперед.

— Сумніваюся, — відповів Кай, роздивляючись криваву пляму. — Те, що він дійшов сюди, – уже диво.

— Не відставай!

— Уже йду! — крикнув Кай та пішов на звук.

— А нам хіба не потрібна голова псевдо-вовка? Як доказ, — запитав Кай, наздоганяючи Дага.

— Труп нікуди не дінеться, а вештатися з відрубаною головою по лісу мені щось не дуже хочеться. З цілого ряду причин. Заберемо дорогою назад.

— Зрозумів.

По мірі того, як піднімалося сонце, туман все більше розсіювався. Даг йшов по слідах прим’ятої трави та кривавим плямам на землі. Їх ставало все більше. Аж раптом Кай спіткнувся об тіло на землі і ледь не впав. Він вилаявся і підізвав товариша. Перед ними лежав опасистий чоловік, на вигляд років сорока. Його біла сорочка була вся в крові. Збоку на животі багряна пляма була найбільш виразною.

— А ось і втікач. Далеко ж він зайшов, — мовив Даг. — Що скажеш?

Кай присів біля тіла і спробував намацати пульс на блідій шиї.

— Як я й думав, та кров, що ми бачили, належала йому, — заключив Кай, киваючи на тіло. — І, схоже, йому її не вистачає.

— Я про характер ран, — проігнорувавши жарт, уточнив Даг.

— А що тут казати? Хтось добряче розквасив йому лице, але помер він від… — Кай зробив паузу поки розстібав чоловікову сорочку. — Від втрати крові після того, як йому було нанесено колоту рану в бік, — він трохи роздивився рану і додав: — Схоже, рану припалили, але потім вона відкрилася.

— Невелика пласка поверхня… Схоже на слід від кочерги.

— Згоден, — погодився Кай, підводячись. — Не думаю, що цей чоловік працював фізично. Судячи з усього, це і є наш замовник – директор шахти.

Даг кивнув.

— То що будемо робити з тілом? — запитав Кай, прикидаючи, як їм краще його нести.

— Заберемо. Потрібно буде викликати уповноважених людей з міста, щоб встановити його особистість.

— То яким чином ми… — Кай ще не встиг закінчити своє питання, коли Даг присів, перевернув покійника, та з легкістю закинув тіло собі на ліве плече.

— Яким чином що?

— Уже нічого. Хотів запитати, як ми його понесемо, — відповів Кай, вказуючи на тіло, що його тримав Даг.

— Я понесу, він не важкий, — сказав Даг та пішов

— Он як, — мовив Кай, глянувши на тіло чоловіка, руки якого тепер теліпалися в такт кроків Дага.

— Ходімо, — озирнувшись, поквапив Кая товариш. — Вже, певно, восьма, а я ще не снідав. І звістку в місто потрібно відправити.